— Повільно, — чую я, — тільки повільно.

Я чую відлуння своїх кроків у коридорі.

— Обережно, — чую я, — тут сходинки...

Я піднімаю ногу.

— ...три сходинки.

Отже, правою, лівою, правою.

— Гаразд, — чую я, а рука тим часом полишає мій лікоть, — зачекайте тут.

Я чую, як відчиняються двері, безгучні двері, й раптом чую залу.

— Заходьте!

Мене знову беруть за лікоть і ведуть, тож справді не треба розплющувати очей, я тільки постукую чорним ціпком у просторій тиші, порушуваній лише моїм стукотом, тиші, що аж бринить напругою.

— Тут, — чую я, — сідайте.

Я намацую лаву, яка справді там є, й сідаю, рука тепер полишає мене. Тепер тільки б не розплющити очі! Я чую шарудіння паперу, це, мабуть, простора, висока й гола зала із зачиненими вікнами, де не чути туркоту голубів, зала, де повно людей, які дихають, а серед них і звинувачений. Чи впізнав він мене? Передусім я чую, або мені здається, ніби чую, тільки свій пульс на шиї. А більше тим часом не відбувається нічого. Вряди-годи десь далеко позаду щось шарудить, попереду хтось шепочеться, потім знову шелестить папір, а загалом панує тиша. Я знаю, що можна було б побачити, якби я розплющив очі: звинуваченого між двома жандармами, за ними голову суду, десь прокурора в мантії, можливо, це саме він і досі гортає папери, юриста в пенсне й теж у мантії, адвоката, що, нахилившись уперед, якраз передає звинуваченому якусь записку. Далі присяжних, які ще сьогодні мають оголосити вирок, низку напружених облич людей різного соціального походження. А вгорі, мабуть, класичне зображення Правосуддя з терезами в руці й зав’язаними очима... Тепер хтось читає особисті дані про Ґантенбайна, які я маю підтвердити, потім нагадує, що я повинен говорити правду і нічого, крім правди. Я чую відлуння своєї присяги, потім кашель, шарудіння паперів, шерхіт на дерев’яних лавах, кроки, які наближаються до мене, голос:

— Пане Ґантенбайне, чи знаєте ви Каміллу Губер, — чую я, — і відколи ви знаєте її?

Я киваю головою.

— Відколи?

Я замислився.

— Чи не складалося у вас враження...

— Я б хотів тут зазначити, — увірвався якийсь інший голос, — що свідок сліпий, і тому, панове, абсолютно марно ставити запитання, на які сліпий під присягою не може відповісти, надто на запитання...

Дзвінок.

— Натомість я наполягаю...

Дзвінок.

— Панове...

Знявся гамір, усі, здається, напружені до краю, я чекаю, щоб голова знову взяв слово, але він лише закликав до тиші, миті, позбавленої відлуння, й передав слово голосу справа, я ще не чув його:

— Ви знали вбиту?

Я розплющив очі, але не бачив нічого.

— Який характер мали ваші стосунки?

— Манікюр.

Сміх на трибуні.

— Це правда, — кажу я.

Мені не вірять.

— Ви часто відвідували Губер?

— Каміллу Губер?

— Так.

— Регулярно.

— Задля манікюру?

— Так, — підтверджую, — задля манікюру.

Звичайно, я відчуваю полегкість, що вони вочевидь не хочуть знати правди, яку я присягнув говорити як свідок.

Голова суду:

— Щоб не відходити від справи...

— Я б хотів іще раз з усією виразністю наголосити, — гучно проказав у залі інший голос, — що свідок сліпий, а це означає, що він ніколи не бачив убиту.

Вигук із зали:

— Через те й не годиться!

Дзвінок.

— Сліпий — не свідок!

Як уже сказано, це випадок, що кожного зачепив за душу. Тільки присяжні сиділи з непорушними обличчями, а також обвинувачений, що, на відміну від присяжних, навряд чи слухав: так чи так, а його життя вже занапащене.

Ось про що я дізнався з газет:

Жертву задушено, скориставшись шнуром від штор. Самогубство невірогідне. Вбиту характеризують як життєрадісну істоту. Вбивство з метою пограбування або через пристрасть. Її професія («повія») та історія її попереднього життя. Походить із верстви середньої буржуазії. Підозра падає на чоловіка, що подарував їй автомобіль «Карман». Крім того, є низка інших доказів, які, проте, були опротестовані. Алібі не має. Листування вбитої з обвинуваченим. Її оголошення з метою вийти заміж. Смерть сталася напередодні її заручин з одним зубним лікарем...

