— Нехай Великий князь повiсть нам, де потупив київського князя Богдана.

Вiче знову притихло, й Рогволод збагнув, що цьому ковалевi все вiдомо, й ураз мовби зiв'яв i згорбився.

— Де є Гатило?

— Де є князь київський?

— Де є? Нехай повiсть!

Дiдо Славута суворо пiдохотив:

— Речи вiчевi, княже!

Рогволод сердито кинув:

— У порубi сидить! То є своєволець i которун. Вiн умикнув князя луганського Годечана сестру. Сього днi княжу сестру, заутра брата, позаутра й самого князя!

Вiче завирувало й заревло, й дiдо Славута пiдняв угору цiпок, аби вгамувати пристрастi. Нарештi старцi й увесь люд утихли, й Славута мовив:

— То що лихого вдiяв київський князь? Дiв умикають на Купала, й на масницю, й у зелену сiдмицю, й на русалiї по всiй землi Сiврськiй, i Деревськiй, i в Лугах, та й русичi нашi в Полях зачасто. Князь київський учинив по закону й покону землi нашої й дiд i прадiд наших. – I звернувся вже до старцiв: –Так речу?

— Так! Та-ак!.. –загукали звiдусiль.

Сi голоси долинули й Богдановi в чорний поруб, i того-таки дня крiзь ляду просунулася драбина, й вiн уперше за добрий мiсяць побачив Божий день i Дажбоже свiтило.

Мiсяця липня, пiсля Купала

Три сiдмицi збирав київський князь Богдан Гатило й зi своєї землi, й з Дерев, i з Сiврського краю смердське полчення. Й хоч тисяцьких прибуло зо три десятки, та кожен привiв по собi не бiльш як двi сотнi комонникiв i пiшцiв, озброєних абияк й абичим. Комонники прибули майже всi наохляпок, без сiдел, про щити теж навiть не йшлося, їх можна було скласти в однiй клiтi.

Й тепер, укупi з великокняжими чотирма стами, над якими верхував велiй болярин витичiвський Ждан, пiд рукою в Гатила була тисяча комонникiв i три тисячi пiшцiв –не бiльше. Свою сотню комонних можiв на чолi з Вишатою Богдан тримав при собi, окремо, над пiшцями ж поставив Борислава, хоч дiдо Рогволод наполягав, аби ними верхував його син Єутихiй.

— Дав сси меч у мою руку –буде, як речу, –вперто вiдповiв Рогволодовi Гатило, й Великий князь мусив зважати, бо за Богданом стояло вiче.

По кому ж потягнуть лугарi? Й Гатило, не гаючись, послав туди свого болярина. Борислав зустрiвся, за княжим надумом, не з осердженим Годоєм, а з Шумилом, i старий готаман утримав свого кошового князя вiд ратi. Як те сталося, Богдан до пуття й не вiдав, та коли його рать сполчилася проти лужичан, що засiли в Нежинi, лугарiв-косакiв серед них не було.

— Юнак єси й хитрiший за грека! –похвалив Борислава Богдан i першим кинув сулицю свою в бiк нежинської засiки.

— Браття! –гукнув до своїх пiшцiв Борислав. –Князь почав уже. Потягнiмо й ми за ним! З нами суть i Бог, i Дажбог, i вiтри-стрибожичi, й сам Юр усепобiдний!

I, спiшившися, пiшов уперед серед роїська стрiл, що сипонули з-поза гостроколу засiк. Пiшцi, кричучи славу, кинулися вслiд йому, й Нежинь було вийнято з першого приступу й спалено вщент. Богдан iз Вишатою та Жданом переслiдували втiкачiв до самого Чернегового, де вже теж сидiли лужани.

Але городу Гатило виймати не став, лиш облiг його з усiх бокiв i, як робили греки, почав морити голодом. Лужани стояли за високою засiкою, й було їх удесятеро бiльше, нiж пакiлля в гостроколi.

Така рать, коли нiхто навiть стрiлою не втiшився, дивувала й лужан, i їхнiх супротивникiв, бо так нiхто й нiколи ще не ративсь, але Богдан мовчав, i всi сидiли, однi в городi, iншi широким колом докруж нього, куди не лiтали жалючi стрiли обложених.

