Євнух почав з усiх сил заспокоювати Годоя й переконувати, що нiчого в тому поганого немає, коли християнин прагне жити серед християн, а не мiж поганцями-язичниками, й що господь бог тiльки вiтає такi кроки…Ввечерi Годой довго думав, розповiсти про все Орестовi чи нi. Але паннонський жупан смачно спав пiсля ситої трапези, й Годой роздумав.

Наступного дня євнух знову прислав по нього чотирьох муринiв з ношами, й луганський князь без особливої охоти дозволив їм нести себе до хоромiв та божих соборiв. I, як вiн i передбачав, євнух знайшов нагоду знову повернутися до вчорашньої розмови.

В однiй невеликiй церквi, зовсiм порожнiй i напiвтемнiй, Годечан нарештi спитав:

— А що для того треба, щоб стати…ромеєм?

Євнух уважно подивився на гостя й повiльно пiднiс угору лiву руку. На пухкому мiзинцi в нього сяяв чималий золотий перстень iз тьмянимсмарагдовим камiнцем. Годой одразу здогадався, що то, й похмуро мовив:

— Я тямлю вбити людину тiльки мечем i в одвертому герцi.

Євнух нахилився до Годечана майже на саме вухо, й вiд нього запахло нудними парфумами:

— Подумай, архонте. Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо. Мiсяць i два…За сей час устигнеш далеко вiд'їхати…Аж до богоспасенного царя-городу…Я дам тобi сто лiтрiв золота.

— Нi! –вiдрубав Годой i пiшов до виходу. Йому раптом стало млосно в сьому божому домi.

Та вiд євнуха було вже не так просто вiдчепитися. Вiн усю дорогу торочив Годоєвi те саме, нарештi сказав:

— Добре, коли не маєш хотi сам…Ми прислемо iншого. Згоден єси?

— Кого? –сiпнувся луганський князь.

— Нашу людину. –Тодi подумав мить i додав: –Ти її знаєш. Вiкiлла, гунський тлумач наш.

Годечан так нестямно поглянув на нього, що той аж сахнувся в тiсних критих ношах, якi плавко гойдалися в руках чотирьох маврiв. Євнух уже пошкодував, що вiдкрився дикому скiфовi, та до вух йому долинуло зовсiм несподiване:

— Зараз…нi.

«Зараз»? Євнух скосував на нього. Чи добре чув? Зараз? То виходить, пiзнiше?

— Коли ж? –спитав вiн спраглими вустами.

— Не ранiш, як я сповню свою службу сла.

— Добре, архонте, добре, –прошепотiв євнух i радо засовався на подушках сидiння.

Решту днiв Годой уникав зустрiчатися з ним, та й вiн не пнувся йому в вiчi. Коли ж iмператор Теодосiй Другий дозволив посольству вертатися назад, євнух таки прийшов до Годечана, виманив його пальцем у сiни й зашептав:

— Осе є завдаток. Сто лiтрiв золота. Як зробиться…–вiн передихнув, немов даючи Годоєвi все втямити. –Як зробиться…тодi й ще двiстi лiтрiв.

Безвусий показував у куток, де спроти свiтла кiптявого лампiона можна було розгледiти чималий шкiряний мiх.

— Сього не вiзьму, –твердо сказав Годой.

— Пощо?!

— Не вiзьму. Не люблю так. Нехай…як зробиться. Євнух умовляв його довго, але луганський князь наче вiдрубав:

— Нехай, як зробиться.

