Потiм вiн таки знайшов те, що шукав, пiдвiвся й пiшов, не розгинаючись, якимось лише йому видимим слiдом.

— Ступали двоє в поробошнях.

Вiн показав спершу один слiд, потiм, на сажень чи трохи менше праворуч –другий. Се були слiди рiзного взуття, проте кожне мало посерединi скоряний ремiнчик, якими прив'язують остроги комонники.

— А де ж конi?

Людота зiтхнув i випростався.

— Десь мають бути…хiба там, у гаю.

Вони пiшли слiдом й незабаром, на превеликий подив Лоська, побачили кiнську пiдкову. Людота, тричi плюнувши на всхiд, пiдняв її й майже крикнув:

— Наша!

— Та нi! –недовiрливо заглянув йому в руки Лосько.

— Таки наша! –пiдтвердив старший. –Терпугом обшкрiбає кузнь лише коваль Стоян. I шипи його.

Сховавши пiдкову за пазуху, Людота подався в бiк лiсу. Тут слiди копит було видно добре. В одному вибалку конi тупцювалися, можливо, саме в сьому мiсцi вбитники пiдняли жертву на сiдло. Далi слiди йшли в берег i зникали в очеретах.

— Принесли його з-за Яропiнi, –зробив висновок Людота.

— Й що робити-ймемо?

— Не вiдаю.

Хлопцi повернулися до нава, глянули на нього скоса й бiгцем побрались у бiк Городища.

Ворота, як завше вдень, були широко розчиненi, й хлопцi проскочили їх, та бiля кузнi пiд самим гостроколом Людоту гукнув коваль Стоян:

— Коней треба кувати.

— Скiльки?

— Трьох.

Людота кивнув головою й побiг далi, товариш захекано кинувся вслiд йому. Проминувши кiлька хатiв, вони спинилися коло старцевої хижi.

— Дiду! Дiду, чуєте?

Вийшла старцева невiстка, пiдтикана й iз позакасуваними рукавами вишиванки.

— Чого волаєш? –спитала молодиця. Руки в неї були в тягучому тiстi.

— Хiба дiдо не є?

— Є, –вiдповiла невiстка. –На вгородцi. Огородець був за хатою, й хлопцi подалися туди. Старець походжав мiж вуликами-колодками, ввесь бiлий i сорочка до колiн, iз мережаним подолом, i рiденьке довге волосся, й довга густа борода з вусами, ознака мудростi й влади над своїм родом.

— Дiду! Там нав лежить…–притишеним голосом повiдав Людота.

Старець прикрив довбанку солом'яною стрiшкою й пiдiйшов ближче.

— Де?

— Там, –показав рукою ковальчук i витяг з-за пазухи пiдкову. –Знайшов єсмь коло нава.

Дiд покрутив пiдкову з усiх бокiв.

— Видiли сте, хто?

— Не видiли смо, –вiдповiв юнак. –Лише пiдкова наша.

— Дай сюди –насiпався дiд i сховав пiдкову за пазуху. –Речеш, на нашiй левадi?

— На нашiй, дiду.

— Може, на бiлогородськiй?

— Таки на нашiй племiнщинi.

Старець помацав пiдкову й зiтхнув:

— Чия?

— Дайте, я спитаю коваля Стояна.

— Цить! –раптом засичав старець, й очi його стали колючi, мов голки. –Щоби сте не прохопилися нiкому! Зумiли сте?

— Зумiли смо, –вiдповiв Людота, й Лосько теж пiдтакнув.

Старий знову поторкав пiдкову й наказав Людотi:

— Пiди поклич Юрiя. Вiн за вигоном у балцi косе. А ти сиди тут, зумiв єси?

— Зумiв єсмь, дiду, –страхочинно прошепотiв Лосько.

Людота, минаючи можiв двiр, заглянув через засiку. Мiж Глiб сидiв на ганку й мов зумисне дивився на Людоту. Хлопець присiв i попiд засiкою чкурнув далi. Юрiй i справдi косив траву в балцi, й незабаром вони вдвох стояли перед старцем, а коли сонце схилилося до вечiрнього пругу, взяли киї й подалися туди, де вранцi знайшли вбитого.

