— Великий князь витичiвський Рогволод сле вам сi дари малi й молить о мир, –сказали княжi можi, здивовано зозираючись.
— Так буде, –вiдповiв степовий зверхник. –До лiта Прийдемо ще в дань.
Степовики вже сидiли в сiдлах, немов тiльки й чекали на Рогволодовi дарунки, щоб рушити.
Рогволод же зорив у ворожий стан i не вiрив своїм старечим очам. Коли розвiялася темрява й зiйшло сонце, –й горби, й доли, й видоли навколо були бiлi й порожнi, й тiльки супроти, край Соляного шляху, рябiли його череди, й табуни, й вервечки робiв, а степовикiв лишилася жменька –лише тi, що приймали дань.
Повернулися й сли, теж збентеженi й розгубленi:
— Степовики знялися, мабути, ще вночi або звечору. Мовби вiдали, що принесемо дари з миром.
Великий князь дивився вслiд своїм табунам та чередам. Пiдступна думка точила йому старий мiзок, але вiн ще не знав, як пiдрили його степовики, взявши таку данину без жодної краплини кровi.
Сталося ж зовсiм несподiване.
Богдан, почувши про облогу Витичева, зiбрав усiх можiв своїх, метнувся по селах та городищах землi Київської, сукупив чимало пiших i комонних смердiв, i пiшов у спину степовикам. Орди не сподiвалися того. Вони добре знали про чвари й незгоди мiж князями, й сей вивiд у спину примусив їх повернути назад. Вони зняли свої вежi ще звечора й подалися в степи, лишивши пiд стольним городом Витичевом незначне прикриття для вiдступу. Се прикриття мало теж знiматись на свiтанку, та тут йому до рук потрапила цiлком несподiвана добровiльна дань.
Князь Рогволод нiчого про те не знав, та коли б i довiдався, то не змiг би нiчого зробити, бо всi конi пiшли табуном до ворога й на ввесь княжий дворець i на цiлий Витичiв город не знайшлося б i два десятки скакунiв.
Богдан оповiстив його через Борислава тiльки на сьомий день пiсля того дивного замир'я, й цибатий київський болярин добре пореготав у вiчi Великому князевi.
Серед можiв Великого князя почалось перешiптування, вони ходили по вулицях i дворах купками й про щось не-вдоволено сперечалися. Й на ранок шепотiння перейшло в геть одвертi розмови. Коли б їх почув Рогволод, хто й зна, як повiвся б i чи витримало б тi розмови його серце.
— Недоброго князя маємо, –казав один.
Iнший потвердив:
— Сiрi смо з таким. Данко, хай не забуде його Дажбог, був не пара сьому.
— А Велiмир?
— Я вже про Велiмира й не речу…
— Не по Рогволодовiй руцi вже меч…
— Старий став. Деревнiй.
— I Данко був старим.
— Так то ж Данко!
— А так, так є…Що робити-ймемо з таким? Нi на коня сiсти, нi меча звертiти вже не тямить.
— I не тямив одвiку.
— На що натяк зводиш, отроче?
— На те, що маємо дати меч в инчi руки.
— Якi инчi?
— Молодшi.
— Єутихiй? Вiн i на коня не злiзе, таке гузно роз'їв.
— Так, так є.
— То про кого ж речеш?
— Про Богдана.
— Га-ти-ла?..
— Гатила.
— Пiд руку князя київського нас турляєш? Хто єси? Зодкуду єси? .
— Смерд єсмь! Ось хто. Зумiв єси, може Рогволодiв? I ти-с був смердом, та вбрався-с у княжу гуню й мислиш-ся тепер вiщим. Так речу, так i є.
— Киянин єси! За свого князя й руку тягнеш.
— Вiн такий мiй, як i твiй. Од князя нiчого не маю. Речу тiльки: треба нам на столi тверду руку, а не тверду голову.
Отрок сiв на коня й ударив його в боки поробошнями, кiнь рушив ускач, i комонник запiдстрибував, бо не мав сiдла й їхав навохляп. I коли пристав до невеликого гурту, що процокотiв одчиненими ворiтьми з городу, один з можiв, якi допiру сперечалися, сердито сплюнув:
— Богданiв послух!
А другий задумливо мовив:
— Оддали смо конi свої степовикам нi за вилущене зерня.
Третiй же, кахикнувши, завважив:
— А мабути, iстину рече отрок…
Тим отроком був Людота, городиський ковальчук, який пристав до Богданового ополчення, коли степовики облягли стольний город Витичiв.
В ЛIТО 429-е
Вже друге лiто сидить патрiархом у царi-городi Константинополi антiохiйський священик Несторiй. I далi которається прями велiми Христова паства. I рiк Несторiй: «Марiя народила не Бога, але Христа, тож i слiд називати її не Богородицею, а Христородицею». Й повстав увесь Константинополь проти нового патрiарха свого, й стала супротиву йому сама всемогутня Пульхерiя, хоч iмператор i возлюбив Несторiя.
Варвари ж рвали зубами плоть iмперiї Всхiдньої, й не було кому вийти на прю з ними, й вiдкупались од них Пульхерiя, й Хрисафiй, i Теодосiй, котораючись у прях богоприятних.
В ЛIТО 430-е мiсяця серпня
Повернувшись додому зi сполчення, молодий ковач знову взявся до свого меча. Робота йшла важко –самому тримати довжелезну залiзяку й витоншувати її, вхопивши молот однiєю рукою коло обуха, було дуже незручно, та квапитись отрок не мав куди й працював та працював далi, нахекавшися за день. Коваль Стоян пiсля того бiльше жодного разу не поцiкавився його роботою, чи забув, чи, може, тiльки вдавав забудькуватого, й Людота теж не розмовляв iз ним про се.
Та одного разу, кiнчивши кувати косу, Стоян подивився на червоне призахiдне сонце й сiв на високому порозi кувачницi. Так вiн робив щовечора –скидав свою довгу передницю з дубленої конячої скори ворсою наспiд i сiдав перепочити на порiг, перш нiж iти додому. Але того дня передницi не скинув, i се дуже здивувало ковальчука. Вiн теж не наважувався дiставати зi стрiхи свого недоробленого меча й нишком позирав на Стояна. Коваль же, спочивши, пiдвiвся й сказав:
— А де вiн є?
— Вiн? –для чогось перепитав Людота, хоч добре знав, про що мовить вуйко Стоян, i полiз у зчорнiлу солом'яну стрiху, куди на нiч ховав свою кузнь.
Коваль Стоян пiдкинув у горнило вугiлля й сам-таки почав роздмухувати –мовби хотiв пiдкреслити, що тепер не має значення, хто коваль, а хто ковальчук, i Людота зрадiв, бо вуйко заразом цiнував його роботу.
Се було в мiсяцi серпнi, в розпал жнив, коли смерди верталися з поля пiзно, майже пiд опiвнiч, i ворота в Городищi стояли вiдчиненi або ж сухо рипiли, раз по раз пропускаючи спiзнiлих жатварiв.
I щойно вуйко Стоян витяг мечило з розпеченим до ясноти краєм i поклав його на кувало, як почувся квапливий кiнський тупiт i повз кувачницю промайнуло двоє верхи.
То виявились нетутешнi можi, якi їхали в бiк хоромця, де сидiв їхнiй годований мiж Глiб. Таке траплялося часто, й вуй Стоян не звернув на них особливої уваги. Вiн трохи зверхньо, як дорослий до меншого, кинув Людотi:
