Горват-Гернот намагався перезирнутись iз братом, але король новолунгський жваво гомонiв iз хитрим вельможем Войславом i навiть не дивився в бiк брата свого.

Тiльки Гатилiв брат Волод iнколи кидав погляд у бiк нього та княгинi, й Горват не мiг уторопати, що знакують отi його зиркання. Тупа неприязнь iзбурювалася в Горватовiй душi на Волода, й вiн не знав, як себе повести.

Захоплений болiсними здогадами, Горват i незчувся, як за столами порiдшало. Вiн обмацав пирувальникiв очима й так i не второпав, де зникло стiльки люду, й коли, й хто то такi. Тепер найбiльше здавалося новолунгiв, i се трохи заспокоїло королевого брата. Що б то не сталось, але коли поряд свої, якось та буде. Сестра теж бавилася зi своїм Яренем. Горват-Гернот дивився на небожа й не мiг угадати, в кого той удався: в сестру Гримiльду чи таки в Гатила.

Малий Ярень побiг до вiтця свого, злiз йому на колiна, посидiв хвилю й пересiв до старшого брата, княжича Юрка. В обох княжичiв – i великого, й малого, були однаковi чорнi брови й довге, до плiч, теж чорне волосся. Брати, певно, посварилися, бо малий Яролюб гайнув до матерi. Гримiльда взяла його в пелену й почала щось шептати на вухо. Хлопчик слухав i зиркав на свого незнайомого дядька через стiл навскоси, й Горват-Гернот не мiг позбутися набридливої думки, що Гримiльда говорить малюковi саме про нього.

Княгиня й справдi шептала княжичевi:

— Того мовчуна видиш?

— Виджу.

— Хто то є?

— Вуйко мiй.

— А ти його любиш?

— Нi.

— Пощо?

— Бо сердитий.

— А страхаєшся його?

Шестирiчний опецьок випнув груденята:

— Я нiкого не страхаюся, бо мiй отець найдужчий за всiх!

— Коли не страхаєшся, то пiди й дай ляпаса тому мовчуновi…

Малюк завагався. Вихваляння –одне, а дати ляпаса рiдному вуйковi –зовсiм iнша рiч.

— Таки страхаєшся, –глузливо докинула мати. Шестирiчний княжич випорснув їй з рук, оббiг довгий стiл i став за материним братом.

— Ей, –сказав вiн йому. –Анум нахилися!

Горват-Гернот здивовано нахилився до небожа, малий замахнувсь i щосили вдарив його кулачиськом по носi. Якусь мить обоє дивились одне на одного, однаково розгубленi й зляканi. Горватовi з роз'юшеного носа цибонула кров, заливаючи бороду й дорогу одiж. Вiн раптом схаменувся й ухопив малого небожа за довге волосся. Над столами повисла мертва тиша.

— Се вигадка твоєї матерi, недоноску! –закричав Горват-Гернот, вихопив меч iз пiхов й одним ударом вiдтяв княжичевi голову –аж телiпнулась у його руцi на довгому чорному волоссi. –В сьому домi вино дороге, платиться кров'ю! Плачу свою виру сестрi!

Вiн гойднув i кинув хлопчикову голову Гримiльдi через стiл навскiс, але не докинув. За столами знявся неймовiрний гвалт. Княгиня ж сидiла й широко розплющеними очима дивилася пiд ноги, де лежала, заплутавшись у довгому скривавленому волоссi, голова її сина.

Горват-Гернот, переделавши гамiр, крикнув:

— Я-м вiдав, що нас приманили в пастку! Я-м казав!.. Новолунги!.. Виймайте мечi й щербiть їх об голови руськi!

Новолунги похапалися, в кiлькох мiсцях спалахнули сутички. Русинiв було мало, принаймнi менше, й можi короля Гана-Гунтера посiли їх зусiбiч. Дехто люто лаявся, кiлька впало мiж столами, й новолунги насiдали. Гатило, який у сей час був у хоромi, вискочив i взявся за голову. Гостi, що їх вiн привiтав у своєму вогнищi, повелися, мов останнi татi. Вiн прогримiв голосиськом:

— Поляни! Русичi!..

