— Не рiк єси, пощо хочеш дарувати меча свого Богдановi.
Та Людота не вiдповiв, i досi пильно дивлячись услiд комонникам, що проминули Глiбiв дворець i погнали далi, здiймаючи по собi опаси куряви. Стоян повторив запитання, й Людота тiльки тепер повернувся до нього видом:
— Пощо, речете? А по то…–й махнув рукою туди, де зникли комонники.
Коваль стояв, i розпечений кiнчик меча холов швидко й видимо. Вiн посунув його знову в горно й пiдiйшов до дверей.
— А хто то були?
— Отi? –перепитав ковальчук. –Не вiдаю. –Й лише по добрiй хвилi додав: –Привидiлося, що то Рогволод iз княжичем своїм.
— Рогволод?
— Мабути, що так i є. А може, й не з княжичем, а з кимось инчим…
— Що має чинити тут? Уп'ять заративсь iз кимося?
— Дажбог вiдає…
Людота почав смикати за важiль мiха. Тяг невважливе й слiпно, й легке деревне вугiлля розлiталося навсiбiч.
В цей час двоє комонникiв, одного з яких упiзнав Людота, бо то й насправдi був Великий князь витичiвський Рогволод, в'язали потомлених коней на протилежному вiд кувачницi краї села, пiд самою засiкою, де в невеликiй пiвземлянiй хижi мешкав дiдо Смiл, вiдьмак, вiдун, ворожбит i зiлляр, який умiв шептати вiд урокiв, од страху, проти перестрiту, вiд чорної й морової болячки й од усiх на свiтi хвороб. Скiльки дiдовi рокiв –того нiхто не знав, бо найбiлiшi старцi Городища пам'ятали його таким, яким був вiн зараз. Однi накидали йому сто двадцять лiт, iншi сто сорок, а хто й сто п'ятдесят, усi ж мали його за безсмертника чи навiть перевертня, що блукає з однiєї душi в другу, всi боялися Смiла, й кожен бiг до нього, коли траплялася бiда й непереливки.
Дiдо вже майже нiчого не бачив, лише зблизька, впритул мiг упiзнати людину, та не було в свiтi такого, про що б вiн не чув i не вiдав, тому здебiльшого Смiла й називали просто вiдуном.
— Держ конi! –сказав своєму супутниковi Рогволод, i той буркнув:
— Iди, княже, не поймуть їх вовки…
То був витичiвський велiй болярин Ждан. Старий вiдун зустрiв Рогволода в порозi, високий, на диво ставний i ввесь бiлий: i волоссям, i довгою бородою, й плоскiнною сорочкою, навiть iзбляклi дiдовi очi здалися князевi бiлими.
— Хто єси й пощо?
Рогволод вагався, що вiдповiсти, його раптом охопив острах, але дiдо вже завважив його, й треба було вiдгукнутись, та й за спиною в Рогволода лишився Ждан, якого ледве вмовив на сю небезпечну подорож.
Великий князь насилу вичавив:
— Болярин єсмь…болярин.
— Що волiєш од мене, болярине?
Рогволода вiдуновi слова заспокоїли.
— Життє прикинь моє, дiду Смiле. Прикинь i видь у ньому все, й речи менi, кого маю страхатися й чого стерегтись!.. Хто ворог є мiй кревний, i хто…
Рогволод, вимовивши все те, завчене й затверджене, несподiвано загнувся.
— Речи, речи, пощо замовк єси, болярине, чи хто єси?
В дiдовiй хижi щось ворухнулося й зашарудiло, й сей шерех i дiдiв натяк ще дужче спантеличили Рогволода, й вiн утратив самовладання:
— Коли довiдався-с, що не єсмь болярин, то речи й инче, дiду Смiле!
— Хто єси –до того дiла не маю, отроче, –сказав Смiл. – I видiти всього не можу, бо-м незорий. Усе видить тiльки Бог-Соварог.
Все дратувало князя, надто ж оте слово, вимовлене нiбито й звично, бо всi проти пiвторастарiчного дiда й справдi отроки. Рогволод крикнув:
— Хто є недруг мiй кревний?
