Княгиня подавила в собi трем i холодним низьким голосом поспитала:

— А чи вiдаєш ти, що по моєму першому можевi Сiкурдовi лишилися незчисленнi багатства?

Гатило зневажливо махнув рукою. Якщо причина тiльки в сьому, то не варто й говорити. Вiн одвернувся до стiни й умить заснув.

Уранцi, коли гостi, перегулявши на вчорашньому пиру, ще мiцно спали, Гримiльда послала роба свого Лула гукнути Тодорiка, князя Бернського. Тодорiк, утiкши вiд гнiву вiзiготського конунга Торiсмунда, який одiбрав у нього волость, прибивсь аж у город Київ, сподiваючись умовити Гатила, щоб той гримнув на Торiсмунда.

Княгиня розповiла йому про смерть Сiкурда й сказала:

— Местися за мене, княже. Я кину слово Гатиловi, й вiн пособить тобi.

Тодорiк Бернський вiдмовився:

— Коли Великий князь київський не захоче, то нiхто не зможе вмовити його.

— Добре! –встала Гримiльда. –Я дам тобi стiльки золота й серебла, що ти сам зможеш набрати собi воїв i вiдбити вiтчину в Торiсмунда! Згоден?

Залiтний князь похитав головою:

— Нi. Проти друзiв, княгине, я руки не пiднiму. А братове твої менi приятелi.

Й скiльки вмовляла його Гримiльда, вiн був непорушний. Княгиня знала, що Тодорiк боїться Гатила, що тут усi його жахаються, й, певно, через отой меч, якого вiн привiз iз походу. Треба шукати когось менше страхiтливого. Тiльки ж кого?

Довго думавши, вона сама пiшла в свiтлицю, де замешкали Гатилiв брат рiдний Волод iз сином Остоєм.

— Княже, –мовила вона, –коли Волод упустив її до себе. –Маю щось повiдати, але самому…–Й виразно подивилася на Гатилового небожа. Остой скривився й прокволом вийшов за дверi.

Отець нiколи не вiдстороняв його, й се неприємно вразило хлопця. Та тут господинею була Гримiльда, й не можна сперечатися з дядиною.

Коли Гримiльда сказала йому те, що мала сказати, Волод почав крутити довгий оселедець на кулацi –точнiсiнько, як се робив у хвилини задуми його старший брат Гатило. Й то була прикмета, що не провiщала жодних надiй. Волод так i сказав:

— Супротиву братових гостей не пiду.

Й з вiдразою глянув на невiстку. Той погляд одбив їй усяке бажання продовжувати розмову, й вона, хряпнувши дверима, вийшла, мало не зiткнувшись у сiнях з Остоєм. . Вона бiгла до своєї жiночої свiтлицi, найдужче боячися зустрiти зараз своїх братiв.

До самого вечора Гримiльда не виходила на люди й навiть не їла цiлий день, а ввечерi перейшла до спочивальнi, й Гатило застав її.

— Рекла жона Вишатина Радмила, що ти занедужала-с…

— Усi речуть, а нiкому до мене дiла нема, –сердито вiдповiла Гримiльда.

— А що хiба стало?

Вона раптом зiрвалася:

— Болять менi рани Сiкурдовi! Печуть у серцi, й не можу вгамувати їх!

Княгиня впала на подушки й зайшлася голосом. Гатило не знав, що дiється, й про що вона мовить, i що означають отi її натяки та недоказування. Почекавши, поки виплачеться, вiн мовив суворим голосом:

— Речи.

Його теж розбирала лють, i вiн у душi поклявся, що рука його буде мiцною й не затремтить.

Гримiльда, дохлипуючи, розповiла йому все, що знала про смерть свого першого чоловiка. Й укiнцi мовила:

— Сiкурда забили вони: Горват i Гано. Я-м сама чула, як нахвалялися. Не вiдаю тiльки де.

