Авжеж, усе правобережжя вiд Паннонiї до Руського моря иачежить йому, Гатиловi, належить разом iз усiма селами, й городами, й вежами, зi всiм живим i мертвим. Борислав запальний, не все часом розумiє. Нехай-но пихатi греки, їдучи сюди, побачать, що скоїлося з їхнiми неприступними городами, а вiн сидiтиме тут, посеред земель, якi подолала руська сила й руський розум. I розум теж, бо самою сулицею могутнiх грецьких городiв не вiзьмеш.

Гатило чекав iмператорських послiв ще вчора, тому й квапився так на сей берег Дунаю. Вiдколи пiшли гiнцi до царя-городу Константинополя, минуло вже рiвно п'ятнадцять день. За п'ять гiнцi мали дiстатися вiд Гему до грецької стольницi, двiчi по стiльки треба, щоб здолати шлях вiд Константинополя сюди. Вчора ввечерi Гатило послав десятку молодих можiв назустрiч, аби переляканi греки недовго тинялись, його шукаючи. Але сонце вже хилилося на вечiр, а слiв не було.

Великий князь київський лiг на ведмеднi, простеленому далi вiд уходу. Й тiльки задрiмав, як почулося стримане кахикання. Гатило розплющив очi. Над ним схилився Вишата.

— Що таке? –поспитав Гатило. Кремезна постать старого конюшого затуляла вхiд, а його стрижене пiд макотер сиве волосся здавалось у непевному сяйвi червоної полотки мiдяним. –Що є?

— Он! –махнув рукою Вишата.

Великий князь пiдвiвся й вийшов. Знизу берегом iшла барвиста купка людей. Гатило вiдразу впiзнав у них грекiв, бо ж борiд, а ще таких довгих, нiхто з-помiж русинiв не носив. Оддалiк за греками йшло з десяток можiв, i хоч облич їхнiх i не можна було розрiзнити, та Гатило знав, що се посланi зучора вої.

Великокняжа полотка стояла на високому пагорбi, й посли дибали вгору ледь-ледь, особливо часто спинявся переднiший, досить дивна гладка людина. Богдан упiймав себе на тому, що дивиться тiльки на гладкого, –й повернувся до намету.

— Речи їм, нехай iдуть борзiй, –кинув князь Вишатi.

— Вхекаються, –засмiявся старий конюший, проте кiлька разiв махнув до грекiв рукою.

— Хай ухекаються, –скривився Великий князь. –Ми смо бiльше ся вхекали, з дому йдучи.

Вiн сидiв на лiжковi й дивився, як Вишата квапить послiв, i думав, що скажуть зараз греки й що скаже їм вiн. Спершу спробував обдумати свої слова, тодi махнув рукою й востаннє позiхнув. Як скажеться, так i буде, й нехай лiпше греки виважують свої слова –що мовить Гатило, на тому й покладеться, й те вже всi, либонь, добре затямили, не тiльки греки.

Нарештi посли дотяглися на верх пагорба й несмiливо поставали бiля червоної полотки. Богдан Гатило вийшов, i вони всi дружно вклонилися йому. Великий князь київський усмiхнувся й стримано вiдповiв на привiтання. Послiв було п'ятеро. Четверо з них носили довгi цупкi срiбнотканi хламиди, мали довгi чорнi бороди й вуса, лиш п'ятий, якого ще здаля вирiзнив Гатило, носив хламиду, проткану золотом, i не мав нi бороди, нi вус. Його баб'яче обличчя застигло в єлейнiй усмiшцi, чорнi ж оченята в складках i зморшках бiгали на всi боки.

— Iмператор ромеїв, милiстю святої трiйцi богопомазаний господар наш Теодосiй Другий вiтає свого брата царя гунiв Аттiлу й сле йому зичення довгих лiт та скромнi дари зi своєї скiтницi.

Вперед виступив трохи свiтлiший грек i заходився перекладати слова євнуха.

— Як речешся? –спитав його Великий князь.

— Вiкiлла, господарю, –проказав тихшим голосом тлумач.

— Зодкуду знаєш по-русинському?

— Русин єсмь родом, господарю.

— Русин, –проказав Гатило й махнув рукою, аби вiдiйшов убiк. Тлумач слухняно виконав наказ, але очi його дуже не сподобалися князевi. Його раптом пойняло роздратування, й вiн кинув євнуховi:

— Що ще рiк твiй господар?

Сказав се ромейською мовою, й усi здивовано заблимали на нього.

— Ще рiк мiй боголюбний господар перепитати мiжнього скiфського царя, що вiн хоче вiд ромеїв.

— Прийшов єсмь довiдатися, пощо твiй богопомазаний господар не платить менi дань.

Гатиловi пройшла злiсть, i вiн навiть не знав чому. Чи сама по собi, чи вiд того, що сей звалашений царедворець назвав його вже не гуном, а скiфом. Вiн уже не раз i не двiчi дивувався, як то греки, такi писемнi й солодкомовнi, не знають часом найпростiших речей.

— Прийшов еси довiдатися? –хитро прискалив замережанi вiчi євнух. – I забрав єси всю Паннонiю, й Сiрмiю, й Фракiю…

Богдан Гатило знову пiдвищив голос:

— Iмператор не платить менi вже четверте лiто!

— Богоподiбний iмператор рече: пiди всп'ять у свою Скiфiю, й вiн виконає всi свої обiцянки.

— Се вже-м чув скiльки разiв. А ти хто єси?

— Богорiвного iмператора келiот єсмь, господарю.

— То слухай, келiоте, що ректи-йму тобi, та перекажи своєму господаревi: нехай вiдборгує всю дань за чотири лiта й за лiто наперед, нехай поверне всiх ускокiв, що втекли з царства мого, бо то невiрнi роби мої, нехай вiдає, що вiдтепер торжества будуть не в Марцi на Дунаї, а в Нiшавi, яку ви нарiкаєте Нiсса…

— Як?.. –не втримався євнух.

— А так. Бо ще нехай забуде богопомазаний iмператор, що сi землi належали йому: вiд Паннонiї до моря Руського на п'ять день їзди по правому березi Дунаю, по-вашому, Iстру, землi належати-ймуть Великому князевi київському, якого ви нарiкаєте гунським царем Аттiлою.

— Господарю! –писклявим голосом заволав євнух. –Богоподiбний iмператор зiтне менi голову…То землi ромейськi: й Паннонiя, й Сiрмiя, й Фракiя…

Гатило застережно пiднiс руку, й гладкий євнух так i лишився з роззявленим ротом.

— А ще речи свому богопомазаному iмператоровi, нехай вiдтепер сле послiв до мене не простих євнухiв i не воїв-латникiв, а можiв славних i в великiй шанi при дворi сущих.

Богдан Гатило махнув рукою й повернувся до послiв спиною. Вишата широко всмiхався. Коло намету стояло душ iз десять великих i малих боляр, i Гатило теж усмiхнувся своєму старому конюшому:

— Не забув єси по-грецькому, Вишато? Старий конюший протяг:

— Тро-о-охи…

— То я –так чи не так?

Вишата ще ширше й якось розважно всмiхнувся. Гатило пошукав очима навколо й гукнув до котрогось iз-помiж наймолодших боляр:

— Годоя приведи.

Юнак побiг, i незабаром Годечан був коло Богдана.

— Гукав єси…–понуро мовив Годой, бо Великий князь лiнькувато роздивлявся дарунки, що йому прислав ромейський iмператор Теодосiй Другий.

— Гукав єсмь, княже. Взавтра їдеш до царя-городу Константинополя.