Оповідка для Камілли:
Про чоловіка, завжди сповненого рішучості змінити своє життя, але, звичайно, це йому не вдається... Коли він якось знову летів додому, — а це вже чоловік, що не визирає в ілюмінатори й не дивиться, які літаки стоять на смузі й чекають дозволу на виліт, — то розгорнув газету, ще перед стартом, і в цій вітчизняній ранковій газеті, звичайно, трохи застарілій, бо ж купленій в іноземному аеропорту, випадково натрапив на повідомлення про свою смерть. Ніхто не писав і не дзвонив йому про його смерть, ніхто не знав, де він перебуває цього дня, навіть рідна дружина. А він сам, тільки-но прочитавши повідомлення про свою смерть, усе-таки глянув в ілюмінатор, але про те, щоб вийти, вже годі було думати, за склом миготіла злітна смуга і ось літак круто піднявся вгору. Він ще побачив зверху луки та огорожі, сосновий ліс із просіками, ваговоз на дорозі, але вже немов іграшкові. А потім туман. Щастя, що коло нього ніхто не садить, бо інакше він навряд чи посмів би ще раз розгорнути газету. Не тільки ім’я в чорній рамці було точнісінько його ім’ям, імена людей, які зазнали цієї тяжкої втрати, теж відповідали дійсності. Він, мабуть, зблід, дарма що мав точніше знання. Стюардеса засміялася, запитавши, чи може вона щось зробити для нього, й пустила на нього зверху струмінь повітря. Він попросив дати йому фруктового соку. Газета була позавчорашня, повідомлень про його смерть там аж троє, наче хтось прагнув усунута всякий сумнів: одне від імені родини, друге від імені міських радників, третє від імені профспілки. Згадка про Бога містилася тільки в повідомленні від родини, натомість усі три повідомлення були одностайні щодо причини смерті: трагічний нещасний випадок. Дізнатися точніше з тієї газети було неможливо, хоч скільки разів він перечитував усе, попиваючи сік. Можливо, як уже не раз, якийсь волоцюга вкрав його машину й цього разу наїхав на бензовоз, обгорівши так, що й упізнати годі. Похорон сьогодні. Тобто цей чоловік, якщо літак не запізниться, якраз устигне на свій похорон...
Ще ніколи реактивний літак не летів так повільно.
Поки літак летів понад осяяними сонцем хмарами, чоловік, можливо, спробував обдумати життя, яке вів на землі, але це йому не вдалося, а коли стюардеса зі своєю незмінною усмішкою принесла тацю з наїдками, він лише похитав головою: таж не міг він їсти, власне, навіть думати не міг, а знай поглядав на годинника, — тієї миті, коли невтішна вдова закривала заплакане обличчя чорною вуаллю.
Нарешті закректав гучномовець:
«No smoking»[30].
Літак, здригаючись під поривами вітру так, що аж тремтіли крила, принаймні хвилин двадцять ще кружляв у тумані, й чоловік уперше відчув страх.
Як він і сподівався, його машини на стоянці не було, паркувальник, якому він показав свій квиток, нічого не міг удіяти й направив його до поліції...
Він сів у таксі.
Не взявши з собою багажу.
На цвинтар чоловік прийшов першим; звичайно, тільки-но приземлившись, він одразу зателефонував додому, але марно, жалобна процесія була вже в дорозі. Крім садівника, що змітав мокре листя з дороги, на цвинтарі не було нікого. Чоловік читав написи на вінках. Накрапав дощ. Можливо, деяких написів він не бачив, вони були в крематорії на домовині, але зайти всередину, щоб придивитися, він не наважився, бо ж був у світлому плащі. Він, звичайно, прагнув прояснити ситуацію, то був його обов’язок. Дізнавшись в одного служника прізвище небіжчика, чоловік витяг із рота люльку, спершу безпорадно, а потім збентежено, бо вже їхали перші машини. Він, наче був тут геть недоречним, сховався за кипарис, трохи приголомшений побаченим: усі в чорному, повільна хода мовчазними групами або поодинці, прийшло досить багато людей, і декого він узагалі не знав, певне, представники якихось організацій та фірм, навіть сусідські діти, друзі, яких не бачив багато років, і геть усі в чорному, натомість він, єдина людина у світлому плащі, стояв за кипарисом і стискав пальцями люльку. Мить, щоб вийти і показатися, він, власне, вже пропустив. Зібралося вже чимало людей, надходили й інші. А втім, він і не мав великої потреби ховатися, бо всі, проходячи поряд по рипучій жорстві, дивилися в землю — і ті, кого повивала щира жалоба, і ті, хто вдавав її. Знайомі кивали одне одному головами, але стримано. Природна річ, ніхто не курив, тож навіть він запхав згаслу люльку в кишеню. Кепська річ: адже він таким чином визнав похорон ще до того, як пройшла вдова з вуаллю на обличчі, тепер він, безсилий, міг лише приглядатись, як усе пішло своїм ходом. Зворушення, яке огорнуло його, коли він читав намочені дощем написи, вже минулося, тепер він сприймав усе як змову. Вдова, як він і сподівався, прийшла в чорній вуалі, її підтримували обидва шурини, що йшли випроставшись, із розважливою гідністю і вберігали вдову від вітань, замість неї ледь киваючи головами в той або той бік. Чулося тільки, як риплять на жорстві колеса автомобілів, що приїздили й далі, як хряпають дверцята і спадають краплі води з кипариса. Вийти тепер у світлому плащі — ну хто на таке наважиться? Невдовзі долинули звуки органа. Йти в тій процесії останнім — власне, більше нічого