Юрiй мав лiт iз тридцять, був похваткий i дужий орач i, як i всi смерди, носив волосся, стрижене кружка, пiд макотер, яке прикривав сивим ягнячим клобуком. Людота теж не поступався йому силою й спритнiстю. Вони взяли нава за негнучкi руки й ноги й, подолавши зо пять гонь, сховали в густiй травi на бiлогородськiй левадi. Та потiм на них раптом напосiлося душ iз п'ять. У темрявi було годi розпiзнати, хто то є, але не малося жодного сумнiву, що напасники –з Бiлого городу. Побитi й ледь живi Людота з Юрiєм приповзли до старцевої хати десь опiвночi й розповiли все. Вранцi ж мрець лежав на тому мiсцi, де його знайшли Людота з Лоськом.

I повiдомив про се старця не хтось iнший, як сам городищенський мiж Глiб. Вiн сказав дiдовi:

— Не лiпо так, старче. Хотiли суть твої смерди перекинути нава на чужу племiнщину, щоб не платити вирного. Не лiпо є так. Коли знайдено вбитого –шукай межи своїх смердiв забiйцю. Якщо ж не хочеш, старче, шукати…

— То не нашi його вбили, сам вiдаєш, може Глiбе.

— …тодi плати вирне, –мов i не чувши старця, докiнчив своє мiж. –Вiсiм гривен серебла.

Цiлий наступний день старець ходив лихий i тiльки смикав бороду. Ввечерi ж, на сiльськiй вирi, сказав:

— Усе те вчинив Велiмир. Мовив тодi наш старець городиський Мовчан: «Не даваймо князевi Юрового меча!» Так не послухали його буйнi голови. Чи то чинно, щоб село, чого не знати ради, платило вирне за чужi грiхи! Знайшли, бач, на вашiй племiнщинi!.. То й що з того?

Людота, який трохи оклигав пiсля побоїська, ховався разом iз iншими отроками за старцевою засiкою й слухав, а наступного дня пiшов до кузнi й спитав коваля Стояна:

— Який то є Юрiв меч?

Коваль спiдлоба глянув на отрока:

— Де чув єси про нього?

— Ввечерi дiдо казав.

— Що казав?

— "Було б не давати Велiмировi меча!" –повторив Людота слова старця.

— То й що?

— Нiчого. Тiльки чув єсмь про той меч i вiд инчого.

— Вiд кого?

— Київського князя молодого. Той допитувавсь, а домажирич Малко, гладкий той, чув i в нас про те мовив.

Пiдоспiла в горнi кузнь, коваль Стоян витяг її щипцями й поклав на ковадло, тодi заходився цюкати молотком, показуючи Людотi, де гатити молотом. I тiльки коли розпечена кузнь охолола й почорнiла, сказав таке, вiд чого в отрока очi на лоба полiзли:

— Дiдо Славута лже.

То було страшне святотатство –мовити отак про старiйшого старця, що всьому й усiм i голова, й розум, i совiсть, – i Людота перестав смикати за мотузку мiха.

— Як, дiдо лже? Але ж i ти, вуйку Стояне, нашого роду єси, а речеш…

— Дми, –спокiйно завважив коваль. –До Велiмира на полянах вирного не брали iз смердiв. Нi вири, нi димного, нi повозу –нiчого не брали нашi князi, та боляри, та можi. Все готам iшло. А як Велiмир готiв з Руської землi прогнав, то став сам брати дань iз смерда.

Людота не мiг утямити, чого бунтує проти старця вуй Стоян. Коваль знову витяг розпечений лемiш i поклав на ковадло. Людота почав гупати, а думка не давала спокою. Хотiлося ще спитати про Юрiв меч, та коли Стоян устромив гарячий лемiш лезом у довбанку з водою, а потiм недбало кинув його пiд ноги, отрок поспитав про iнше: