Це могла б бути Ліля.
(Ліля зовні.)
Чоловіки в барі, коли вона заходить, виструнчуються, даючи їй дорогу, вона мов пливе, її тіло майже непорушне, а оскільки всі червоні високі стільчики зайняті, я підводжуся. Навіть не озвавшись до неї. Вона сідає, навіть не кивнувши. Я розумію її зневагу до чоловіків і йду на палубу спостерігати ніч...
Гібралтар:
Ми кілька годин стоїмо на якорі, дивлячись на славетну скелю, навколо нас кишать хиткі човни, торгівці пропонують марокканські килими, крик і галас, кидають нагору мотуззя, тож треба тільки тягнути, а потім покласти в кошик свої долари, вітер, але всі на палубі, отже, й ми, дама в синій хустці і я з руками в кишенях штанів, навіть не знаю, як у нас дійшло до розмови, здається, без підготовки, без запитань на кшталт «А ви вперше пливете через Атлантику?»... Навіть Ліля (якщо припустити, що це Ліля) не має ніяких заготовлених думок, а одразу переходить до діла, сховавши руки в кишені шкіряного жакета; вона, здається, безтурботна й легенька, мов чайка.
— Ага, — кажу я, — тут уже ніхто не сідає.
Ми розмовляємо німецькою.
— Чайки, — кажу я далі, — хотілося б знати, чи це ті самі, що кружляли навколо нас у Неаполі.
Але вона, здається, переймається іншим клопотом.
— Молодик за нашим столом, — не відступаю я, щоб розмова не згасла, — стверджує, що ці самі чайки полетять за нами аж до Америки.
Пауза, бо мені вже нічого не спадає на гадку про чайок, і я вибиваю люльку...
Отака наша розмова!
Поклавши ноги на білий і завжди тремкий фальшборт, з Атлантичним океаном між ногами, я знову сиджу в палубному кріслі й навіть не можу читати книжки в цій позбавленій часу течії блакитного неробства, і тепер мені не хочеться до бару, бо, можливо, там сидить і вона.
Нам нема чого сказати одне одному.
На жаль, вона не грає в шахи.
Поки я уявляю собі, ніби ця жінка — Ліля, або ж лише запитую себе, чи може Ліля бути схожою на неї, відбувається дивовижне: я не здогадуюся, хто вона, і знаю, що не здогадуюся, і все-таки починаю інтерпретувати те, що вона замовчує...
Жінка, гідна кохання.
Я певен:
Жінка з таким обличчям не тільки не розбиває склянок від віскі, а й чинить те, на що Свобода, якщо розвернути ситуацію, не здатний: робить цю ситуацію легкою для нього, а оскільки ще й не показує, коли проплакала цілу ніч, він ніколи не знає, кому завдячує своїм щастям. Вона не ображається, як чоловік, і не розповідає про все першому-ліпшому, тож той, хто бачив її в ті місяці, ні про що не здогадувався. Чи спромігся б на це коли-небудь бодай один чоловік? Вона виконує те, що їй лишила та інша: буденні обов’язки подружнього життя, нехай навіть трохи ненависні, але й це життя вона робить легким для нього. Вона не покладається на трюїзм, що кожне кохання гасне, а вірить у диво; не погрожує, що покине його, а дотримується побічної ролі. Її великодушність — не шантаж. Вона не засуджує іншу тільки тому, що він кохає ту іншу. І не порпається в причинах, не вдається до безкінечних балачок. Не придушує його веселості, якщо він має мужність бути веселим, а коли він розповідає про свою роботу, слухає так, наче говорять про найголовніше. Вона дає йому змогу бути люб’язним, тільки не показується у ванні, не ходить гола. Вона знає, що інша тут, і не хоче знати про дрібниці, які, власне, її не обходять: знаходить гребінці, які не належать їй, і мовчки викидає їх. Вона виступає як третя. Вона не пожадлива. Розмовляє з іншою, мов зі щасливою сестрою, якою вона захоплюється...
Великодушна жінка.
Чому Свобода не такий?
