— Свобе, — сміється Ліля, — невже ти скнара?
— Чого б це?
— Ні в кого немає вина.
— Перепрошую, — каже він, Ліля має слушність, він чув, як Ліля якраз розповідала про пригоду з грецькою змією. Він пригадує: тоді був щасливий, напоєний коханням день, що аж ніяк не обходив спраглих гостей, і Ліля мала слушність тією мірою, якою замовчувала правду. Навіщо ж тоді розповідає? Розповідає просто тому, що люди майже сонні від спеки й мають лише страхітливе вино та сонячні опіки і не мають ані сигарети, ані чогось іншого, й посеред укритого курявою шляху їхньої весільної подорожі звивається змія, яку переїхала машина...
Свобода відкорковує пляшку.
Один Лілин приятель почув, що Ліля на це літо ще не має ніяких планів, і мимохідь точиться розмова, що Ліля, можливо, поїде до Копенгагена. Свобода чує про це вперше. Інші, здається, поінформовані краще за нього. Але, як знає той приятель, ще немає певності, що Ліля поїде до Копенгагена, можливо, каже приятель, вони зупиняться десь на морі, а саме: Ліля і Свобода, щоб насолодитися літнім відпочинком (як цитує той приятель, бо цей вислів видався йому цікавим) у «family style»[28].
Свобода наливає.
Хтось на мить заговорив про Ендерліна, що, як відомо, отримав запрошення до Гарвардського університету, але не їде туди з незрозумілих причин...
І так далі!
Свободу це все дратує дедалі більше.
— Твій дим, — кривиться Ліля, — чому ти завжди тримаєш люльку так, що весь твій дим неодмінно летить мені в очі?
Або:
— Свобе, — закликає вона, — не їж так багато.
Або:
— Свобе, — каже вона, — покажи свої нігті. Що це? Вже шість років, як я прошу тебе...
Або:
— Ти знову забрав мого ключа?
— Я? — перепитує він. — З якої речі?
— Я не можу знайти його.
Він знаходить його.
— Вибач, — каже вона, — я забула, таж не можу я думати геть про все, — пояснює далі. — Вибач!
Або:
— Вибач, — каже вона, — я вже казала тобі «Доброго ранку», але якщо ти не почув...
Або:
— Свобе, — запевняє вона, — та я зроблю все, чого ти захочеш.
І т. д.
А втім, це таки правда, що Ліля робить усе, чого хоче Свобода, відбувається навіть літня поїздка на море...
Що пообіцяв собі там Свобода?
«Family style»:
Я лежу на пляжі, читаю іноземну газету, сам серед чужих людей, пекуче післяобіднє сонце, галас, парасолька від сонця, ліворуч цигикає радіо, праворуч лежить пара, що не розмовляє між собою, — звичайно, не Своб і Ліля, а якась пара!.. Він сидить на гарячому піску і змащує собі плечі, вона лежить долічерева на підстилці, відвернувши обличчя в інший бік. Уряди-годи я йду купатися, а втім, якось я мало не втопився... Повернувшись на своє місце, бачу, що мовчазної пари вже нема, лежать тільки їхні строкаті речі. Чоловікові, здається, пощастило вмовити дружину, вони грають тепер у м’яча, який, проте, занадто легенький, вітер змінив свій напрям, і м’яч котиться до мене. Я посилаю його назад. Вона дякує мені (італійською мовою) з таким люб’язно-веселим обличчям, що його навряд чи можна пригадати. Власне, жінка, на яку варто поглянути. Принаймні тієї миті, коли хтось дивиться на неї, вона дуже скидається на дівчинку: струшує назад розмаяні коси, щоб я помилувався ними, підстрибує, і м’яч, що досі літав незграбно-втомлено, раптом залітав граціозно-незграбно. Вона анітрохи не втомлена, а просто сердиться на свого партнера. Власне, чарівлива жінка, або, як можна було б сказати, уособлення жвавості. Якби ж не було його! Щоправда, барвистого м’яча він кидає дуже ретельно, щоб вона могла зловити його, як-от щойно зловила переді мною, але ретельність його марна: жінка неуважна, коли він кидає, струшує косами, якими варто милуватись, і м’яч котиться просто в море, а це вже морока. Щоб не набридати парі своїм спостереженням, дивлюся в далечінь: на обрії димить чорний пароплав, море, як станіоль, біле сонце випалює берег, здіймається марево. Коли невдовзі вони повернулися на місце, обоє мовчали, жінка накульгувала; її рухи, коли вона сідала, недвозначно засвідчували, що винен у цьому тільки він. Адже хто інший змусив її грати в м’яча? Я ліг горілиць і заплющив очі, проте чую:
— Звичайно, болить!
Згодом:
— Що ти робиш із парасолькою?
— Затінок.
— Вибач, — каже вона, — мені холодно!
— Думаю, в тебе сонячний опік.
Згодом:
— Любий, — каже вона, — будь такий ласкавий і дай мені мазь від сонця, а якщо ти, любий, хочеш бути ще ласкавішим, можеш змастити мені спинку, але так, щоб не боляче, — казала вона, — глянь, які в тебе лабети! Ой!
Згодом:
— Не будь лихим, — каже вона, — тепер знову весь твій дим летить мені в обличчя, — каже вона, — і так завжди.
Згодом:
— Прошу тебе, — каже вона, — невже ти не можеш бути уважнішим? — А оскільки він не знає, що сталося, додає: — Ти завжди кидаєш на мене пісок, — каже вона. — А коли він запевнив, що тільки вітер міг підняти піщинки, які дошкуляють лежачій дамі, й намагався здути з її плеча ті прикрі піщинки, додає: — Облиш. — І запитує: — Чому ти йдеш плавати?