не лишилося чоловікові, якщо він уже не може зупинити похорон; прийти останнім, щоб почути жалобні промови, було б зовсім не важко, бо в крематорії люди не озираються, якщо вже зайняли місце десь на лавах, тож небіжчик, якщо він поводиться спокійно, може взагалі стояти коло дверей. Усі чекали, поки надійдуть останні запізнілі шанувальники. Цілий автомобільний парк, орган — це все не могло лишити чоловіка байдужим, передусім орган. Людей приходило дедалі більше, фактично більше, ніж було сидячих місць, чимало їх були змушені стояти в дверях із капелюхами в руці, дехто навіть надворі. Отже, нічого не вийде, вони б побачили його, якби він намагався пропхатись у двері, щоб почути прощальні промови. Орган уже замовк. Чоловік лише чув, як спадають краплі з кипариса, тепер він знову взяв люльку до рота, щоправда, не курив, і не знав до ладу, що слід робити в такій ситуації. Йти в кіно чи додому? Він дізнався в одного водія, куди потім думає їхати жалобна громада, й пішов пішки, сунувши руки в кишені штанів, чоловік, що раптом мав забагато часу й тинявся без діла по вулицях, тим часом як пастор, якого він ніколи не знав, читав його біографію; чоловік у світлому плащі. Одного разу він зупинився: приглядавсь, як у садку грають хлопчиська у футбол, і чекав м’яча, що перелетів би через паркан. Чоловіка спокушала думка про гру у футбол у день свого похорону. Але м’яч йому не дістався, й трохи згодом він натрапив на порожню консервну бляшанку, тож вона й полетіла, як футбольний м’яч, а потім із брязкотом зачепилася за живопліт, тим часом як жалобна громада з понуреними головами, знову втішена органом, згадувала його. Він наполовину зрадів, що йому не довелося слухати своєї біографії, наполовину засмутився, що нічого не міг додати. Тепер він стояв у ресторані, де мала зібратися після похорону скорботна громада, й, і далі в плащі, пив грапу, потім пиво, потім другу грапу. Неможливий заклад, думав він, кафе в народному стилі. Для поминок замовили горішній поверх. Чекати, поки злодія з його прізвищем обернуть у попіл, довелося довгенько. Хоч би що спадало йому на гадку, наприклад, що можна було б сидіти нагорі, коли прийдуть скорботні поминальники, він завжди зважав на почуття вдови, що протягом останніх трьох днів справді тяжко переживала. Та навіть йому самому, якщо признатися чесно, було не до жартів. Він був справді безпорадний. Можливо, докоряв собі, що нічого не сказав про свій авіапереліт, і замовив ще одну грапу, гортав сьогоднішні газети, але не побачив жодного некролога: зрештою, в газетах щодня пишуть про щось інше. Коли люди, до яких ще звертались як до жалобної громади, піднялися нагору, начебто об’єднані спільним горем, згодом розбились на професійні, сімейні та випадково утворені групи, то розмовляли вже буденними голосами, щоправда, небагато. Кожен прагнув тримати двері всім іншим. Безперечно, були серед них і двоє чи троє щирих друзів, що їх він із радістю позбавив би участі в поминках, у цій чорній скорботі, бути присутніми на якій вони почуваються зобов’язаними не йому на догоду, а задля його родини. Чому вони не спустяться на долішній поверх?! Це засмучувало його. Коли згодом, уже вочевидь сп’янівши, він пішов до музичного автомата й поставив шпаркого шлягера, до нього не забарився підійти господар, до речі, теж у чорному, й попросив із розумінням поставитися до ситуації. Та оскільки музичний автомат, якщо він уже крутиться, годі зупинити, вони однаково були змушені дослухати шлягер до кінця. Про те, що діялося на другому поверсі, він міг тільки здогадуватися: столи, поставлені підковою, вдова, тепер уже без вуалі, але заплакана, прості холодні страви, шинка, місцеві швейцарські вина «Clevner» та «Beerly» і спогади особистого характеру. Декому його невдовзі бракуватиме, а іншим — значно менше, ніж вони запевняють. Жінки, що навіть у спогадах не примириться з ним, тут, безперечно, немає, й він відчув полегкість, товариство нагорі взагалі майже не мало нічого спільного з його життям і могло бути байдужим йому, байдужішим, ніж він наважувався показати в житті. Коли він був змушений піти до туалету, що містився на другому поверсі, у вестибульчику, на щастя, не було нікого. Він виблював. Коли згодом хтось прийшов, він уже встиг закрити двері. Жалобник вийшов. Там, за замкненими дверима, чоловік раптом почувся дуже нещасним, боявся, що вже ніколи не зможе відкрити двері, проте не хотів нікого гукати. Вони, напевне, розмовляють тепер у залі вже природними голосами, тільки вдова мовчить, що кожному зрозуміло, але жалобний настрій розвіювався. Згодом він почув голоси у вестибульчику, двоє чоловіків перед пісуарами розмовляли про професійні справи, цікаві й чоловікові за дверима, а потім ретельно мили руки, не менш ретельно сушили їх, щоб мати змогу довше поговорити про справи, нарешті жарт на порозі — не про небіжчика, розумієте, а про геть не пов’язані речі... Чоловік зрадів тому жартові, дарма що знав його. Тепер він міг би зайти до зали: життя йде далі. В залі якраз уже запанував підходящий настрій. Але, на жаль, він був занадто нещасний, тож йому лишилася тільки вулиця, де йшов дощ.
