— Нумо!
Менший просилив голову в отвiр коротунки. Тиква була вся заплетена травою та бадиллям i нагадувала болотяну купину, збоку ж мала двi дiрочки –для очей та для дихання. Вiн зануривсь у воду по саму шию, й на поверхнi тепер лишалася тiльки голова його, схована в кудлату коротунку. Людота й собi зануривсь у воду, тримаючи в зубах очеретину. Тепер проводирем мав бути менший, бо в водi довго не блиматимеш, очi защемлять.
До качок попливла купина, й Людота сторожко ловив пiд водою кожен рух товаришевої правицi. Дихати дедалi ставало важче, добре, хоч дно в сьому мiсцi було пiскувате й тверде.
Раптом, коли ступили вже крокiв iз п'ятдесят униз, Лосько скрикнув i пустив товаришеву руку. Людота виринув.
— Що сталося?
— Не вiдаю, –почувся переляканий шепiт iз коротунки. –Щось мене за ногу…
Людота пiрнув i швидко з'явився на поверхнi, тримаючи товсту й слизьку коренюку, схожу на чiпку руку нава, жовтувату й пiдпухлу.
— Латаття, –сказав старший хлопець i знову зануривсь у воду, виткнувши тiльки край очеретинки для дихання. На їхнє щастя, качки саме запливли за маленький острiвець очерету й не помiтили нiчого пiдозрiлого.
Хлопцi переступали далi. Коли до качок лишалося крокiв з двадцять, уповiльнили швидкiсть. Iшли якнайобережнiше. Поверхня води, осяяна високим сонцем, то там, то тут брижилася, зовсiм близько лунало крякання, Лосько попхнув Людоту трохи праворуч i пустив руку, Людота причаївся, намагаючись не ворушити очеретиною, й розмружив очi.
Майже над головою в нього плавало три чирочки. Вiн простяг руку, схопив одного за жаб'ячi лапки й пiдiпхнув голiвкою за пояс. Чирочок потрiпався i притих. Тi, що на поверхнi, певно, здивувались iз раптового зникнення товариша, бо гамiр ущух, навiть лапки перестали гребти. Людота потягся ще за одним чирком, тодi й за третiм. Качки висiли в нього на попереку, зрiдка ворушачи крильми. Та хiба то влов –три чирочки?
Людота видавив з очей воду, постояв так, заплющившись, аби спочити, тодi роззирнувсь довкола. На глибшому виднiла рухома прозора тiнь. То мав бути Лосько, й Людота ступив у той бiк, допомагаючи собi однiєю рукою, бо другою пiдтримував очеретину. Вiн зайшов товаришевi спереду, щоб лякливий хлопець удруге не зняв гвалту, й торкнув його за руку. Зiсподу було дуже кумедно дивитись на нього: Людота бачив лише кощавий тулуб у полотнянiй сорочцi, що задерлася до поперека, голови ж не було, мовби хто її стяв кругленько й рiвно. За поясом висiв, просилений головою, чималий крижень. Iншим разом Людота, може, й посмiявся б iз такого видовиська, та зараз було не до того. Груди стомлено сапали, в очах рiзало. Та Лосько, який добре бачив, що дiється на водi, скерував Людоту на ще глибше, й той мусив iти.
Ось перед очима заяскрiло бiле черево здоровенного крижа. Криж плив, щосили гребучи нiжками, плив навскоси до Людоти, й хлопець силкувався дiйти до того мiсця, де їхнi шляхи мусили перетнутись. Крижа вiн упiймав за одну нiжку й рвучко потяг углиб. То був качур, Людота встиг розгледiти гривеньку в нього на шиї та синювату голову. За качуром, певно, пливла качка, хлопець ухопив i її, тодi вода лунко залопотiла, ковальчуковi забракло сил i витримки, вiн одштовхнувся вiд пiскуватого дна й мимоволi натрапив рукою на щось обтiчне й прудке, яке ляпало на нього бризками й вiдбивалось. То була третя качка, й теж крижень, вiн уже бiг по водi й знiмавсь на крила, та потрапив до рук.
Кiлька часу Людота лише дихав i не мiг надихатись.
Лосько вже стояв пiд самими очеретами й чекав на нього, не наважуючись iти в хащi сам. Крiм крижня, за поясом у хлопця висiло двоє каченят, ледве вбитих у колодочки.
— Пощо ти їх? –запитав Людота, вiдсапуючись.
Той лише стенув плечима.
Вони продерлися крiзь рiзучi й дзвiнкi очерети й лягли мiж верболозом спочити. Тут грало сонце, було тепло й затишно, хлопцi ж од холодної води та напруження аж колотились. Лосько витяг качки з-за пояса, розсупонивсь i поскидав одiж –плоскiнну, мокру як хлющ сорочку й такi самi ногавицi й, стрибаючи й клацаючи зубами, заходився викручувати. Людота подумав-подумав, та й собi зробив те саме, сором'язливо вiдвертаючись од товариша.
Потiм, ледве понатягавши на себе неслухняну одiж, вони лягли проти сонця вiдпочити. Полотнянки сохли швидко, мов коло вогнища, й хлопцi непомiтно поснули. Першим прокинувся Людота й торкнув товариша:
— Пiзно вже вельми.
Вони вийшли й заглибилися в гай, що бiг неширокою смугою понад берегом. Неквапно перетнувши гайок, вибрались на левади. То були землi їхнього села, їхньої вири, хоч саме село й сховалося в балцi дiброви. Зате видно було на дальшому пагорбi гострокiл болярського Бiлгорода. Людота часом замислювався над тiєю назвою й не мiг дати собi раду, хто й за що назвав той город Бiлим, коли гострокiл його давно почорнiв, гонтовi дахи терема та хатiв теж, мов змащенi смолою.
— Дiдо лаятимуться, –сказав Лосько, й Людота мимоволi наддав ходу, бо випросився ж на часинку. Єдине виправдання перед дiдом буде гарний здобуток: чотири крижнi, три чирки та ще двоє каченят. Тодi подумалося, що за тi Лоськовi каченята можуть мати ще й прочуханку вiд дiда. Людота вже хотiв сказати про се товаришевi, та Лосько раптом скрикнув несамовитим голосом:
— А-а!..
Людота шаснув у той бiк, куди показував хлопець. Там, пiдiбгавши одну руку пiд себе, а другу випручавши вбiк, лежала людина, нав. Що то таки нав, Людота пересвiдчився дуже швидко. На потилицi в забитого виднiлася глибока рубана рана, яка геть обкипiла чорною кров'ю й засохла. Людота обiйшов докруж нава, та обличчя не було видно, воно воралося носом у соковиту траву. Перестрашившись, хлопець обережно, за скривавлену сорочку перекинув нава горiлиць.
То був незнайомий чоловiк, одягнений у подерту сорочку й латанi ногавицi. Поробошнi давно протерлися, й з них виглядали бруднi репанi п'яти. Навколо дзижчали великi зеленi мухи й сiдали навовi на непокрите тiло.
Лосько дивився на мертвого здалеки, не наважуючись пiдiйти.
— Хто його? –прошепотiв вiн. Людота випростався й пошкрiб кружка пiдстрижену потилицю.
— Не вiдаю…
Тодi зозирнувся й почав оглядати слiди навколо забитого.
— Трава вже встала, –проказав Людота. –Мабуть, зночi його…або вчора.