Захисник:

— Отже, як перейти до суті, — запитав він, — чи чули ви коли-небудь від Камілли Губер прізвище звинуваченого?

Прокурор:

— Чи не чули ви без згадки прізвища про клієнта, який через ревнощі цілий рік у листах погрожував Каміллі?

Так ось що хочуть дізнатися від мене, і я не знаю, чому я не просто кивнув головою, а запитав:

— Що ви розумієте під ревнощами?

Спалахи фотоламп у залі.

— Відповідайте на моє запитання...

Непевний, чи ніхто не помітив, що навіть Ґантенбайн здригнувся від яскравих спалахів, я відповів:

— Ні!

А втім, як відчуваю, переляк від отих фотоспалахів позбавив мою відповідь усякої вірогідності.

Я дивлюся на звинуваченого.

Добродій, якого я інколи бачив, радше особистість, освічена людина, що аж ніяк не має означати, ніби йому не можна приписати ревнощів: я знаю ревнощі, що їх ніяка освіта не приборкає. Навпаки, освіта лише здивовано приглядається, як вони стають цілком примітивні. Це страхітливо, авжеж, і я, мабуть, розумію його. Колись особистість, а тепер обернувся в руїну, бездоганно вдягнений і доглянутий, мовчить, і тільки часом посмикується кутик вуст, коли хто говорить (як у детективі) про шнур від штор. Нервовий злам, про який із докором писали в газетах, не промовляє на його користь. Чому він не зізнається? До речі, по ньому видно, що інколи він страждає від тяжких нападів каяття, й тоді хапається рукою за чоло, це жест людини, яка сама себе не розуміє. Вже саме оприлюднення звістки про багаторічне листування з повією доконало цього чоловіка, хоча його листи, зачитані в судовій залі та цитовані в пресі, власне, дуже гарні, ба навіть незвичайні; навіть опубліковані, вони не видаються сміховинними; можливо, це свідчення пристрасті, яка має в собі щось убивче, але внаслідок не грубих погроз, а ніжного прагнення вгадати, кого він кохає. Захист працював передусім із цими листами, зворушливими й натхненними у своїх невтомних залицяннях. Як може така особистість, як уже кілька тижнів стверджує й повторив під час дебатів захист, схопитися за шнур від штор? Але ці аргументи не зараджують. Запідозреного обвинувачує передусім не сукупність непрямих доказів, не суперечлива експертиза відбитків пальців, не знайденші ключ від ліфта і навіть не та обставина, що він не мав залізного алібі на ту чверть години, коли з її помешкання долинали крики, а мимовільне посмикування кутика його вуст, нервовий злам, а надто витончене чуття провини за те, що його листи конфісковано, і наявне в листах іронічне ставлення і до себе самого, і до всього, що, хай там як, є священним для видатної особистості. Пропащий чоловік, вочевидь пропащий, голова, яка знецінює слова свого адвоката, бо вони видаються їй надміру простими; на нього дивляться, навіть коли він мовчить. А коли він говорить, що стається дедалі рідше, то видається безпорадним, немов стриманим своїм досвідом, що його інші можуть пов’язати лише з його вчинком. Відомий як блискучий промовець у парламенті, де він був депутатом, звинувачений стягнув на себе особливу підозру тим, що він не раз, коли на нього тиснув прокурор, зрештою його однопартієць, починав заїкатися, ставав справжнім заїкою. Йому бракувало слів простої невинності. Такого не було! Таж це кожен може сказати. А що тоді було? Він, немов не відкидаючи можливості, що міг учинити таке, вже кілька тижнів повторює, що нічого не робив, нічого не робив. Спершу, як уже сказано, скандал полягав у тому, що на цього чоловіка взагалі впала підозра. Ніхто не міг повірити, що він вів таке листування. Ще під час перших судових засідань, хоча проти нього існували переконливі непрямі докази, він аж ніяк не відповідав уявленню про вбивцю повії, а тепер йому (завдяки своїй особистості) вдалося змінити панівні уявлення в цій сфері, тож вердикт, власне, був визначений...