Лишалося ще троє ворогiв. Одного здолав мiж. Другий, зiм'явши можа, повернув зопалу назад i став легкою здобиччю Малка, третiй закрутився на мiсцi, хотiв чкурнути в Дiброву, але дерева тут росли надто густо. Тодi, кинувши чорною шапкою з кудлатої голови об землю, вiн поцiлував шаблю i приострожив коня назустрiч княжичевi Богдану.

Княжич тримав гатило високо над головою, i, коли б степовик трапив саме пiд мах, лишилося б вiд нього мокре мiсце. Та той в останню мить здибив-таки коня, аж кiнь пробiг зо п'ять крокiв на заднiх ногах.

Богдан, махнувши гатилом у повiтрi, мало не випав iз сiдла, та, проскочивши ворога, рвучко розвернувся.

Хоч уникав дивитись на вершника, вiдчував, як його пропiкають люттю очi смаглого степовика.

Так вони сходилися й розходились у блискавичному смертельному герцi, й хто зна, чим би все скiнчилося, коли б степовикiв карий за п'ятим разом не схарапудивсь i не став дибки. Шабля свиснула в повiтрi й вп'ялася в гатило, в круглий дубовий зрiз, i застряла в ньому. Вiн поточивсь, але не впав, таки втримався, рука його шугнула за широкий скоряний пояс, i довгий нiж просвистiв повз Богданове вухо.

А хлопець високо в обох руках тримав довбню з загородженою в неї шаблюкою. Степовик не мiг i дихнути вiд забобонного ляку, бо перед ним був хлопець, уважай дитина. Вiн погнав понад яром до лiсу. Та тут на дорозi йому став Малко. Не знати звiдки доп'явши коня, певно, таки зловив одного з тих, що бiгали, збуренi боєм, вiн вирiс якраз на шляху втiкача, тримаючи в руцi меч. I чи того меча, чи тивунового вигляду злякався степовик, та раптом на повному скаку стрибнув з коня й упокорено схилив голову додолу, аж йому жили на потилицi випнулися й оголили два гострi хребцi.

Тивун Малко, трохи перехнябившись у його бiк, раптом розiтнув повiтря довгим мечем й опустив його степовиковi на потилицю. Княжич Богдан сидiв, поклавши на колiна довбешку, й нестямно дивився на Малка, на того можа, якого порятував сам i який тепер ходив помiж розкиданими на травi степовиками й дорiзував поранених. Усi три жони були живi. Найстарiша, спершись долонями на стежку, плювалася кров'ю, певно, забилась при падiннi, й на неї нiхто не звертав уваги. Середня, вбрана в чорний стрiй, схожа на робу, пiдкотивши подiл спiдницi вище колiна, розтирала вдарену ногу –гарну й слiпучо-бiлу. Та на неї теж нiхто не дивився. Кожен обтирав кров, i пiт, i багнюку, бо нещастя впало на сих людей зовсiм несподiвано, в цiлком безпечному мiсцi, за якусь верству вiд городу, й вони досi не могли прийти до тями.

— Ти хто єси, отроче?

Богдан здригнувся. Коло його коня стояла молода дiвчина й злякано дивилася на Богдана. Кiнь тряс головою вiд болю, форкав i бризкав на неї кривавицею, та дiвчина не зважала на це й мов зачарована дивилась на юнця з важким гатилом на луцi.

— Хто єси?

Дiва пiдiйшла збоку й торкнулася долонею його поробошня, ковзнула пальцями по дубовому гатилi.

— Роб єси княгинi Ради?

Богдан мовчав. Дiвчина зняла з бiлої шиї гарно ковану золоту гривню й дала йому:

— На, вiдкупишся в княгинi.

Хлопець несвiдомо взяв гривню й нiяк не мiг одвести вiч од дiви.

З лiсу, що затуляв од них Київ город, вихопилося троє комонникiв. Попереду охляп їхала княгиня Рада. Тiльки тепер Богдана мовби попустило. Вiн кинув важезну довбешку –крива шабля, що й досi стримiла в нiй, вiд удару дзенькнула й зламалась навпiл. Вiн стрибнув на землю й опинився в материних обiймах.

