— Не вiд себе, а вiд сестри iмператорової. Се вже було геть несподiване, й Гатило перестав крутити на кулацi свiй довгий цупкий оселедець.

— Яку хiть має високорiдна сестра iмператора римського?

По-грецькому в Гатила виходило не дуже вправно, та вiн мало й уваги звертав на се –стiльки лiт минуло вiдтодi й стiльки зим, i весен, й осеней…

— Порфiророджена Юста…–папа римський насилу вимовив те, що мав сказати, –…простягає тобi руку свою.

— Тож як? –пойнявся здогадом Гатило.

Лев Перший уточнив, бо головне було нарештi сказане:

— Руку свою й серце.

Великий князь київський засмiявсь, але не так, як сьогоднi вдень, а зневажливо, не дбаючи про те, образить се римського сла чи не образить.

— Я-м читав колись вашу книгу християнську, –сказав вiн, раптом посерйознiшавши. –Там є така дiва Есфiр, яку вiддали перському цiсаревi, щоб не зайняв люд iзраїльський.

— Читав єси книги святi?! –мовив уражено Лев.

— Читав єсмь, але-м не взяв хреста собi в пазуху. Нiчого з того не буде, –вiдповiв Гатило. –Бо в тому вашому писаннi сказано й инче: «Горе тобi, Вавiлоне. городе крiпкий!» Видиш, як запам'ятав єсмь оте ваше юдейське письмо. –Й додав удруге: –Нiчого не вийде, Леоне. Так i речи сестрi тiй iмператоровiй Валентинiановiй.

— Кiрiє базилеє! –Лев Перший аж устав з ложа. –Але в письмi святому речено й не таке. В своєму посланнi самарянам апостол Павел мовить: «Хочу п'ять слiв рiкти розумом своїм, анiж цiлу копу –язиком». Не сердься, кiрiє…

— Кало[35], –вiдповiв Гатило. –Та не сердься й ти, Леоне. Не згадаю, котрий то апостол ваш мовить, але мовить таке: «Перст божий указав Лотовi на загибель Содома й Гоморри». А потому ще про Бене Iзраеля:

«Всi, хто бiг за ним, наздоганяли його в тiснинi гiр…»

— Не зрiвнюй, кiрiє, Рима з Гоморрою та Содомом.

— Пощо ж то?

— На тi городи впав гнiв божий.

— А на Рим упав Бич Божий. Гатило знову реготнув, а папа сiв на постелю, бо ноги не тримали його.

— Я-м загнав Бене Iзраеля в тiснину, й тепер ваш Бене Iзраель сле менi доньку свою, щоби врятувати його вiд злого Аммана.

Ввiйшов у якiйсь невiдкладнiй справi старий кравчий князь Годой, i Гатило вирiшив кiнчати марну розмову. Вiн устав, i папа Лев теж пiдвiвся, зрозумiвши його натяк.

— Артаксеркса не буде, –сказав Гатило папi й уже русинською мовою кивнув до Годоя: –Покажи йому, кудою йти до городу.

Уранцi Гатило прокинувся вiд незвичного галасу. Хтось кричав i просився пустити його до Великого князя київського, сторожа ж сварилася й не пускала. Тодi чийсь незнайомий Гатиловi голос кликнув:

— Княже!.. Княже Богдане!..

Гатило спав одягнений i негайно виглянув. Оддалiк стояло двоє можiв. Один був у скоряному шоломi воя руського. Богдан запам'ятав його ще з битви Каталаунської. Тодi хтось гукнув: «Стережися, княже!..», й вiн пiдсвiдоме нахилив голову, важка кована дубиняка прохурчала над ним i влучила в сього воя, певно, русича-земляка. Другий був о тих самих лiтах, зовнi несхожий на воя, а скорiш на смерда. Його похмуре збуджене лице когось нагадувало Богдановi, та вiн не знав, де бачив i звiдки знає його, й спитав ратного можа:

— Яку надобу маєш?