Як зовнішній спостерігач, якому довелося б почути такі уривки фраз, Свобода теж знає, що подружжя не тільки дійшло до невидимої точки, де вже треба прощатися, а й проминуло її, the point of по return[29], тепер ідеться тільки про те, хто здійснить прощання, щоб не стати його жертвою, і обидві сторони шукають лише приводу до великого гніву, який відбирає здатність діяти; вони знають про це: кохання, з яким треба попрощатися, з обох сторін уже не досить, щоб не бачити іншого наскрізь.
Новина:
Свобода хоче бачити Ендерліна й поговорити з ним!.. Не знаю, як він уявляє це собі, й коли Ліля розповіла мені про цю його забаганку, я замислено провів собі рукою по вустах. Розмовляти про що? Свобода пропонує: четвер, п’ятницю або суботу. Звичайно, я готовий, щоб догодити Ліні, але четвер не підходить ніяк, бо я, зрештою, маю роботу, й Ліля розуміє мене. Ліля взагалі проти тієї розмови, й це я теж розумію: вона не має потреби бачити разом Свободу й Ендерліна. На що він узагалі сподівається, запропонувавши цю розмову? Він не може жити з привидом, чую я. Мені шкода, що я регочу. Неважко організувати нашу зустріч утрьох, тільки трохи мороки, але буде вона марна. Мені жаль Свободу. Якби я відповів категоричним «ні», Ліля, можливо, була б удячна, але так не годиться, виникало б враження, ніби я ріжу по живому. Ну, гаразд! Але якраз тут мені спало на гадку, що, на жаль, і п’ятниця не підходить. І це аж ніяк не моя вигадка. Я й далі заявляю, що готовий, і коли Свобода й далі справді наполягатиме на зустрічі, що ж, я зайду при нагоді на аперитив. Чому аж на цілу вечерю? Я мало що можу сказати, я кохаю його дружину. Чому він удає, ніби не знає цього, й хоче, щоб я йому сказав? Його слова я можу собі уявити, а якщо він і досі такий спокійний, такий гідно інтелігентний і спромагається так приязно говорити, це все нічого не змінює в тому, що його дружина тепер кохає іншого. Адже це правда. Аперитиву, напевне, досить. У якомусь барі мені було б краще, але я розумію: я повинен побачити домівку Свободи й Ділі, наче я не знаю її. Ну, гаразд. Отже, зайду в суботу о шостій вечора. Свобода у відомому мені домашньому барі приготує нам віскі, віскі з льодом або содою, хто як хоче, а сам питиме мінеральну водичку. Можливо, Свобода не зрозуміє, що Ліля бачить у мені...
Прибій був не надто бурхливий, тільки дві або три збурунені хвилі заввишки в людину, що, піднявшись, оберталися шумом і піною, а коли я пірнув під хвилю й лишив позаду гуркіт прибою, котилися тільки великі та рівні хвилі без шумовиння, приємна плавба, я легко піднімався на хвилю, потім опускався й піднімався знову, верхівки хвиль інколи знову починали пускатися в безладний танок, але не бурунились, я плив, майже не докладаючи зусиль, долав безкінечні темно-зелені хвилі з шиплячими рюшами сонячних плям, і, якби не був сам, можна було б підтвердити, що ями поміж хвиль синьо-чорні з білуватими латочками піни. Одного разу я ковтнув води. Я був єдиним плавцем за глухим гуркотом прибою, що немов відгородив тишу, полудень і сліпуче сонце, але, здавалося, на нічному фіалковому небі. Вниз і вгору, і, коли хвиля підіймала, я бачив попереду на обрії пароплав, позаду плаский пляж із барвистими сонячними парасольками, не дуже далеко, та все-таки по той бік прибою, понад хвилями, що накочувались на берег і розбивалися, вкриті шумовинням, тріпотів на щоглі жовтий прапор, далі тягнувся суходіл, гори в молочному тумані, рожеві... Пливучи, анітрохи не втомлений, уже до берега, до якого лишалося метрів тридцять, я сподівався, що вже можна стати на ноги, аж раптом я не відчув дна, тільки пучок чорно-бурих водоростей, тож треба плисти далі, й тепер хвилі вже котяться наді мною, не несуть уперед, а занурюють, тепер я між бурунами й не можу намацати дна, борсаюся щосили й не просуваюсь уперед, бо вода, повертаючись, несе мене від берега. Від страху мені забило дух, але не хочеться вірити в це, не хочеться гукати на допомогу за тридцять метрів від пляжу з сонячними парасольками. Та ніхто б і не почув. Тільки-но я спромігся ковтнути повітря, як мене збила наступна збурунена хвиля. Я ще борсався, але знав, що це вже кінець, власне, й не був приголомшений, колись таке мало статися, але чому тут, чому так, чому тепер, усвідомлення, що це вже кінець, поставало як усвідомлення чогось сміховинного, і тепер я боровся тільки проти сміховинності, аж поки знепритомнів, — і раптом пісок... Вичалапавши на берег, я засоромився. А втім, мене ніхто не бачив. На березі, де вже мене могли бачити, я вдав, ніби шукаю мушлі. Щоб не показати, що виснажений. Потім таки був змушений сісти. Я змастив собі тіло й поглядав на море, на сонце, димок пароплава на обрії, синій полудень — день, як і будь-який інший. Я спробував думати: втопитися, тепер? — і мені нічого не спадало на гадку... Я ретельно змастив собі тіло, плечі й литки, а також гомілки, груди, чоло, руки і знову литки; ліворуч цигикало радіо, праворуч лежала італійська пара з барвистим м’ячем, від неї відгонило family style.