Його пояснення:
Природна відмінність, якої не знищити ніякою рівноправністю, між чоловіком і жінкою полягає в тому, що неодмінно тільки чоловік навіть під час обіймів думає про справи. Він лишається самим собою, і жінка знає про це, бо знає його. Вона не хоче знати про те, про що можна здогадатися. Натомість чоловік анітрохи не знає, коли жінка, що вийшла з дому, перебуває в обіймах іншого, про це він навіть не здогадується. Жінка страхітлива своїм майже безмежним припасуванням, тож, прийшовши до іншого, вона теж уже інша, і ця зміна, якщо стосунки мають певну тривалість, доходить аж до її духовних інтересів та думок, її суджень. Оскільки жінка, йдучи до когось, заходить далі, ніж чоловік, повернувшись, вона змушена прикидатися, навіть у розмовах про те або се, і тому він прагне знати й те, що його не обходить; жінка, що має смак, ніколи не зрадить його, натомість чоловік у протилежній ситуації, розповідаючи, лише наганяє нудьгу на жінку. Ніби він, обіймаючи, коли-небудь може стати іншим! Саме на цю чоловічу особливість і спирається великодушність розважливої жінки, її нестерпна великодушність, яка нагадує нам про нашу обмеженість.
Отакий він, Свобода.
— Бачите, — кажу я, — сьогодні ми вже тут! — і показую їй червоний прапорець, який щоранку ставлять на великій карті Атлантичного океану: наше місце в блакитній порожнечі з меридіанами. — Ми просуваємося.
— Сьогодні вже четвер?
— Так, — киваю я.
— Так, — підтверджує молодик із надіями на Канаду, — шкода, завтра вранці ми вже приїдемо.
Я лишаю їх обох на самоті.
У палубному кріслі, піднявши ноги на завжди тремкий фальшборт, в сонцезахисних окулярах я читаю саме ту книжечку, яка сподобалася б їй, це розповідь про чоловіка без атавізмів; я саме дійшов до розділу, де цей чоловік, що кохає одну жінку і вже на двісті тридцятій сторінці дізнається, що цю ніч вона провела з іншим чоловіком, накриває стіл для сніданку, сніданку втрьох, там апетитні не тільки наїдки та напої, є шинка з яйцем, читаю я, різноманітні сири, чорний хліб, фрукти, — читаєш, аж слина котиться, — бо не менш апетитна й розмова втрьох, дотепна без розривів і судом, без приховувань, без посилання на стосунки, що постають таким чином як самоочевидні, і я напружено чекаю, що буде далі...
Океан, на жаль, здіймає високі хвилі.
Передостанній обід:
Наші молодята, мабуть, щодня мають дедалі менше тем для розмов, передусім молодик, здається, вже нехтує, що його молода дружина, яку він пересаджує в Канаду, завжди має що сказати йому...
Пополудні:
Я читаю, як далі розгортаються події в моїй книжці кишенькового формату, вряди-годи перегортаю кілька сторінок, нетерпляче прагнучи невідомо чого, дивлюся, чи й досі нас супроводять ті самі чайки, — ні, з мене кепський читач: наче чайки за кораблем у морі, які не відстають, а потім ураз розвертаються й летять у далекі простори, але прилітають знову, завжди ті самі, кружляють, відлітають і лишаються, — так і мої думки пов’язані з сюжетом, що невпинно суне вперед, пахкаючи парою...
Одного разу я бачив, як вони грали в пінг-понг.
Здається, ще досі не існує ніякої фарби, стійкої до повітря, насиченого солоною морською водою: троє матросів фарбують завжди тремкий фальшборт від Неаполя до Нью-Йорка, а далі беруться знову, все біле, здається, немов побите віспою, тут годі знайти люки, крани, ліфти і сходи, вентиляційні труби, все біле поцятковане віспою, і вони фарбують, але потім одразу з’являються жовтуваті та бурі плями іржі...
Передостанній вечір:
Вони танцюють, дама, що могла б бути Лілею, — з молодим інженером. Її обличчя над його плечем — я б даремно намагався зобразити цю сцену: досить глянути, як опущені її вії, як вони зблизька або здалеку обмінюються поглядами, досить побачити руку, що, як дивитися в профіль, пестить їй коси за вушком, а потім знову — її сміх анфас, кружляння, зміну світла, перехід від сміху до мовчання; однієї зморшки на її чолі досить, щоб усі додаткові слова, які я позбирав, просто відпали від її обличчя...
Я йду спати.
Останній пополудень:
Я прочитав свою книжечку, а більше взагалі нічого не робив за ці останні короткі та довгі дні; навряд чи розмовляв із ким-небудь, немає ніяких асоціацій, пов’язаних зі мною, ніяких пригод, ніяких планів; я з’ясував, що півдня я ні про кого не думав, навіть про себе, й насолоджуюся тим, що поклав ноги на завжди тремкий фальшборт, але тепер не читаю, а втім, і не сплю, навіть бачу молоду дружину, що шукає свого інженера; чи бачив я його, атож, у басейні, але тепер його там немає; я не припускаю, що вони шугнули обоє через борт, можливо, оглядають машинний відділ, таж він інженер, а корабель — це лабіринт...
