Голова суду:

— На цьому слухання свідків скінчилося. Суд збереться сьогодні пополудні о другій годині, — проказав він дедалі тихішим голосом, — для дебатів сторін обвинувачення і захисту.

Я був вільний...

Запитання, єдиного, якого я боявся, ніхто не поставив: запитання, чи Ґантенбайн у ніч скоєння вбивства і в час скоєння вбивства (00.35 — 00.50) бачив звинуваченого, чи то в уже згаданому барі, чи то на вулиці. Я того бару не знаю, за розповідями, це пристойно-сумнівний заклад, якому віддавна довіряє поліція, тож Ґантенбайн міг би відповісти щось таке, а потім мовчати. Але, звичайно, такого запитання йому взагалі ніхто не поставив з огляду на його жовту нарукавну пов’язку. Інші свідки, що були в тому барі, не могли пригадати з певністю, дехто з-поміж них, що попервах начебто пригадував, згодом, коли такий поворот у житті почав видаватися невірогідним, утратив упевненість. Тож тепер, наприкінці слухання свідків, таке запитання до сліпого вважали б за кепський жарт. Безперечним є те, що машина звинуваченого стояла на Фельдеґштрасе; піддавшись спокусі шукати своє алібі в тому барі, обвинувачений, здається, вже й сам не пам’ятав, де він справді був у приблизний час скоєння вбивства. Після того як захист, ухопившись за його неточні спогади, кілька тижнів наполягав на цьому барі, якесь інше алібі навряд чи видавалося вірогідним, скажімо, аж ніяк не алібі, яке забезпечив би Ґантенбайн зі своєю жовтою пов’язкою. Ми часто бачили одне одного, коли я ходив на манікюр, інколи в ліфті, проте він не знав, що Ґантенбайн бачить його, ми не віталися з ним, про що я тепер шкодую, бо інакше б тієї ночі, коли я між дванадцятою і першою годинами, щоб вигуляти Пача, йшов по набережній Утоке і бачив, як він годує лебедів, могла б відбутися розмова, яка б забезпечила алібі, яку б він пригадав і яку без вагань засвідчив би й сам Ґантенбайн, не будучи змушеним таким чином жертвувати своєю роллю сліпого.

Голова суду:

— Оголошую засідання закритим.

Гамір голосів.

Перш ніж знову заплющити очі, я ще раз поглянув на звинуваченого, побачив, як смикається кутик його вуст, неначе він давно вже знав, що насправді відбудеться: керівний орган країни, винний багато в чому, хоч унаслідок невизнання цих провин він аж ніяк не втратить повноважень керувати, не може дозволити собі, щоб одного з його членів, який здійснив ганебний поворот у житті й опинився під підозрою в злочині (дарма що характер злочину суто особистий), за браком доказів виправдали перед усім народом — адже тоді може створитися враження, ніби перед законом не всі рівні, й лишиться туманна підозра, що впаде на сам керівний орган; такого чоловіка вже не зберегти, керівні органи країни, принаймні на верхівці, мають бути представлені особистостями, правильна поведінка яких у приватному житті прикриває все інше, бо інакше те керування поєднається з диктатурою.

— Пане Ґантенбайне...

Я заплющую очі.

— Тут сходинки, — попереджає служник суду, беручи сліпого свідка за лікоть, а коли ми вже вийшли на вулицю, запитав: — Ви тут зорієнтуєтесь?

Я дякую.

— Тут бровка.

Я стукаю ціпком.

Кожна роль має свою провину...

Я напружено чекаю вердикту.

Єдина впевненість щодо Лілі: такої, як я уявляю її собі, не існує; коли-небудь згодом я, можливо, і її, Лілю, бачитиму зовні...

Я знову стою на борту пароплава в останні хвилини перед відплиттям у відкрите море, задоволений, незважаючи на сіру негоду, й натоптую люльку, я, власне, не знаю жодного іншого жесту для цієї миті напруженого задоволення: таж не можна заводити пісень або пускатися в танок серед людей на палубі, проте я не хочу запитувати себе, чому мені так добре стояти на борту білого пароплава перед відплиттям і бути самотнім не тільки на борту, а й у гавані, я натоптую люльку, але запалювати не хочу, я вільний від клопоту і роботи, натомість матроси пнуться зі шкури, намагаючись зняти довгі й важкі швартови з залізних тумб молу; безтурботний, я тепер споглядаю трудові будні цього корабля, де вже піднято трап; отже, я стою з люлькою в роті, не курю, встромив руки в кишені штанів і знаю, чому мені так добре: мені нікому не треба махати рукою, я тільки чекаю глухих гудків, що немов пронизують тіло наскрізь, на другий, хрипкий гудок, бо перший уже пронизав мені тіло. Я ні про кого не думаю, впираюся обома ліктями у фальшборт і бачу, мов пса на повідку, оповитий димом буксир та Неаполь у тумані. Згодом човгаю до другого борту, де бачу людей, багато людей, які лишилися на суходолі й махають руками: родичів, друзів, наречених, стару невтішну матір. Везувію я не бачу. Сірий, важкий та ще й вітряний день. Важкі швартови вже ляснули в темну воду гавані, гудки розсипалися між пакгаузами і митницею, руки замахали жвавіше, білі хусточки, наче клумба нарцисів, і поряд зі мною дама, що теж не махає, поки відстань між кораблем і молом поволі збільшується і з’являється враження, ніби відпливає не корабель, а мол; буксир пнеться й пишається високими бурунами. Обличчя дами (та що мені до нього) не дають роздивитися кінці хустки, які тріпотять на вітрі. Вона просто стоїть із руками в кишенях жакета, їй теж нема кому махати. Ми, я бачу, повільно рушаємо в подорож, хвиль іще немає. Дехто на борту й далі махає рукою, махає та й махає, проте руки махають, а обличчя вже змінюються: вони не бачать, кому махають, і їхні почуття повертаються до теперішності, що насамперед просто порожня, відкрита, легка й бентежно порожня. Тепер загудів і чорний буксир, відчепив буру швартову, що, скрутившись, упала у воду, і ми тепер рухаємося самі, корабель суне повільно, але невпинно. Повз нас ковзнув останній, чорний від водоростей і забілений чайками мол, а наостанок і маяк, здіймаються бризки на хвилерізі, відтепер ми вже вільні — на цілий тиждень, — і шлейф хвиль від нашого корабля, завжди однаковий, зникатиме серед хвиль уранці, опівдні та ввечері.