Старець нахилився вперед i майже в вiчi князевi захихикав, одверто й зневажливо, кивнувши бородою:
— Зозирнися, княже, й сам увидиш його.
Рогволод нажахано заозирався, та наокруж стояла вже нiч, i поряд нiкого не було, тiльки далеко бiля стобору гупали потомленi конi, вiдбиваючись од комарiв. Хотiлося щось крикнути старому вiдуновi, й тут свiдомостi його сягнуло те слово, яке був пропустив повз вуха:
— Речеш мене князем? Як вiдаєш про те?
Старий знову засмiявся тим сипучим регiтцем, що так образив Рогволода допiру, та князь бiльше не звертав на се уваги.
— Зорий єси, зорiший за мене, лише дуриш усiх. То вже речи, об що-м просив тебе.
Смiл перестав хихикати й одступив:
— Зайдь, княже, до господи.
Рогволод подивився в темряву хижi..
— Засвiти перш горiло…
— Страхаєшся. Вже-м рiк тобi, кого ймеш страхатися.
Вiн роздмухав жар у припiчку й засвiтив маленьке череп'яне горiльце. Рогволод заспокоївся –в помешканнi не було нiкого.
Невелика пiч виходила жовтим пошпарованим комином крiзь кулi стрiхи, за пiччю стояв на козликах пiл, укритий рядниною, бiля полу довга лава й маленький столик о трьох ногах –та й бiльш нiчого. Тiльки з бантин висли китицi й снопики сухого зiлля всiх на свiтi барв, та на виступах стiн –великi, маленькi й ще меншi горни, горонцi й горнята.
— Сiдь, княже.
Рогволод недовiрливо примостився на краєчку лавицi, Смiл же промовив:
— Вiдаю, хто єси й пощо-с прийшов.
— I що повiдаєш менi?
В чужiй хижi Рогволод почувався непевно, й голос його став тихий i хрипкий.
— Коли яблуня старiє, смерд садовить у лунку їй молоде черенце.
— Який смерд? –не зрозумiв його казання Рогволод.
— Який? Добрий смерд.
Князь нарештi збагнув притчу й сумно запитав:
— А стару яблуню…пiд корiнь?
— Пощо? В старого дерева немногi листи. Вони молодому черенцевi сонця не заступлять.
— А тодi? –гiсть раптом перехилився до дiда й почав благати: –Поворожи! Кинь на каменi! Камiнь не золже. Дiдо суворо й поважно вiдповiв:
— Уже-м кидав.
— Коли?
— Тому лiт вiсiмнадцять.
— Пощо…вiсiмнадесять? –неприємний холодок пойняв Великого князя. –Пощо вiсiмнадесять?..
— Тому вiсiмнадесять лiт перебрав єси меч од брата свого Данка.
Рогволод вiдсунувся й безнадiйним голосом сказав:
— То не поворожиш?
— Буде те саме, Рогволоде.
Князь зiтхнув i видався собi таким слабим, i старим, i нiкчемним, що йому аж очi защемiли вiд жалю.
— Й iмено моє знаєш…Зразу-м упiзнав тебе.
— I не кинеш?
— Пойми вiру й так.
Рогволод важко пiдвiвся, постояв трохи й вийшов, i вже вслiд собi почув Смiловi речiння:
— Не застуй!
— Га?
— Не застуй, речу.
— Кому? –вже й забув Рогволод.
— Черенцевi.
Се мов пiдстьобнуло князя, й вiн заквапився до конов'язу, де чекав на нього Ждан. Болярин допомiг сiсти на коня –пiдставив дужу руку пiд кощаве й нетримке старече колiно, й вони тихим кроком подалися вуличкою до сiльських ворiт. Але не встигли вiд'їхати й на двадцять крокiв од Смiлової хижi, як назустрiч їм виринула з темряви довгопола мара. Князiв кiнь схарапудився, та мара схопила його за гвуздечку й промовила:
