— Вiзьми, цiсарю гунський, дань з Рима, скiльки хотi маєш, а город пожалiй. У городi тому суть многi хороми давнi, й многа мудрiсть зiбрана книжна в хоромах, i многi пам'ятi безцiннi з давнiх-давен, од Цесаря Юлiя й давнiшi…Не зорюй з землею священний город сей, бо мати-ймеш грiх великий на душу…Змилосердься, Бичу Божий Аттiло, й господь бог наш Христос воздасть тобi.

— Я не маю хреста в пазусi! –вiдповiв Гатило.

Папа Леон i далi молив грiзного царя:

— Сi дарунки –то є лише привiтниця вiд iмператора й патрицiїв Рима. О Аттiло, змiни гнiв свiй на любов, зм'якши серце своє до римлян, i вони дадуть тобi стiльки золота, й срiбла, й камiння базцiнного, скiльки ти й не бачив єси!..

Гатило, вдаючи, нiби вагається, спитав знову болярина турицького:

— Що повiдаєш на се, Войславе?

Турицький богатир у бiлому вбраннi випнувся вперед. Його вельми втiшала князева увага.

— Покажи, Великий княже, мечем своїм, у якому боцi свiту стоїть той город Рим, – i ми вiзьмемо його сулицею харалужною!

— А що ректи-ймуть лугарi-косаки? –спитав Богдан.

Уперед виступив його старший син i, спираючись на довгий меч, пробасив:

— Кивни, отче-княже, й косацька Волинь пiде по тобi!

— А ти, хане кутругурський Круме?

Вождь булгарського племенi кутругурiв, скинувши волохатий клобук, блиснув проти сонця голеним тiм'ям i гупнув клобуком об землю, що виказувало найбiльшу рiшучiсть:

— Великий Тангра, небесний отець наш возвеличить тебе, руський Ювiгi-хане, якщо ти дозволиш нам пощербити шаблi свої об шоломи римськi. Й кутругури, й оно-гундури, й усi племена булгарськi не дiждуться того дня, коли ти вкажеш їм путь на Рим!

атило тихо проказав Левовi:

— Й се єси чув. I почуєш вiд кожного князя, й од кожного можа старого й дiтського. Погляньї –Вiн широким рухом обвiв рiвне поле Ломбардiї, мов грибами, всiяне чорними, й бiлими, й жовтими, й синiми полотками, оповите димом тисяч вогнiв, витолочене людьми й кiньми.–Видиш осю рать?

Папа мовчки вклонився.

— Тепер поглянь отуди!

Гатило вказав рукою на полудень. Лев i собi подивився в той бiк i здивовано звiв брови.

— Що видиш там, соле?

— Нiчого не виджу, цiсарю.

— Я такоже, –погодився Гатило. –Виджу тiльки путь рiвну, що веде прямо до Рима. Й нiхто не спинить мене, бо римськi легiони зосталися там, у Галлiї Полунiчнiй, i сюди вже не прийдуть. Рим лежить у ногах моїх, i я маю ключ од його ворiт. Ось вiн є! –Гатило помахав своїм довгим i важким мечем. –Якщо лiт тому сорок i їдне готи суть здобували вже Рим ваш, то я здобуду його й поготiв, бо я-м господар готам, а вони роби мої. Так i перекажи iмператоровi.

Гатило глянув на геть розгубленого Лева Першого. Папа не здобувся й на словi, щоб вiдповiсти бодай що-небудь, лише дивився на нього страдницькими очима. Тодi Богдан устав, i погляд його зустрiвся з поглядом Юсти-Грати Гонорiї. Повiки в неї майже не блимали, вуста напiврозтулились, наче вона збиралася щось повiдати Гатиловi, та раптом забула, що саме. Гатило встав i рiшучим кроком подався до своєї полотки, слiдуваний усiма князями та вельможами. Годой уже в полотцi спитав:

— Що дiяти з ними, княже? Прогнати, чи хай сидять?

— А нiчого, –вiдповiв Гатило. –Сподобають у станi моєму –хай сидять, а нi –дорога їм проста.

Годой пiшов до папи римського, який i досi стояв, не знавши, куди йти й що дiяти.

Войслав питався Гатила про iнше:

— Не повiдав єси, що чинити з отимо, –вiн кивну крiзь стiну полотки, мавши на оцi римськi дарунки. Гатило сказав:

— Хай забирають yсn'ять.

— Що?!

— Те, що-с чув.

Повернення iмператорових дарункiв зовсiм осмутило папу Лева Першого. Се могло означати тiльки те, що воно й означало, й сол Валентинiвна втратив рештки надiї. Аттiла вирiшив добити Рим, i тут уже нiяка сила неспроможна була спинити грiзного цiсаря гунiв, проти якого навiть Александр Македонський видавався зеленим отроком.

Гатило знав, що зараз дiється в душах латинських, i не робив жодної спроби, щоб не те що втiшити, а бодай якимись лукавими словесами розважити їх. I його не дуже здивувало, коли Войслав з'явився в його полотцi з новиною:

— Придибав той Лев…

— Для чого?

— Не рече…

Гатило подумав, але врештi вирiшив прийняти римського сла.

— До…Вишати, –мовив князь i, востаннє глянувши на сина Юрка, який тихо сопiв носом, подався в той бiк, де стояв намет загиблого побратима.

Намет був багато кращий за його власний: з гарного товстого сукна, бiленого сiркою, обтягнений знадвору блакитним шовком. Долiвку встреляв чудовий мараканд-ський килим, який увiбрав у себе всi барви райдуги. З одного боку стояло м'яке вузеньке ложе, вкрите золотавою паволокою, навпроти ще одне –цупке, для сидiння, зi срiбнотканої коприни[32]. Навпроти входу здiймалося на бронзовому тринозi невелике писалище, де ябедники за життя Вишати складали ябеди в усi кiнцi Руської iмперiї та цiлого свiту.

Гатило сiв на твердому сiднику, й у сей час увiйшов папа. Леон Перший був уже без тiари й золотих рiз, i се пiдкреслювало самочиннiсть його вiдвiдин. Великий князь київський недбало вказав йому на лiжко пiд протилежною стiною шатра, й глава християнської церкви, спершу глибоко вклонившись, несмiливо сiв. Тепер мiж ними був тiльки гладенько виструганий стовпець, приздоблений бронзовими та срiбними квiтами, й на кiлочку того стовпа, що зсередини пiдтримував шатро, висiла ратна справа старого конюшого. Богдан Гатило подивився на сумний вид папи римського й приготувавсь вислухувати довгi й докучливi молiння.

— Хайре! –сказав Гатило зумисно грецькою мовою, бо Лев прийшов без тлумача, викликати ж Костана просто не хотiлося. –Калiмера[33].

— Хайре, кiрiє базилеє[34]…–вiдповiв здивовано папа, й се означало, що вiн теж знає грецьку. –Ти мовиш по-еллiнському? Зодкуду?

— Давня пригода є то, –вiдповiв з неохотою Гатило, бо коли розмова переходить на таку колiю, має затягтися до пiвночi. Вiн же почував себе не дуже добре, й хотiлося побути самому.

— Не вiд себе прийшов єсмь, –почав Лев Перший, i в тому не було нiчого дивного, бо вiн i ранiше виступав од iменi Валентинiана.

Гатило сказав:

— Вiдаю.

Папа допитливо глянув на нього з-поза Вишатиного шолома та щита з рiзницею й мечем. Гатило теж дивився на нього й думав, що смерть його друга ввесь час стоятиме мiж ни i сим сивим латинином.