Уранцi сли вирушили назад. Разом iз ними їхали й греки: сол Максимiн, мiж вельми достойний i знаний у царi-городi, консульського сану, його ритор, письмовець Прiск –молодий, безбородий ще хлопець iз жвавими очима; тлумач Вiкiлла-Викула i троє челядникiв, їхали гарно вимощеним Трояновим шляхом, що вiв од Константинополя на полунiчний захiд до Залiзних ворiт при Дунаї. Прiск раз по раз розпитував Ореста про гнiв, i про їхнi звичаї, й про землю, й небалакучий жупан сяк-так вiдповiдав йому через тлумача Викупу. Годой у тi розмови не встрявав. Одне, що Прiск не знав по-руському, а вiн по-грецькому, друге, що Викула уникав Годоя. Та й Годой неохоче розмовляв iз погреченим русином. У головi робилося таке, що сам не вiдав, як дати раду й собi, й своїм думкам. Вiн не тямив, як тепер подивиться Гатиловi в вiчi й що йому скаже. Й головне –що вiдповiсть Великий князь. А се мало першорядне значення в їхнiй двадцятип'ятилiтнiй суперечцi. Щоразу на думку спадали слова євнуха, й Годечан повторював їх собi не знати для чого…«Се не вбиває зразу. Воно дiє тихо…Мiсяць i два…За сей час устигнеш…»

Євнух же, який приїздив до Гатила пiд чужим iм'ям, а потiм у Константинополi пiдбивав на душогубство Годоя, був не хтось, як сам усемогутнiй препозит Хрисафiй.

I саме тому Годоєвi не хотiлося поспiшати. Дорога ж слалась пiд копитами рiвна й дзвiнка, й днi збiгали швидше, нiж би Годой бажав того.

У перший день мiсяця квiтного вони дiсталися табору, де й досi чекав на них Великий князь.

Мiсяця квiтного

Коли Годой закiнчив розповiдь про свою поїздку до царя-городу Константинополя, Богдан Гатило якийсь час сидiв, наче й не чув нiчого, й луганський князь iз острахом думав, що скаже зараз володар. А той раптом схопився на ноги й шарпнув за полотно намету:

— Речеш отак, га?.. Отак?!

Почувши його крик, прибiг Вишата, Богдан же просто шаленiв од лютi, та не приховував сього нi вiд Годоя, нi вiд старого конюшого. За полоткою, де досi було гамiрно, теж утихло, всi дослухалися, що так розсердило Великого князя. Князь же то махав комусь кулаком у невiдь, то сiкався до Годечана:

— Й не змiг єси стяти йому безбороду голову! Жона єси по всьому, не мiж.

I врештi гаркнув до Вищати:

— Пощо й ти стоїш, наче-с прийшов на мiй похорон? Ще-м не вмер i не так сплоха вмру. Ти чув єси? Йди речи отим-го, нехай забираються пiд три дiди!

— Кому? –спитав старий конюший.

— Кому?! –гаркнув ще дужче Гатило. –Тамтим, слам! Слам хрестатим поганим!

Вишата тупцювався на мiсцi, не наважуючись iти, бо те, що казав Великий князь, видавалося незвичним.

— Що…ректи? –протяг Вишата.

Годой наважився й собi втрутитись:

— Не лiпо мовиш, Великий княже…То сли й…Що ректи їм?

Гатило люто подивився на Годоя, немовби вiн в усьому був винний, i сказав трохи спокiйнiше старому конюшому:

— Речи: Великий князь уже все вiдає й так, без них, i нехай зразу ж збираються й сiдлають.

— Проти…ночi?

— Йди!

Вишата розгублено пошкрiбся п'ятiрнею по зарослiй потилицi й неквапом пiшов униз, пiд гору, де стояла полотка слiв. Годой чекав –зараз Гатило мав сказати те, чого досi ще не зрiк, бо все дотеперiшнє, й усi слова, й усi лайки не йшли в нiяке порiвняння з тим, що мало бути сказано й таки буде сказано. Та Великого князя київського немов на сон зморило. Вiн сидiв на важкому дубовому стiльцi з бильцями, якого возив у всi походи, сидiв, намотавши на кулак свого довгого шпакуватого оселедця й сперши голову на той кулак. У наметi вже майже смеркло, й Годоєвi здавалося що Великий князь заснув. Але то тiльки здавалось. Коли Богдан Гатило отак сидiв нерухомо, накрутивши косу на кулак, усi знали, що зараз нi розмовляти, нi навiть ворушитися не можна. Перше слово має сказати вiн сам, i Годой боявся, що те слово почнеться приблизно так: «Осе ж видиш? Не я-м тобi рiк? Не на моє хилиться?..» Й тодi вже вороття не буде.