— Що се ти крадешся, яко тать полунiчний, га?

— Хто єси? –сiпнувсь Адамiс i зопалу впустив додолу дзбан iз бурштиновим медом. Дзбан глухо хряснув об долiвку медушi й розлiзся.

Гатило стояв у прочинених дверях i реготав:

— Таки ж тать єси! Он як єси ся злякав!

Адамiс i справдi перелякано дивився на Гатилову постать, що вимальовувалась у свiтлiй рамi дверей медушi чорним привидом. Рука домажирича сама полiзла пiд широке червоне опоясо й дiстала звiдтам щось маленьке й лискуче. Гатило взяв простягнену йому рiч i подивився:

— Що то є? Звiдкуду маєш?

То був товстий золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда.

— На дорозi-м його зналiз, –глухим голосом вiдповiв Адамiс i нахилив очi додолу.

— На дорозi? –перепитав Гатило. –В поросi? Грек спробував угадати, чи Великий князь глумиться, чи каже се просто так, але на яскравому тлi виднiвся тiльки темний обрис, i годi було вловити вираз Гатилових очей.

— Розгрiб єси порох, коли дивишся –перстень iз каменем. Такс є?

Адамiс i досi мовчав. Князь пiдiйшов, ухопив його правицею за барки й заглянув йому впритул у вiчi:

— Так є, га?

Й трусонув ним, аж голова грековi хитнулася назад.

Але грек твердо глянув на князя й тихо проказав:

— Не страхай мене, княже. Чуй, що ректи-йму тобi. Колись я-м урятував тобi живота. Я зараз повiдаю тобi все, лишень заклянися, що не зробиш нiчого лиховажного.

— Може, й землю примучиш мене їсти? –просичав Гатило, та грек заперечив:

— Нi, землю не треба. Дай лише слово.

— Добре.

Гатило вiдпустив Адамiса. Сивий оселедець на лискучiй простоволосiй головi впав князевi межи очi, та Богдан не помiчав того.

— Все вiдаю, можеш i не казати.

Адамiс перелякано скинув на князя очi.

— Сей перстень дав тобi гiсть мiй. I в сьому перснi є отрова. Тако речу?

Домажирич не обзивався.

— Мовчиш. Зри тодi…

Гатило натиснув перстень указiвним пальцем з одного боку, камiнчик одтуливсь, i на долоню висипалася пучечка бiлого пороху. Князь трохи здивовано хмикнув.

— Вельми мало для такого можа, як я, –сказав вiн.

Адамiс глухо промовив:

— Я-м дав трохи Шарковi.

— Якому? Хто є то?

— Пес…

Князь пристояв, тодi повернувся й вийшов, й Адамiс поплентав услiд йому, знаючи напевно, куди той iде. Гатило спинився тiльки бiля терему домажиричевого.

— Клич.

Адамiс подививсь докруж. Пса в дворищi не було нiде, й вiн подався до низенької клiтi, де стояла собача буда. Коло буди, вiдкидавши ноги, лежав здоровезний рудий пес iз обрубаними для лютостi вухами. Адамiс поторкав його ногою. Тварина була нежива, хоч i не встигла ще заклякнути.

— Коли дав йому-с отрови?

— Тому два днi, –прохрипiв грек. –Сього днi рано ще бiгав…

Адамiс тупо дивився на рудого собаку. Консул Максимiн того вечора запевняв, що Аттiла не вмре вiд порошку в перснi, лише по якомусь часi заслабне й стане згiдливiший у переговорах, а се так необхiдно для Грецiї…

Богдан Гатило розтулив долоню й спробував витрусити порох, який i досi тримав на долонi, але порох прилип у спiтнiлiй жменi. Князь обернувся й пiшов до колодязя змити отрову, а змивши, мовчки вийшов з Адамiсового двору. За пiвгодини в супроводi Борислава, Вишати та п'ятьох комонникiв о коп'ях вiн проминув Полудневi ворота й одразу погнав коня вскач. Адамiс усе те бачив, i серце йому млоїлось од передчуття неминучого лиха, причиною якого став сам.