Сторожа, бачивши таке, розняла списи й пропустила обох можiв до Великого князя київського. Можi пiдiйшли й уклонилися, торкнувшись витолоченого морогу. Одна рука ратного була й досi на перев'язу. Другий спитав:

— Не признаєш, княже?

Й тiльки тодi Гатило раптом упiзнав його похмурий погляд. Се був смерд з Городища пiд Бiлгородом.

— Упiзнав єсмь, –вiдповiв князь –Кличешся Людотою. Добре пам'яття маю.

— Я також маю, –вiдповiв Людота. –їв бо-м тобi землю, ротi ходивши.

Вiн розв'язав довгий згорток ганчiрки, який тримав пiд пахвою, глухо брязнуло залiзом об залiзо, й писнуло срiбне рукiв'я меча.

— Вiзьми, княже Гатиле, сей меч i вдар ним камiнь дикий.

Гатило взяв i покрутив його в руках:

— Для чого?

— Вдар!

— Намислив єси чари якiсь?

— Нi.

— То для чого ж?

— Удар! Осе тобi й камiнь.

Людота, вже мало схожий на того безвусого ковальчука, якого вперше й востаннє бачив Гатило лiт тому з двадцять п'ять, принiс важезну каменюку, що вросла була в землю неподалiк Гатилової полотки, й гупнув нею перед самi ноги князевi:

— Вдар!

Здогад кольнув Гатила по серцi, й вiн подивився на меч у своїй руцi. Довге лезо мало посерединi гарний рiвний хребець i лищало проти вранiшнього сонця ясними гранями. Залiзне вруччя було виздоблене кованим срiблом iз золотими посмугами. На булавицi горiв полум'ям ясний камiнь-кривавець.

— Удар! –сказав знову Людота. Тодi зозирнувся. Навколо посходилося душ iз двадцять боляр i можiв, якi з бiсиками в очах стежили за незвичайною пригодою. Коваль раптом сказав: –Або ж нi, не вдаряй! Дай котромусь можевi, хай ударить.

Вiн недбало забрав меч iз Гатилової руки й дав його Войславовi.

— На зуперша ти, боляринеї Вдар сей дикий камiнь.

— А як зламлю? –засмiявся велiй болярин Войслав.

— Ударяй!

Турицький вельмiж блимнув на Гатила, тодi на зiбраних i простяг руку.

— Лiпий меч…Вельми лiпий…Але ж йой!

Вiн зважив його на дiсницi й задумливо похитав головою. Тодi пiдняв мечило й гахнув ним об гранiтний кругляк –тiльки iскри зашкварчали.

— Вдар ще, –сказав Людота-коваль. Войслав розчепiрив ноги, пiдняв меч обома руками й аж хекнув.

— Ану, ти, –мовив Людота, подаючи важку оружину здоровезному воєвi.

Той двiчi вдарив мечем, i за другим разом сталеве лезо мало не випорснуло йому з рук.

Людота подав Гатиловi:

— Вдар, княже, тепер ти.

Гатило, звеселiвши, поплював на руку, замахнувся й кресонув раз i вдруге. Iскри сипонули з дикого каменю джмелями. Людота гукнув:

— Розiйдiться!

Люди позадкували, Гатило вдарив утретє, й почувся жалiбний дзвiн. Пiвмеча вiдбилось i загрузло кiнцем у землю. Князь Богдан потримав уруччя й кинув його додолу, зневажливо блимнувши на коваля.

— Пожди, княже Гатиле, –стримано мовив Людота, бо той уже зробив крок до своєї полотки з прапорцем на версi. –Тепер ось осей.

Вiн дiстав з ганчiрки iнший меч i пiднiс Гатиловi, тримаючи обома руками.

Великий князь київський узяв оружжя. То був меч зовсiм непоказний, як перший, чорне вруччя хрестом мало старi мiдянi колодочки. Навiть булавицi не мав. Єдине –був довший i ще важчий за того. Темне лезо меча вiдливало взорочними дорiжками, якi крутились, i закручувались бубликом, i знову розплiталися по всьому полотнi металу.