— Не є то нiякий Змiй Горянин, але валка купцiв-гречникiв.
— Хто рече? –сiпонувся король Гунтер.
— Хто? Всi речуть. I всi вiдають. I тiльки ми з тобою мислимо якогось там Змiя Горянина. Де б той Змiй узявся тут, у полях? Вiн жиє в горах.
Се була вже нова, зовсiм нова думка, й король почав обмiрковувати її з усiх бокiв. Найгiршим було те, що сюди приплелася й Брунгiльда, їй же не так сплоха затулиш рота. Брунгiльда й Гримiльда. Й коли щось потрапило на язик двом жiнкам, його вже не втримаєш у темному кутку.
— Речи Сiкурдовi, нехай покаже той меч Вотана. Я переб'ю його своїм мечем, i ти побачиш, що лже Сiкурд. Ти-с король –речи йому!
— А сестра? –знову спитав старший брат. Середульший нетерпляче махнув рукою:
— Знайде собi лiпшого!
— Кого?
Брати злякано повернули голови до дверей. У порозi стояла, горнучись у бiле вовняне корзно, Гримiльда.
— Така зима впала –такої, речуть, у сих краях давно не бачено. Кого знайду я собi?
— Нiкого, –буркнув король i сердито блимнув на сестру. –Що маєш ректи?
— Щось мовили-сте про мене.
— А то забороняється? –нахабно вишкiрився брат короля.
— Й про Сiкурда сте мовили. Я вiдаю, я все-м чула.
— Що-с чула?
Сестра дивилася то на одного брата, то на другого й горнулась у своє корзно.
— У вас очi лихi, братове, –сказала вона по хвилинi. –Вельми лихi. Щось недобре сте на думку взяли. Горват-Гернот пiдiйшов i впритул подивився на сестру:
— Пощо-с дратувала королеву? Гримiльда витримала його погляд i гордовито пiднесла чоло.
— Нехай не пишається вельми. Вона є королева, я ж єсмь сестра королю. Й не пiдлого роду, а таки ж княжого, як i вона сама. Мушу наввипинки стояти перед нею?
— Перед королевою встати не хочеш, а свого брата змiшала єси з…
Гернот ужив досить негарне слово, але Гримiльду воно не вразило нiскiлечки. Вона спитала, раптом дрiбно засiпавшись:
— Що сте намислили? Що, що!?
В ЛIТО 444-е
Ходили бiло-горватськi, галицькi, червенськi та инчi руськi князi за Дунай i воротилися з полоном великим, i многi русичi лишилися там орати землю, й осiли аж коло гiр Гемських, i нiчого не могли вдiяти їм греки, бо їхнi роби й челядники не противилися руським ратникам, а єднались iз ними противу своїх стратигiв та епархiв.
В ЛIТО 445-е
Велiй страх був у Константинополi, й оружив iмператор городян, щоб могли боронити цар-город, коли прийдуть руси-гуни, й зоружилися многi цирковi бiгуни, й колясники, й метальники сулиць i роздiлилися навпiл –прасини тягли руку за Хрисафiя-євнуха й усiх єюпетських товстосумiв; венети ж були супротиву їм i хотiли зверхностi Константинополя та стольних вельможiв.
I ратилися межи собою прасини й венети, й кров рiчками бiгла, й многi дiти полишалися сиротами, а жони вдовицями в сих межисобних прях.
В ЛIТО 446-е
Сiв на столi патрiаршому царгородському Флавiан, i був ворог i супротивник iмператоровi Теодосiєвi Другому та чiльниковi євнухiв придворних Хрисафiєвi, та всiх олександрiйцiв єюпетських. I мислив Хрисафiй-євнух бодай многе золото й срiбло взяти з Флавiя, та новий патрiарх прислав йому в дар просту хлiбину, мовляв, то є тiло боже.
I став Хрисафiй усемогутнiй ворогом йому явним, оскаженiвши по такому дарунковi, й повiв рать невидиму супротиву патрiарховi Флавiану. Й мав Хрисафiй друга щирого –Дiоскора, який заступив померлого єпископа олександрiйського Кирила. Й було їх троє –Хрисафiй, Дiоскор та iмператор Теодосiй Другий, а всемогутня сестра Теодосiєва Пульхерiя тягла руку за патрiархом, бо Хрисафiй висотував з константинопольських вельможiв i простих городян усi грошi, щоб платити дань київському Великому князевi Аттiлi.
В ЛIТО 447-е мiсяця березоля
Сього найменше сподiвались при дворi костянтинопольського iмператора. Гунський цар Аттiла воював десь далеко на пiвночi, бiля Холодного моря. Воював, i вiзантiйськi послухи й вивiдники пильно стежили за його кожним кроком. А тут раптом опинився на Iстрi, прийшов сюди з незчисленною раттю й незлiченними ладдями, перед сим ущент потрощивши грецькi тагми коло Херсонеса[12] Сарматського. За три сiдмицi вiн одбив у Схiдної Римської iмперiї величезну область Сiрмiю, взяв приступом Нiшаву, могутню Сердику й усi городи мiж Iстром та Гемськими горами. Всю Фракiю з Мiзiєю разом.
При дворi басилевса знявсь переполох. Основнi тагми були зайнятi вiйною в Азiї й Африцi, й богоспасенний город царiв Константинополь лишався геть беззахисним перед всемогутнiми гунами. Було навiть дивно, що Аттiла став i не йде через перевали Гем-гори, яка вiддiляє Полу-нiчну Фракiю од Полудневої. Недобитi залоги городiв причаїлися за Гемом i чекали своєї долi.
Але гунський цар не давав наказу йти до столицi столиць.
Так, iмператор Теодосiй i всi ромеї добре знали причину сiєї навали. Її слiд було сподiватися. Виснажена безконечними вiйнами державна скарбниця була геть порожня. В нiй марно було шукати не тiльки тих 2100 лiтрiв золота, якi Вiзантiя тепер щороку платила гунам, а й третини сього.
I все-таки Хрисафiй та Теодосiй не сподiвались Аттiли саме зараз, у сей перший весняний мiсяць, i не могли стримати панiки, що гвалтовно зчинилась у стольному городi. Якихось п'ять день ходу –й ненависнi гуни будуть коло мурiв Константинополя.
А Гатило безлiч разiв питав себе, чи знають у дворi басилевса, що вiн, варварський цар, колись бував там, ратився з ворогами Схiдного Риму? Й щоразу махав рукою: хiба се має якесь значення? Головне для нього –що вiн знає не тiльки, як воюють греки, а й чим дихають, бо дев'ять рокiв служби в їхнiх «варварських» тагмах –то таки дев'ять рокiв, i хоч вiн тодi був ще зовсiм молодий, зовсiм юний, але тi. часи не могли проминути марно.
Богдан Гатило сидiв у просторому наметi з цупкого червоною полотна й дивився поперед себе в продухвину. Внизу каламутився Дунай. Десь там за наметом гомонiв багатотисячний люд. З Гатилом прийшла сюди незчисленна-таки рать, як кажуть греки, вся «велика Скiфiя». Сей рiвномiрний гомiн заколисував Гатила, й вiн намагався боротись iз сном. Далася взнаки вчорашня важка нiч. Та й позавчорашня була не легшою. Протягом п'яти днiв Веiикий князь подолав вiдстань од Гемських гiр до Дунаю, ще й переправився на сей бiк. Якби тут нагодився Борислав, спитав би Великого князя, чому вирiшив чекати грецьких послiв не там, на межi звойованої Полунiчної Фракiї, а тут, на лiвому березi Дунаю.
