По сiврах туди-таки посунула й частина горватiв, бо пiд горами Горватськими вже було надто людно. Ввесь час окремими поїздами, з жонами та дiтьми вкупi, йшли через Русь на полудень i полунiчнi племена дреговичiв, i смолякiв з довгими рудими бородами та iльменських словiн, перемiшаних iз чуддю, муромою й iншими уграми. їх теж вабили новi землi руського князя в далекiй Мiзiї, якою правив тепер велiй болярин Борислав.

Нарочитi можi Гатила доносили, що смоличi геть оголили свої поконнi землi, й у їхнiх весях тепер мало не вовки виють. До пересельцiв з полуночi, крiм уже згаданих горватiв, лучилося й багато iнших полян, особливо тиврiвцiв, улучичiв та божан. Се, з одного боку, було добре –нехай греки забудуть про свої колишнi володiння. З iншого боку, таке гвалтовне переселення могло послабити не тiльки околицi землi, а й саму Русь. Богдан уже збирався припинити той рух, бо й коло Дунаю, й за Дунаєм вистачало свого люду, а треба було подбати й про головнi землi. Й тут до речi попросилися на звiльненi креси два племенi ляських полян. З Ляхiї прийшли два брати –Радзiм i Вятко –й ударили чолом Великому князевi київському:

— Ми речемо се поляками. Й ви єсте поляни. Пусти нас, зацни ксьондзе, до свей жємi. Вельми гунсто жиєми на Вiслє, й готськi фрягi не даюнт жиччя.

Особливо велике було плем'я князя ляського Вятка. Його брат Радзiм обiцяв теж привести, хоча й не багато. Гатило й вiддав їм вiльнi краї: Радзiма посадовив на рiчцi Сожу, Вятка ще далi на полунiч, аж до земель смолякiв.

Од Борислава надходили тривожнi вiстi. Греки невдоволенi таким масовим заселенням своєї колишньої провiнцiї Мiзiї. Та й сiври з горватами не вдовольнилися лише так званою Сiрмiєю, а йшли далi на полудень, просочуючись у надра Грецiї до самого Пелопоннесу. Мiж ними раз по раз вибухали кривавi сутички, й се могло призвести до чого завгодно. Нова вiйна ж з греками не входила до задуму Великого князя.

Вiн послав до своїх намiсникiв у Сiрмiю та Мiзiю нарочитих можiв, аби навести лад серед пересельцiв, бо й ляськi поляни, й моравцi, й iншi венедськi племена теж почали сунути великими гуртами за Дунай.

Раз у раз посилаючи в усi кiнцi землi своєї нарочитих можiв та боляр, Гатило де наказом, де обiцянками, а де й хитрiстю, нiким не пiдозрюваною, намагався дати бодай якийсь лад тому бродiнню, що панувало скрiзь. Вiн знав: держава мусить керуватися з одних рук, i всiлякими способами саджав на волостi й україни вiдданих людей. Тамтешнiх володарiв або брав до себе у двiр, ваблячи багатством та новими землями, або ж доручав їм важливi й довготривалi сольства й намiсництва.

В сих турботах та в змаганнi зi слами рiзних україн i минали його днi. Так тривало вiддавна, з того самого лiта, коли на горбi над сивим Днiпром лiг у землю брат його дiда Рогволод, i всi звиклися до думки, що так i мусить бути, бо Великий князь київський, перед яким тремтiв увесь свiт, мав тверду руку й крутий норов.

Серед мiсяця вересня, коли за полудневим заборолом та на Боричевому Току мiрно гупали цiпи й кияни звозили зерно та солому в клiтi й на гумна, до Великого князя київського завiтало незвичне сольство. Не заморське й не чужоземне, бо таких у княжому хоромi та в теремах вельможiв стольних було майже щодня цiлими метками, а таки незвичне, й се просто схвилювало Богдана.