— Мамо…

Се було перше слово, на яке Богдан спромiгся. Княгиня переляканими очима дивилася на побоїсько й мiцно пригортала вищого за себе, кремезного в плечах сина, що горнувся до неї й плакав.

— Що то в тебе є? –по якомусь часi спитала княгиня, показуючи на золоту гривню.

Отрок, зиркнувши з-пiд материної руки на чужу дiву, пошпурив гривню геть, аж у Хрещатий Яр.

— Взяла-м князя за робочича, –звинувачено проказала незнайома й приступила ближче. –Дозволь, княгине, поцiлувати твого сина.

Й, не чекаючи вiдповiдi, пiдiйшла, вiдiрвала хлопця од материних грудей, взяла його обiруч за голову й мiцно поцiлувала в засльозенi вуста. Богдан випручався й одвернувсь, а. дiва пояснила княгинi:

— Се дiло його рук.

Княгиня Рада, зiтхнувши, поспитала:

— Звiдкуду єсте прийшли, княжно Ясновидо?

— З городу стольного, з Витичева.

— Я-м тебе зразу впiзнала.

— I я тебе, княгине.

— Така була твоя мати молодою. Така самiська. Ти ж зовсiм маленька тодi…

— Я вже-м невiста, княгине, –сказала Ясновида й вiдступилася трохи вбiк, неначе се зiзнання завдало їй прикрощiв.

— Чия ж єси невiста?

Ясновида перше поправила на собi полоття, вiдвернулась убiк i проказала:

— Тура, князя косарiв луганських.

— Джурджа…–промовила Рада. –Лугарi кажуть Джурдже на нього. По-їхньому так буде. Й хочеш за князя Тура?

Дiва не вiдповiла, й Рада подивилася на неї довгим допитливим поглядом. Богдан уже заспокоївся й наставляв до їхньої розмови вухо, скоса позираючи на вродливу молоду княжну. Мати зiтхнула, погладила його по розпатланому волоссi й пiдiйшла до свого коня, якого тримав за повiд челядник.

— Пiдсади ж! –невiдомо чому гримнула Рада, й челядник узяв її за гомiлку. Вона звiсила ноги на один бiк i силувано всмiхнулася до Ясновиди.

— Будь гостею в нашому вогнищi, княжно.

— Спаси Бiг, –вiдповiла та. –Тепер менi й так нема куди їхати. Маю лиш одного оружного можа.

Вона пiшла поряд з Радиним конем. Богдан здогнав їх потiм. Услiд пленталися Ясновидицi робинi й мiж iз мечем через плече, а позад усiх виступав на захваченому конi тивун Малко, наштрикнувши на меч голову забитого степовика.

— Кинь оту погань! –гримнула княгиня Рада.

Та Малко не зважав.

— Маю поставити сю голову на сулицi над ворiтьми, –сказав вiн. –Хай лякається гайвороння.

Княгиня махнула рукою, їй стало байдуже. Вона згадала про iнше:

— Отих…побитих…спалити треба.

— Спалю, княгине. Щоб не смердiло падлом у Києвому городi. Вiддам у пожертву Цуровi й Пекевi.

Мiсяця того-таки в наступний день

Ще вдосвiта княжич Богдан, побудивши Борислава й Вишеслава, пiшов до стайнi. В Києвому городi всi спали, конюх невдоволено буркнув спросоння: «Йди сам», – i знову влiгся в порожнiх яслах, конi теж спали, котрий навстоячки, котрий навлежки, тiльки Малкiв кудлач, низько звiсивши голову, дослухався болю в пораненому вусi. Богдан поляскав його по волохатому крупi. Кiнь навiть не зрушився. Тодi юнак одв'язав сiрого в яблуках жеребчика, лише торiк об'їждженого, пiдняв його на ноги й вивiв.