Але Гатило промовив зовсiм не те. Коли в свiтлiй продухвинi полотки з'явилася кремезна присадкувата постать Вишати, Гатило спитав:

— Рiк єси?

Старий конюший кивнув.

— Що…єси рiк?

Тепер самим киванням вiдбутись не можна було, й Вишата знайшов одне-єдине слово, яке б дало вiдповiдь на князеве домагання.

— Взавтра.

Тобто Вишата на власний розсуд змiнив наказ Великого князя. Гатило тiльки мугукнув, i Годой не втямив до пуття, що той звук означає.

Вранцi здивований украй консул Максимiн квапливо лаштувавсь у дорогу. Вiн усю нiч не стулив ока. Як повернеться в Константинополь i що скаже йому євнух Хрисафiй?

I вже вкрай розгубився старий Максимiн, коли раптом прийшов учорашнiй мовчун, стрижений пiд калачик, i мовив йому одне лише слово калiченою грецькою мовою:

— Йди.

— Куди? Куди йти? Геть? –перепитав консул. Мовчун кивнув рукою в бiк червоної полотки, що височiла на горбi.

— До Аттiли?

Мовчун нiчого не вiдповiв, але його мовчання могло означати тiльки одне: гунський цар змiнив свiй незрозумiлий гнiв на ще менше зрозумiлу ласку й погодився прийняти сла.

Максимiновi з хвилювання тряслися руки й ноги, коли вiн давав наказ розсiдлувати вже посiдланi конi й розпаковувати iмператорськi дари. Навiть коли виголошував уставнi слова привiтання гунському царевi, вуста йому незвично шамкали. Великий князь сидiв на дубовому стiльцi, як i належить володаревi приймати вiтання сла iншого володаря, й досить прихильно слухав, аж Годоєвi не вiрилося, що вчора ще вiн шалiв i лаявся на цiлий стан. Сивобородий консул, ударивши йому чолом, уручив iмператорськi харатiї й побажав багато лiт здоров'я й благоденства Аттiлi й усьому царському сiмейству.

Тлумач Викула швидко переклав слова консула, й Великий князь київський не спиняв його, як минулого мiсяця. Коли той скiнчив тлуми. Гатило сказав:

— Статiї замир'я оддавно зрiшенi. Але не суть сповненi. Ускокiв греки повернули не всiх. Як же явили сте ся менi, не сповнивши всi статiї замир'я?

Викула тут-таки, на власний розсуд, навiть не допитавшись консула Максимiна, почав заперечувати, що, мовляв, в iмперiї не лишилося жодного втiкача з землi Скiфської.

— Всiх їх видано, господарю, –впевнено закiнчив вiн. Гатило лагiдно всмiхнувся, вiд чого в Годоя по спинi полiзли мурашки, й майже весело завважив:

— За таку наглу лжу тобi, робе iмператорiв, належало б метнути камiнь на в'язи й утопити тебе в осьому каламутному Дунаї.

Запала тиша, й у сiй моторошнiй тишi несподiвано гримнув могутнiй голос Великого князя:

— Та я шаную права сольства!

Викула зблiд i страхливо позадкував до гурту, мало не збивши з нiг юного ритора Прiска. Максимiн стояв i не знав, що йому робити, бо тлумач сам розмовляв iз царем гунiв, не перекладаючи своєї мови.

— Русичу! –гукнув удруге Богдан i, коли ябедник прибiг, наказав йому: –Дай-но сюди свої злiчiння!

Ябедник дiстав з широкого рукава товстий сувiй i простяг Великому князевi. Та той наказав:

— Чети сам!

Русич заходився трохи гугнявим голосом виспiвувати iмена й чини тих ускокiв, якi зрадили свого господаря й утекли пiд руку грецького царя:

— Олаф, готський .воєвода з двадесятьма можами й челядниками. Михаїл, руський болярин грецької вiри з челядниками числом семеро. Харалампiй, такоже воєвода й малий болярин землi Сiврської, а вiри грецької, сам…

То були здебiльша всi християни, якi втекли до грекiв, i Русич читав довго й нудно, Викула ж мусив перекладати Максимiновi. Й коли список вичерпався, Гатило, навiть не глянувши на Викупу, сказав до Вишати:

— Сього русина жени в потилицю, бо немає гiрше, як змiя в пазусi або ж перевертень у господi.

А до Максимiна звернувся сам грецькою мовою:

— Поїдеш зi мною. Й вiн теж, –кивнув на молодого ябедника Прiска. –Рушати-ймемо зараз. Мої харатiї до грецького iмператора мати-ймеш у стольному городi.

Й устав з дубового стiльця й рушив у вировисько ратникiв, якi вже сiдлали конi й перегукувалися мiж собою. Всi князi руськi, й сiврськi, й деревськi, й усi велiї та малi боляри, що були присутнi на розмовi зi слами, подалися за Великим князем. Гатило покликав велiйого болярина турицького:

— Войславе!

— Речи, княже, –вiдгукнувся болярин. Се був могутнiй чорнявець Гатилових лiт, убраний так, як належить туричевi: в бiлi вовнянi ногавицi, мережанi по боках чорним снуром i пiдперезанi широким червоним опоясом, у бiлу вишивану сорочку й так само бiлу безрукаву гуньку, розстебнену на всi патички.

— Войславе, пiдеш у греки. Повезеш нашi злiчiння ускокiв. Та пильнуй того вовкулаку. Чув єси?

— Чув єсмь, княже, –сказав той. –Коли речеш, то поїду.

Великий князь кивнув Годоєвi:

— Який маємо день?

— Понедiлок, –одказав Годой.

— Понедiлок…–повторив князь. –Не личить. Вирушаємо взавтра…

Наступного ранку в таборi заспiвали бойовi труби, якi кликали ратникiв у похiд, у радiсний похiд додому, до рiдних осель i кревних людей. Полки Великого князя київського Богдана Гатила поверталися. Й тiльки залоги, мiцнi й вiдважнi залоги новозвойованих веж i городiв у Паннонiї, Сiрмiї та Полунiчнiй Фракiї лишалися стерегти землю, яка вiдтепер ставала теж землею Руською. Серед залоги був i Гатилiв брат Волод, i побратим Великого князя київського велiй болярин Борислав, i ще багато iнших князiв, i жупанiв, i боляр, i можiв комонних та пiших.

Богдан Гатило давно вiдвик од свого брата. Володар уже рокiв iз вiсiм сидiв у Моравах, а тепер посаджений князем усiєї Паннонiї й Сiрмiї. Про нього Богдан згадував уряди-годи. Не вистачало йому зараз тiльки Борислава, що лишивсь у новому руському городi Сердицi посадником Полунiчної Фракiї. Борислава ж вiн найбiльше хотiв би мати поряд. Особливо сьогоднi. Великий князь повертався з переможного ополчення й дорогою до городу Києвого мав позлюбитися з Єркою, дочкою галицького князя Остроя. Княгиня Русана перестала вже народжувати Гатиловi синiв, а неосяжнiй землi Руськiй потрiбнi були можi й вої. Русана знала про замiри Богдановi й сприйняла їх досить спокiйно. Тесть Воїбор, коли Богдан почав колись iз ним розмову про се, теж не сперечався. Такий звичай землi Руської, щоб володар брав собi кiлькох жiн. Бiльше того: старий князь вручицький Воїбор сам нараяв зятевi Остроєву доньку. Однаково першорiд лишається за синами вiд першої жони Великого князя. Гатило ж мав од його Русани двох синiв: Данка та молодшого Юрiя.