Й оскiльки Гатило мовчав, княгиня тремтячим од хвилювання, зовсiм незрозумiлим йому голосом примолилася:

— Будь за мене месником, княже!

Гатило сидiв край лiжка, низько схиливши голову. Гримiльда не вгавала:

— Сiкурд мав велiї багатства. Ти того-с не вiдав.

Гатило нарештi проказав:

— Чув єсмь за тотi багатства. Гомонять, наче Сiкурд убив Змiя Горянина…

— Бач, правда є! –похопилася Гримiльда. –Вiдбери ти тi багатства. Вiдбери собi й Новий Лунг. Будь за мене месником. Потамуй рани в мому серцi!

Великий князь київський устав i ще суворiше, нiж допiру, мовив:

— Хай я не чую про те жодного слова бiльше. Закон вiтчий i дiдень не дасть менi переступити рiд i кров рiдну. Коли русиновi приходить гiсть, русин послiдню жменю пшона вiддасть йому. Братове твої в моєму вогнищi, й нiхто не зможе, нi ти, нi хтось инчий, намовити мене супротиву їх.

Вiн, стомлено сутулячись, вийшов, а Гримiльда лишилася сама в спочивальнi, сама на цiлу нiч, нездатна нi заснути, нi позбутися тiєї настирливої думки, що гризла її зсередини й пекла пекучим вогнем. I десь аж удосвiта їй сяйнуло в головi: Ярень! Отой чорнобривий молодий сотник Володової дружини. За сi днi, вiдколи поселились у її дворi, сотник не проминав нагоди, щоб не здибати Гримiльду десь в окремiшньому кутку чи бодай здалеку позирити на неї. Ярень! Ярень i тiльки вiн. Остання надiя й остання спроба. Що буде, те й буде, й коли знову нiчого, значить, так вирiшило небо, значить, руський закон i тут виявився всесильним i нездоланним. Дев'ять рокiв…Хiба ж вона в тому винна, що минуло цiлих дев'ять?..

Ярень погодився. Вона пообiцяла йому щит, кований золотом, i ще одне, чого не могла зробити жодна русинка: належати йому, хоч би її пiсля сього й живцем на коноплянiй кострицi спалили, як перевiтницю.

Наступного вечора вiдбувавсь одпускний пир. Iз сонцем Волод мав вести весiльний поїзд на той бiк Днiпра, в город Чернегiв. Разом з ним збиралися їхати й король ново-лунгський та його брат. Гатило вмовив Гана-Гунтера просити за сина свого руки другої доньки Божiвоя, знаючи, що князь чернегiвський не вiдмовить володаревi всiї Русi, а державi з того буде тiльки користь.

Година стояла добра, коли зайшло сонце, над заплавами за Днiпром пiднявся повний мiсяць, i Гатило наказав повиносити столи перед хороми. Й оскiльки се був не ратний пир чи святкування Юра Побiдника, то в молодий садок запросили всiх – i князiв та боляр, i можiв, i дружинникiв Гатилових та новолунгських, i всiх жiн вельмiжних.

Десь пiд опiвнiч, коли за столами стояв переплутаний хмiльний гамiр, княгиня пiдморгнула через широкий стiл Яреневi. Сотник для годиться помулявся, тодi глянув на мiсяць i сказав королевому братовi Горватовi:

— Пiду гляну…Треба навiдати сторожу свою.

Горват-Гернот пiдозрiливе зiщулив очi, але не зрушив iз мiсця. Вiн увесь вечiр сидiв похмурий. Учора Тодорiк Бернський натякнув йому, що княгиня Гримiльда мислить їм зле. На сестру вiн уникав дивитись, але в бiк Гатила позирав частiше, нiж би й самому хотiлось, i щоразу на думку спадали старi домашнi пiдозри. Що ж має означати той знак iз перснем у вовчiй шкурi? Гатило теж мовчав i був зовсiм несхожий на того щирого хлiбосiльника, яким видавався минулi днi. То хто ж iз них двох –вiн чи сестра?