Богдан Гатило наздогнав грецьке сольство аж пiдве-чiр –мало не коло городу Витичева. Поїзд уже лаштувався ставати на ночiвлю, коли ззаду залопотiли копитами конi. Мiж Воротило, який виступав попереду, враз упiзнав Великого князя та його вельможiв i напинив поїзд. Богдан осадив коня бiля самого консула.

Старий Максимiн сидiв на вороному iнохiдцевi блiдий i впрiлий. Спина йому згорбилася, мов неповний мiх. Вiн не дививсь на Гатила, хоч бачив i вiдчував кожен його рух i порух. Сталося те, чого всi цi днi найдужче боявся консул. Вiн ще вчора пiдозрював, що той продажний одноплемiнець зрадив його, а вранцi остаточно пересвiдчивсь у тому, хоч несмiлива надiя, мов притрушена попелом жаринка, й досi не згасала в його переляканому серцi, старому й стомленому роками серцi. Тепер же й та жаринка згасла. Скiфський володар сидiв перед ним на сiрому яблукатому конi живий i незвереджений, i зараз станеться те, чого й слiд було сподiватися. В усьому винний той хрещений варварин Вiкiлла, й найбiльше –голощокий Хрисафiй, євнух, вiчний лис i холодний отруйник…

Гатило потяг коневi вуди –аж той торкнувся собi мордою грудей, i крижаним, хрипкуватим од утоми, рипучим голосом проказав грецькою мовою:

— Речи володаревi своєму, робе: «Теодосiй висок породою, знаменит родом. Аттiла є не менш висок i знатен родом своїм. Але Аттiла, внащадивши монархiю вiд отця свойого, уповнi схоронив достойнiсть. А Теодосiй згубив сю достойнiсть, унащаджену не токмо через те, що, взгодившись платити дань Аттiлi, став робом його, але ще бiльш через те, що, яко роб невiрний i лихоїмний, замислив чинити кови господаревi своєму, котрий поставлен над ним небом i судьбою».

Потому зострожив свого жеребця, й тiльки курява за ним устала, й усi незрушно стовбичили на мiсцi, мов кам'янi iдоли на давнiх могилах у степу; всi, хто зрозумiв рiчi Великого князя київського й хто не зрозумiв.

Не швидко стямився консул Максимiн. Вiн рушив з мiсця тiльки тодi, коли чiльник руської учти махнув рукою їхати далi. Разом з Великим князем київським додому повернувся старий конюший Вишата й ще один комонник. Велiй же болярин Борислав та решта можiв о коп'ях поїхали з консулом далi. Гатило вiдряджав свого вельможа до Константинополя нарочитим слом. Вiн i розповiв Прiсковi все, що лаштувалось останнiм часом проти самодержця всiї Русi, й Прiск потiм чесно записав се до своєї книги.

Мiсяця вересня

Вiдтодi минуло тринадесять сiдмиць, i в Київ город прийшла золотава осiнь. Було ще по-лiтньому тепло, тiльки берести за Хрещатим Яром пойнялися першою сивиною та жилавi дуби в Дiбровi ронили на землю рясне жолуддя. Гот Iнгельд, колишнiй роб, якого Богдан кiлька рокiв тому наставив тивуном у своєму селi Можi Ловчi, казав, що в лiсi над Либiддю-рiкою розвелося багато вепрiв-дикунiв. Вони перерили все довкола, вередуючи навiть жолудями, й не вадило б трохи поганяти їх. Але Великому князевi пропала хiть до вловiв. Та й не до того було. В неосяжнiй землi його почалися великi рухи. Цiлi племена лишали насидженi мiсця своїх пращурiв i йшли шукати долi в нових українах, що належали тепер до столу Великого київського князя. Добра половина сiврiв, якi жили мiж Дiнцем Сiврським i городом Прилукою, кинула свою землю й подалася на новi, за Дунай, до тих сiврiв, що поселилися там ще за часiв Данка та Рогволода.