I в сю мить з-вiд будiвель налетiли можi сотника Яреня. Якщо в кожного новолунга був меч, то Яреневi можi кинулися в бiй повнiстю зоруженi: в калантирях i кольчугах, у шоломах i при червлених щитах. I покотилися голови новолунгськi, й повiтря раз у раз протинали крики вмираючих.

— Я-м рiк учора Горватовi! –крикнув до Гана-Гунтера Тодорiк Бернський.

Король ошалiв:

— Рiк єси, та не дорiк! Тепер я вiдаю, який з тебе друг. Охищайся!

Вiн витяг меч i схрестив його з Мечем Тодорiковим, який змушений був боронитися.

Горват-Гернот, вихопившись на стiл, просто мiж посудом побiг до Гатилового брата Волода, який ще не знав, битися йому чи закликати до розуму. Новолунгський же князь напосiдав, мов шалений лев, i незабаром протнув Володовi груди. Гейзо, молодий жупан з-за Райни, бився з Ратибором, князем Бiлгородським. Ратибор тиснув i заганяв супротивника мiж столи, та раптом наступив на чийсь труп, i нога звихнулася, й рука йому теж схибила.

Гейзо ж скористав з того й вiдтяв Ратиборовi голову з вiдвалом.[44]

Та не встиг зрадiти своїй перемозi, як навстрiч йому виступив старий кравчий, князь луганський Годой –простоволосий, iз довгим сивим оселедцем на тiм'ї. Й молодому жупановi довелося вiдступити. Годоїв меч дiстав йому горлянки саме мiж столами, де лежав перетятий Ратибор.

Поляни тисли й тисли новолунгiв, оточивши їх з трьох бокiв. Тепер сiча велася далеко вiд весiльних столiв, закиданих трупами.

Тодорiк Бернський поранив Гана-Гунтера в живiт i там i лишив лежати, сам же зчепився з Горватом-Гернотом.

— Казав єси, що-с ти наш друг! –мiж ударами меча гукав королевий брат.

— Казав єсмь, але не я-м почав, а ти! I тебе я також протну, як i твого брата, хоч ти й друг менi!

— Лише словом не паскудь! –лютився Горват-Гернот i рубав, i пiдрiзав, i робив несподiванi випади вперед, щоб дiстати в'юнкого й дужого бернця кiнчиком двосiчного меча.

Обоє знали один одного, й оружжя один одного теж знали, й тому герцевi, здавалося, не буде нi краю нi впину.

Русичi тисли й тисли з усiх бокiв, новолунги йшли всп'ять. Та, пiдкоряючись голосовi Горвата-Гернота, вони спромоглися продертись до ворiт, i вибiгли в окольний город, i тепер вiдступали назад, стримуючи полян. Одначе, коли збiгли з гiрки й почали задкувати головною вулицею до городської Полудневої брами, з Перунового пагорка їх ударили новi можi.

Новолунги, рятуючись, повернули назад до княжого двору й засiли в будiвлi приворiтнiй, i тiльки окремi пари й досi змагалися серед просторого двору, й нiхто не втручався в сi поєдинки.

— Палiть будiвлi! –кричав хтось, але нiхто не палив, i всi знову насiдали в дверi та вiкна, й сiча буяла й на ганках, i всерединi. Подвiр'ям бiгали нажаханi молодицi й дiвчата й кричали дужче за самих можiв, якi билися й помирали на їхнiх очах. Котрась тонко голосила, тримаючи на колiнах закривавлену голову, ще одна здерла з себе полоток i рвала волосся. Гатило ж стояв на ганку з оголеним мечем i тiльки дививсь. Й аж коли новолунгiв загнали до будiвлi, вiн мов прокинувся.