Борислав нервово смiявся:

— Встрашилися сте лiсового? Жiн би вам на печi лапати, а не татiв у лiсах.

Гатило тiльки махнув рукою, й усi потягли до городу Києвого, де вже бiля Полудневих ворiт чекали побiдникiв кияни. Молодi жони й дiвчата заспiвали своєму князевi славу й пiднесли на взорочному рушниковi хлiб та сiль, Богдан уклонився їм з коня й попрямував до свого двiрця, що височiв над усiм Києвим городом. Борислав iз Вишатою пiшли за ним у терем, почоломкалися зi старою княгинею, торкнулись пiдлоги руками, коли навстрiч, iз хлопчиком на руках, вийшла блiда й змарнiла Русана. Не вiдповiвши на її схиляння, Богдан узяв малого Юрка й стомлено сiв на ближнiй краєчок столу.

— Сукупляй, княже, рать стару й молоду, –промовив Борислав. Вiн i досi стояв, так само, як i Вишата, коло прочинених дверей, i всi троє думали одне й те ж.

— Супроти дiда свого? –поспитав Богдан. –Вiн є роду мого, брат моєму рiдному дiдовi. То що речеш, боляре? Супроти дiда?

— Од дiда, княже.

Сей голос пролунав з темного покуття свiтлицi, й усi троє рвучко зобернулися в той бiк.

— Ти хто єси? –спитав цибатий болярин. Там рипнула важко лава й почулися кроки. В сю мить iз сiней унесли запалену свiчу, й усi побачили високу постать iз лискучою головою та довгим чубом оселедця над чолом. То був луганський кошовий князь Годечан.

— Од дiда свою дружину сукупляй, Богдане. Ниньки по менi стрiлу пускали. Я-м злапав одного й вельми мучив. I вiн рече: «Прийняв тебе за київського князя Богдана».

— Де вiн є? –швидко поспитав Гатило.

— Нiде не є, –сумно вiдповiв Годой. –Вiдказав зрiкатися, хто звелiв йому вбити тебе. Й я його…

Богдан раптом настовбурчився проти гостя:

— Пощо єси тут?

— Прийшов до тебе, княже.

— Валчитися?

Годой примирливо посмiхнувся. Богдан глянув на своїх товаришiв i нiчого не второпав, бо Вишата й собi широко всмiхався.

— Що смiєшся? –гарикнув на нього Богдан.

I Вишата вiдповiв:

— Сорок гривен. Бiлими й чорними кунами. Й скорою, й воском.

— Вiддав єси Годоєвi за сестру?

— Вiно, –пiдтвердив старий конюший i почав задкувати до дверей.

— Iди, йди, –пiдохотив його Борислав. –Має юну жону-князiвну, хай iде. Йди…

Наступного дня, взявши з собою Борислава, Годоя та сiмох можiв комонних, Богдан подався до стольного Витичева. Вiн аж горiв од лютi, й ся нiч не вистудила йому чола. Вiн гнав свого жеребця, й решта комонникiв ледве встигала вслiд йому, й коли їх упустили в ворота, вже смеркало. Богдан збiг стрiмкими сходинами на повершя терема, звiдки линули голоси, й шарпнув дверi до красної свiтлицi. В обличчя йому вдарило вогнем кiлькох свiч, хмiльним духом настояного меду й тiлесними випарами. Дiдо Рогволод сидiв на покутi за тим самим довгим столом, увесь бiлий i врочистий, мов справжнiй вирський старець. Усi заоберталися до дверей, i грянуло недружне, п'янувате вiтання:

— Слава!

— Сла-сла-слава-а-а!

— Слава Богдановi Гатиловi!

Дiдо Рогволод усмiхнувся до нього й устав назустрiч. I Богдановi раптом здалися марницею всi його думки й подуми, всi пристрастi та злостi, й вiн до землi вклонився пирувальникам.

— Iди, княже, в праву руч од мене, –лагiдним старечим голоском гукнув до нього через увесь довгий стiл Великий князь, i Богдан пiшов, на ходу потискуючи простягненi до нього руки, простягненi догори долонями, як i личить вiйникам, бо долоня або ж порожня, або ж у нiй меч.