I по двох сiдмицях з городу Чернегового прислали в Богданiв стан трьох можiв своїх. Були вони худi й виснаженi, десь-то погано готувалися до ратi й устигли поїсти ввесь харч.

Богдан зустрiв їх перед своєю полоткою. Найстарiший з-помiж трьох поспитав:

— Цо хчеш, княже?

Богдан суворо глянув на нього й не вiдповiв, а теж поспитав:

— Хто єсте й хто сле вас до мене?

— Єсмо люд сiрбський, лужанський. Я єсмь жупан Сватоплук, а сi суть мунжi мої. Цо хчеш од нас?

— Хочу, аби сте покидали город сей i пiшли вiд-сюду.

— Для чего? Ми смо сiрби, й у Чернеговому городi жиють сiрби. Ми смо на родичнiй землi. Ви ж єсте прийди, русичi.

— Ви єсте сiрби, тут же сидять споконвiку сiври. Й хоч ви їм трохи й родичi сте, але взяли сте городи їхнi мечем i сулицею.

— То цо хцеш?

— Хочу, аби сте покидали город Чернегiв i йшли на всхiд, куди пускає вас Великий князь витичiвський Рогволод.

— А ви потягнете по нас i зачнете рубати? –єхидно посмiхнувся жупан Сватоплук.

— Нi, –тихо вiдказав Богдан. –Дали смо вам землi доста –сiдайте на сiй землi й орiть її, коли сте втеряли свою племiнщину.

Жупан ще дивився на нього з недовiрою, та все-таки мовив:

— Не з нашої вини й хотi покидали смо племiнщину свою. Готи…

— Вiдаю, –перебив його князь. –А пощо не боронили сте її так, як осi городи, що не полишенi вам нi кумирами вашими, нi дiдьми та прадiдьми?

Жупан зiтхнув i перезирнувся зi своїми супутниками. Тодi сказав їм щось тихо, й вони вiдповiли йому.

— А коли князь київський потягне по нас, як вийдемо з городу Чернегового?

— Поклянуся на мечi, –вiдповiв Гатило. –Маєте згоду?

— Маємо, –вiдповiв за всiх жупан Сватоплук.

— Але й ви поклянiться на кумирах ваших i на оружжi.

— Об цо? –насторожився жупан.

— Об те, що сядете на землi, яку вiншує вам Великий князь. Маєте згоду?

Сватоплук знову порадився зi своїми «мунжами» й вiдповiв:

— Повiдаємо заутра. Спрошаємо воїв своїх.

— Iдiть, –буркнув Гатило й зайшов до полотки.

Наступного ранку лужицькi сiрби потяглися з городу довгою-предовгою валкою, йшли пiшi й комоннi, їхали на возах iз жонами, дiтьми й старцями, й руська рать, розчепивши коло, беззлобно проводжала їх очима.

Та на тому не скiнчилися бiди. Котора важка й кривава, що спалахнула мiж князiвствами, роз'їдала землю Руську, й Сiврську, й Дерева, й київському князевi довелося полчитись то супроти одного якогось городу, то супроти iншого, й тiльки на Житнє свято повернувся вiн до городу Києвого.

Вертався в малiй ратi, бо дорогою тисяцькi лишалися в своїх землях або ж iзбочувались на iншi шляхи, що мали привести втомлених смердiв до рiдних вогнищ. I вже коли поминули Вишгородець i на Старiй горi завиднiли київськi засiки й вежi, двi стрiли цiвнули в Богдана покрай самого вуха й забринiли на високому стовбурi молодого дубця. Вони так i стримiли поряд, короткi, товстi, випiренi бiлими лебедячими пiр'їнами. Богдан пiдiйшов i висмикнув їх, а потiм, у нападi запiзнiлого шалу, потрощив i кинув пiд ноги. Сонце вже сховалося за Дiбровою, й лiс був чорний i таємничий. Кiлька можiв, що кинулися вслiд за напасниками, повернулись о порожнiх руках.