З сiєю, останньою, звiсткою прибув од Вишати вдруге болярин Орест. Разом iз ним була сотня комонних можiв. На двох кобилах їхали якась жона в довгому чорному полоттi та маленький хлопчик, прив'язаний до сiдла за нiжки. Орест уклонився Гатиловi, торкнувшись рукою мармурової пiдлоги свiтлицi, де чекав на нього Великий князь:

— Од конюшого Вишати…–й кивнув головою за вiкно.

Гатило виглянув: Що за жона там?

— Мiровоєва, –проказав Орест. – I син його мал.

— А Мiровой де?

— Вскочив, княже, –винувато потупив зiр болярин.

— Ускочив? Куди?

— Мабути, на захiд…

— "Мабути", –передражнив його князь, та не став сваритися. –Гукни сюди.

— Жону? –перепитав Орест, але Гатило повторювати не любив.

Незабаром жона жупана Мiровоя, що так пiдступно зiгнав з вiтчого столу свого старшого брата Хладiвоя й злигався з готами, стала перед очi князевi. Вона була блiда й стомлена й тримала на руках малого сина. Гатило сподiвався, що жупаниця зараз упаде навколiшки й заходиться повзати й просити о милiсть, але молода жона в чорному полоттi лише стримано кивнула головою. Богдан раптом крикнув на неї:

— Пощо не плазуєш у ноги менi?!

Жупаниця ще дужче зблiдла, й очi їй застигли, але вона стояла й стояла, мов кам'яний слуп на степовiй могилi. Тiльки коли хлоп'як, злякавшись могутнього крику Га-тилового, заплакав, жона стрепенулась i погладила його по русявiй голiвцi. Малюк заспокоївся, й Гатило вдруге спитав, уже тихiше:

— Пощо не плазуєш, речу?

— То нєма толку, –ледь чутно мовила молодиця.

— Пощо?

Вона вiдповiла запитанням:

— Хиба не вєш, чия жона єсмь?

— Вiдаю, –проказав Гатило. –Єси жона Мiровоєва.

— Пото й млчу, –сказала жупаниця. –Нєма толку. Єсмь жона татя, й сама тать єсмь, i син муй тать єст. I зараз iзречеш, аби мене вбити й сина мого, бо вiн є мстєц за ойца свого!

Сi слова молода жупаниця мовила з останнiх сил, далебi, крикнула в вiчi руському князевi. Гатило махнув на неї рукою, й можi, що вiддалiк стояли за дверима, схопили її й потягли надвiр. Жупаниця ледь упиралась, i не тому, що хотiла зощадити ще хвилю життя, а через те, що мала на собi вузьке й довге, майже до п'ят полоття, яке спутувало їй ноги й не давало широко ступати. Й жонi зрадника, й нащадковi його, й усьому родовi до четвертого колiна, як того вимагав закон руський, належала смерть, i всi те знали, й жупаниця теж, i нi в кого воно не викликало сумнiву й вагання, й нiхто не припускав якоїсь iншої думки.

Гатило виглянув у вiкно. Се мало статися не тут, у захопленому римському городi, а десь ген за високими мурами, й троє можiв уже виводили жупаницю розвiдним мостом у чiльнi ворота.

Князь крикнув Орестовi:

— Бiжи напини!

Болярин здивовано блимнув на свого володаря й потрюхикав у дверi. Гатило ж, коли в свiтлицi не лишилося нiкого, тихо зашептав:

— Даруй менi, Боже, й ти, Дажбоже, й ти, Морано-меснице. Заради Яролюба переступив єсмь покон ваш…

Увечерi до лойової свiчки Гатило сидiв i переказував двом ябедникам своїм –Костановi й Русичевi –ябеди до воєводи латинського Ецiя та до готського конунга Теодорiка. Дяки-ябедники сидiли кожен за окремим писалищем i тримали по розгорненому листi пергамену поперед себе.

— Костане, –сказав Гатило, –пиши римськими письменами: «Неперемiжний Аттiла, небом поставлений над землею своєю цар i повелитель усiх людей її, а такоже грекiв, i римлян, i готiв, i бургундiв, i франкiв, i дацiян, i всiх язик, що суть пiд небом, речу до конунга вiзiготського, роба свого ускоклого. Речу тобi: був єси робом моїм i тако буде. Якщо ж поможеш робовi Мiровоєвi вскочити вiд мене в землю свою, такоже робовi невiрному Сватоплуковi, звелю припнути погане падло тiла твого до хвоста коня мого й тягати степом». Начертав єси?

— Готово є! –вiдповiв Костан.

— Тепер уп'ять римськими письменами.

Костан умочив писало в тетрамен i пiдвiв очi на Великого князя. Гатило заходився переказувати той самий початок i, коли злiчив усi свої титули й достойностi, сказав:

— "Мiжному ратеводцю Ецiю Аттiла рече: "Якщо ти споможеш роба мого Теодорiка-конунга воями, чи кiньми, чи оружно, чи ще як, то бути головi твоїй кромi плечу". Написав єси?

— Ще…–вiдповiв ябедник, не встигаючи за князем, i почав повторювати вголос те, що писав: "…чи ще як…то бути головi твоїй кромi…кромi плечу…"

— Тепер сам начерти до царя латинського, по тому прочетеш менi.

Костан сипнув на вогкий пергамен жменю дрiбного пiску, струсив додолу й пошкрiб писалом у рiдкому сивому волоссi. Такi вроки Гатило давав йому не вперше, однак же вельми нелегка то рiч догодити Великому князевi. Костан раптом уявив собi обличчя пихатого воєначальника Ецiя, в якого колись слугував за письмовця. Римлянин обов'язково порве сей згорток цупкого пергамену, як робив завше, коли йому не до смаку виявлялася чиясь ябеда.

Вiн кiлька разiв умочав писало в каламарик, i тетрамен щоразу висихав. Нарештi Костан вималював перше слово. «Аттiла», й усе пiшло швидко й плавно.

Тим часом Гатило почав наказувати Русичевi ябеду до Борислава, свого намiсника всiєї Мiзiї, й Дакiї, й Сiрмiї:

— Пиши: «Гатило, Великий князь київський…»

— Яким письмом? –перепитав ябедник. Гатило подумав.

— Пиши руськими четними рiзами. Якщо трапить до рук татських, аби не розчитали суть…«Гатило, Великий князь київський, i всiєї Русi самодержець, україни Сiврської, й Дерев…»

Закiнчивши ябеди, Гатило наказав трьом слам збиратись удосвiта в далеку путь трьома поїздами. Й уранцi, щойно сли рушили, як до свiтлицi Гатилової вбiг мiж приворiтний:

— Княже, готи!

Гатило спершу подумав, що готи зненацька з'явилися пiд стiнами городу Бауракорума, та мiж сказав:

— Сли готськi моляться видiти тебе. Князь посмiхнувсь:

— Уводь.

По хвилi двоє кремезних i ще досить молодих русявцiв з рудими й геть однаковими довгими бородами вклонилися Гатиловi до землi. Один з них, певно, сол, щось мовив, i Гатило тiльки тодi здогадався, що не покликав перекладача.

— Костана сюди! –гукнув вiн у прочиненi дверi. Й коли ябедник увiйшов, кивнув до гота, щоб казав свої вiншування. Той самий рудобородий почав заповiщатися:

— Герцог фон Дiтлiб! – i вдарив себе п'ястуком у груди. Тодi вдарив товариша по плечi й сказав: –Райтер Отокар Бiтерольф. Христом богом конунг вiзiготiв Теодорiк Рудобородий шле братовi своєму зичення довгих лiт i двадесять жеребцiв скакової породи.