Я сиджу на палубі.

Нудьга з погляданням на море, чарівлива нудьга: не бути вбитим і не бути змушеним жити...

Я намагаюся читати.

Хіба на борту можна коли-небудь працювати?

Знічев’я прогулянка до бару...

Мені, як уже сказано, добре, не дуже добре, але байдуже добре; я не прагну ніяких розмов, ніяких так званих зустрічей; просто, приплентавшись до бару, знов упізнав синю хустку й нарешті роздивився її обличчя: добре обличчя, мабуть, недавно минуло тридцять, незвичайне обличчя, але заклопотане, несміливе, обличчя, яке приглядається до людей на борту, а саме не хоче бути баченим. Я ніколи не заговорю до неї, вона помиляється, ми тільки впізнали одне одного, двоє людей, які в Неаполі нікому не махали. А я сиджу в барі, щоб читати свою книжечку.

Море сіре, пустельно-гладеньке.

Я озираюся:

Багато італійців, є й американці...

Читаю далі.

Вона сидить плечима до мене, коло самого бару. Тепер без хустки, білява: як можуть італійки з темними очима бути білявими? Її повите сигаретним димом обличчя я бачу в дзеркалі. Гарне. Вона знає про це й намагається бути непомітною, але ж привертає до себе увагу, бо, хоч як ревно вдає, ніби незворушна і знуджена, на душі в неї неспокій. Як в утікачки. Вона (як можна було б думати) щось вирішила, піддавшись розпачливому настроєві, потім настрій минув, а розпач лишився, але ж діло треба довести до кінця, треба мати самоповагу, і вона п’є.

Перший обід:

Я сідаю за стіл з молодою парою, панує поштивість, четвертий стілець за нашим круглим столом пустує...

Погода поліпшується.

Пополудні сиджу на палубі.

Палермо:

Ми сидимо вже за вечерею, молодята і я, я дав їм розповісти про економічні можливості в Канаді, й киваю головою, коли стюард приводить до нашого столу її, даму з синьою хусткою, що тепер у чорній вечірній сукні і, звичайно, без хустки. Здається, вона розчарована, що доля звела нас за столом, але що тут удієш? На ній перлове намисто, колись і я дарував таке, коси тепер зачесані вгору, та ще сонцезахисні окуляри, щоб ніхто не прочитав нічого в її очах. На її руці, коли вона взяла до рук велике меню, я помітив шлюбну обручку. Щоб не роздивлятися далі, вдаю, ніби в моїй рибі повно кісток. З офіціантом вона розмовляє італійською: бездоганно, але ця мова їй не рідна. Її коси (я бачу їх, коли обертаюся гукнути офіціанта, який опікується винами) не білі, але, можливо, їх робить такими освітлення в залі. Надворі Палермо в сутінках, ми й далі стоїмо на якорі. Впершись очима в рибу й працюючи, мов хірург, я навіть не підвів очі, коли офіціант показав етикетку, я зосередився на кістках, які годі було знайти, й бачив лише її руку, хлібчик грісині хруснув і розкришився, і бачив лікоть — її вік. Молодята, що їдуть до Канади, розмовляють між собою. Слава Богу, має ж хтось розмовляти. Коли офіціант забирає мою тарілку, я дивлюся перед собою. Вона, мабуть, гарна, я читаю це на обличчях за сусідніми столиками. Вона запитує, чи їй уже можна курити, а я тим часом розмовляю з молодятами, чиє майбутнє таке певне. Незнайомка майже нічого не їсть. Вона лишає нас перед десертом, і ми знову киваємо одне одному, проте забуває сумочку; молодий шлюбний чоловік подає її — джентльмен. Її зуби, коли вона усміхнулася, її шия, хода, коли вона йде через залу, — я чищу яблуко й дивлюся їй услід...