Сього днi вони були порожнi й спiтнiлi, й Богдан iз легким серцем приймав у себе їхнє тепло. Рогволодiв син, гладкий Єутихiй посунувся, й київський князь сiв на звiльнене йому праворуч Великого князя мiсце. Борислав iз Годоєм та семеро київських можiв повмощалися за старiйством, де хто знайшов мiсце, й пир, улаштований на честь миротворцiв землi Руської, набрав ще бiльшого розпалу.

По пiвночi ж, коли гостi взялися розходитись, Богдана знов опосiло те почуття, що пригнало його сюди, й вiн, притримавши старого князя, сказав:

— Учора зла рука татя пустила по менi стрiлу.

— Стрiлу? –щиро здивувався Рогволод.

— Двi стрiли, –вточнив Богдан, бо йому здалося, що дiдо грається.

— То скiльки ж стрiл: їдна чи двi?

Тепер уже не було нiякого сумнiву, що Рогволод знущається з нього. Богдана посiли чорти, вiн ухопив дiда за барки й пiдняв угору:

— Збиткуєш?!

Великий князь дригнув у повiтрi ногами, тодi спробував дiстати з пiхов меч, який бив молодого киянина по колiнах, але Богдан поставив його додолу й турнув, аж той заточився й упав, грюкнувшись головою об лаву. Старий спробував звестись, ноги не слухались, й вiн тихенько заверещав:

— Убитий єсмь!.. Держте його!.. Держте татя!..

Гостi, якi вже встигли були вийти, погуркотiли знову схiдцями назад. Богдан стояв над Рогволодом, тримаючи в руцi меч.

— Ти послав єси вбийникiв? Ти?

— Зiйди з-перед очей! Зiйди, вовкулако!.. Зiйди!..

— Речи: ти?!

— А-а!.. Я-а-а!.. –несамовито захрипiв Рогволод, марно силкуючись устати. Вiчi йому лiзли на лоб, червонi й засльозенi. –Згинь, маро! Я. Я-а, що менi вчиниш? I знову слати-йму! Слати-йму, доки не зведу! Син мiй сяде по менi на стiл! Зумiв єси? Син мiй Єутихiй, бо на сьому столi сидiв мiй отець.

Вiн нарештi пiдвiвся й, ще важко хекаючи, наблизивсь до Богдана й майже вперся йому лобом у лоб:

— Зiйди, маро, бо зведу…

Богдан випростався й кинув, увесь тремтячи:

— Я Великого князя вбив би-м, а дiда не зачеплю. Й шугнув у дверi, й усi великi та малi боляри, й князi, й можi в сiнях розступилися перед ним, i вiн загуркотiв надвiр. Було мiсячно й парко, й київський князь побiг до конов'язу:

— Сiдлай!

I вже коли вiд'їхали на добрих пiвста гонь од Витичева й пустили повiддя, Борислав обiзвався:

— В тверезого слова на умi, в пiяного –на язицi.

— То вже лiпше, –погодився луганський князь.

Борислав ствердно кинув:

— Угу.

Тiльки Богдан так i не промовив жодного слова, доки приїхали в Київ город. А їхали повiльно, всi четверо поряд, лише можi князевi тримали коней на двi чи три сулицi позаду, й сонце їм зiйшло перед самою Либiдь-рiкою.

Мiсяця костричника

Цiлий вересень стояло на годинi, сонце палило, мов улiтку, смерди встигли обверектися[10], впорати й посiяти зимину, тепер же все небо вкуталось хмарами, було дрижко, й мало не щодень падав дощ. I хоч зимина потребувала вологи, смерди молилися Дажбоговi, щоб напустив своїх вiтрiв-онукiв на хмари й порозганяв їх, чинили требу його синовi Перуновi, щоб ударив з неба громом та молоннею, бо коли грiм i молоння, то буває тепло, й жито, й пшениця, й усяка пашниця йдуть у рiст i набувають сили до зими.