Перед ним, високо тримаючи бриту голову з бiлим оселедцем коси, стояв старий Шумило, косацький готаман з Лугiв. Гатило дивився на нього й порiвнював iз ним себе. Скiльки ж то лiт минуло вiдтодi, як сей лугар десь отам понад Соляним шляхом спiвав йому пiсню про ведмедя-русина? Мабуть, i пригадати було б годi, коли б усi не пам'ятали, що того лiта помер Великий князь руський Данко. Тридцять п'ять лiт, i то була правда, хоч як сумно зiзнатися собi самому, що й ти постарiв на тридцять п'ять лiт, i зим, i весен…

— А мiцний єси ще вельми, –сказав Богдан, i те саме подумав про себе.

— Дуб у болотi не гниє, Гатиле.

Се була теж iстина, й Богдановi стало надзвичайно приємно, що старий готаман назвав його не князем i не Богданом, а тим iменем, яке сам йому колись причепив.

— Пощо чолом б'єш, готамане? –запитав Гатило й раптом схаменувся, бо косак i досi стояв перед ним наввипинки. –Ти сiдь, у ногах правди не є…

— Спаси Бiг. А то-м помислив, що й мене маєш хiть морити, як останнього сла грецького наче. Звик єси, що всi стеляться перед очi твої?

Гатило похмуро всмiхнувся. Те нагадування не дуже прийшлося йому до смаку, проте знову спитав, коли старий усiвся:

— Пощо б'сш чолом? Виджу, не прийшов єси для так.

У кутку сидiв, поклавши довгого меча поряд на лавицю, княжич Данко, старший Богданiв син. Вiн був чорнявий i широкобровий, схожий на матiр, але всiм iншим удався в батька–й зростом, i кремезними плечима, й навiть дивився так, як i Гатило, з-пiд брiв.

— Забрав єси Годоя, князя нашого кошового, –нарештi обiзвався Шумило.

— То й що є? Хiба вольниця косацька так вельми князя хче?

Шумило вправив оселедець за вухо й пригладив бiлi вуса.

— Хче не хче, а вирiй без матки не може. Кiш мене сле до тебе таки чолом бити…

— Пощо? Годоя вам усп'ять?

Старий знову погладив вуса, певно, ховав лукаву посмiшку.

— Нi, Гатиле. Вiдаю й я, й инчi вiдають, що не даси нам узворот Годоя.

— За чим же слють тебе?

Шумило блимнув у куток, де мовчки сидiв Данко, тодi подививсь на Богдана й сказав:

— Пусти нам княжича.

— Княжича?

Богдан теж узявся за свiй шпакуватий оселедець i накрутив його вузлом на руку. Тодi глянув назад

! кивнув синовi, щоб вийшов з хати, бо розмова набувала надто несподiваного повороту. Княжич устав i перевальцем пiшов до дверей, несучи меч пiд пахвою.

— Княжича, речеш, –аж обiзвався Гатило. –Хiба ж не вiдаєш ти, що я-м нарiк його на стiл великокняжий, у себе мiсто?

Косак засовався на лавi й пiдiбрав поли безрукавої гуньки, що розхристалася на грудях.

— Бо не за нього ж б'ю, –сказав вiн. –Б'ю за меншого твого, Юрка.

З-пiд гунi старому знову визирнув червоний шовковий опояс на чималому черевi.

— Малий ще.

— Малий? А згадай-но, Гатиле, який був єси ти, коли…

Богдан махнув рукою, бо знав, що скаже косар, i страхався розчулитись. Коли людина робить щось на самголова, то одне, навiть якщо мала, коли ж її примучувати, –стережися дати помилу. Вiн так i сказав Шумиловi, й вони ще довго сперечалися. Тивун принiс їм холодної браги з зимнику, вони випили всю й так нi до чого й не домовились. Не мiг же Богдан узяти та й бовкнути: люблю Юра свого й не маю сил одпустити вдалеч од себе! Хто й зна, як сприйме се старий косар, а князевi, Великому князевi, треба дбати й про те, як за нього думатимуть i як говоритимуть люди.