Що бачить Свобода:
Чорні, сірі, білі та жовті вулиці, асфальт або бетон, розпечений асфальт, над яким здіймається марево, дрік, повороти, якими їхав уже безліч разів, кілометражні стовпи, алеї з плямистими тінями, візки з віслюками, просмолені бочки, передмістя, кораблі в гавані, народ, сигнали «стоп», злидні, залізничний насип, товарняк із морем між колесами, берег із вигинами праворуч і вигинами ліворуч, потім прямо, далі знову праворуч, ліворуч і праворуч, ліворуч, праворуч і далі, друга передача, третя передача, друга передача, автобус ззаду, курява від ваговозів ззаду, залізничний переїзд, море, кактуси, море, дрік, море, містки, села, що трапляються раз по раз, містечка, площі з пам’ятниками, блудні вогні в присмерку, дерева у світлі прожекторів, раптом запряг білих волів, очерет у світлі прожектора, море як морок, червоні вогники передньої машини, отари овець як стовпища зелених очей у світлі прожектора, руки за кермом, асфальт під місяцем, місяць над морем, кілометражні стовпи у світлі прожектора, вулиці, руки за кермом, вулиці й т. ін.
Чого Свобода не бачить:
Її обличчя.
Одного разу (так я міг би собі уявити) йому лопнула шина на відкритій ділянці, пополудень, заміна колеса під вогненним, пекучим сонцем — от не мав клопоту; він знає одразу, що Ліля до цього не причетна, але його лють, коли він дістає інструмент і ставить домкрат, спрямована проти цієї жінки, наче то вона загубила на вулиці цвях, сміх та й годі, атож, він знає про це, вся його подорож сміховинна... Я виїхав на три тижні, щоб дати вам час! Таж кажуть отак. Чому саме три тижні? Жест (уранці в бік розбитої склянки від віскі) був не позбавлений тверезої, а отже, й переконливої величі, але три тижні — це довго. Щоб дати вам час! Ліля ані відправляла його, ані затримувала, лише розгубилася, що він так поважно поставився до ситуації, серйозніше, ніж вона, а ще не без гніву, бо на спільну відпустку він ніколи не жертвував стільки часу. Казав, три або чотири тижні, а потім побачимо ясніше, казав він, буде так чи отак, сказав і поцілував її в чоло, а Ліля, що їй була не потрібна така подорож, шукала в ній іншого сенсу, розважливішого: привітала, що Свобода, звичайно такий перепрацьований, узяв собі цю відпустку. Чому Кадіс? Вона думала про Бозен або Енґаден. Навіщо так далеко? Чоловік — це чоловік, за сто десять кілометрів до Кадіса (або Бріндізі) під пекучим полудневим сонцем на ділянці, де немає жодного дерева, коли Свобода, вкрившись потом і забруднившись мастилом, кинув у багажник інструмент і колесо зі здутою шиною, вороття вже немає, хоча саме тут, як бачить Свобода, можна одразу й розвернутися; а втім, може, в Кадісі (або Бріндізі) чекає лист...
Чого чекає Свобода?
Він поставився до ситуації серйозніше, ніж вона. Його подорож, а передусім його листи, не позбавлені гідності та сміливості, без докорів, своєрідні оргії тверезої прозірливості, змушують Лілю до поважності, яка робить її впертою, спонукають вирішувати, хоча будь-яка постанова була б тепер передчасна.
Телеграма:
«ЛИСТ ПРИЙДЕ ПІСЛЯЗАВТРА КРАПКА ТВОЯ ЛІЛЯ».
Свобода просить почистити йому черевики.
Я знаю Кадіс, але я був тоді не сам; місто, яке здалеку, із суходолу, видається сном у білій мушлі, обертається розчаруванням, тільки-но вступити до нього, берег занедбаний, до того ж рінь, про харчування можна й не дбати, коли ти сам, розраду дає лише херес...
Не хотів би я бути Свободою.
Свобода з’ясовує, що він не здатний думати про свою ситуацію взагалі, й доручає хересові, а отже, похміллю, впорядкувати свої почуття, яких він не годен зрозуміти...
Друга телеграма:
«ПОСИЛАЮ ЛИСТА В БАРСЕЛОНУ КРАПКА ЇДЬ ОБЕРЕЖНО КОЛИ ЧИТАТИМЕШ КРАПКА ПРОШУ ПОВІДОМ ЗАВЧАСНО КОЛИ ПРИЇДЕШ КРАПКА ЛІЛЯ».
Свобода їде, немов неаполітанець.
Слова листа, що чекає його до запитання в Барселоні, куди він приїздить у неділю, а отримує лише в понеділок, теж не позбавлені гідності й сміливості поглядів, лист розважливий (на думку Свободи, мабуть, розважливе мислення жінки — ознака ворожості) і розумний, навіть якщо в ньому й немає остаточної постанови. Цього досить, щоб Свободу неначе підкосило, й він змушений сісти: отже, зайшло аж так далеко! Склавши докладного листа й заховавши в кишеню, він, натоптуючи люльку, й далі сидить у залі поштамту. Невже він, коли своєю подорожжю, а передусім своїми листами вимагав швидкого розв’язку, не здогадувався, що на його вимогу дадуть відповідь? Хоч і курячи другу люльку, наче й не зазнав удару і не чекав чогось іншого, він сидить і пріє не менше, ніж коли міняв пополудні колесо: Ліля з усією серйозністю зважує, чи їй жити зі Свободою, а чи з чоловіком на прізвище Ендерлін. А чи самій. Вона, як сказано, ще нічого не вирішила. Вона, здається, відчула, що її спонукають поквапитися: не той інший, а Свобода, і благає про терпіння, причому для неї, здається, не існує жодного сумніву, що той добродій на прізвище Ендерлін (без імені, ім’я Свободу вже не обходить) не вагатиметься зректись усього, щоб тільки жити з Лілею. Її причини, чому вона не може жити зі Свободою, розважливі, не позбавлені любові, але такі розважливі, що їх любов’ю вже годі спростувати, причини, вочевидь, не нові, просто висловлені вперше; з другого боку, й не треба називати ніяких причин, чому вона хоче жити з Ендерліном, просто хоче і все, їй не треба вихваляти чи знати цього іншого, й повідомляє вона про чоловіка на прізвище Ендерлін мало: вік, професію, громадянство і факт, що він відповідає на її почуття... Свобода, звичайно, прочитавши листа ще й удруге, тож окремі речення він уже знає напам’ять, нарешті сидить у своєму запорошеному автомобілі, вставляє ключ, поволі тисне на зчеплення, потім запускає мотор, перш ніж увімкнути першу передачу, — все, як на курсах водіїв під час екзамену, одне за одним, але забуває, на жаль, лише про ручне гальмо, Свобода відчув полегкість, у голові паморочиться, наче після падіння, але він одужав і відчув полегкість. Хіба не підноситься наш дух, коли нам здається, ніби життя йде вперед? У Німі Свобода відвідує античний театр — єдине, що він справді бачив під час своєї довгої подорожі. У В’єні (неподалік від Ліона) обідає в тризірковому ресторані. Він уперше міркує як сторонній спостерігач, якого не гальмують почуття, і тому може бачити майбутнє, точніше, не майбутнє, а кінець минувшини, що вже не промовляє в теперішності. Ліля має слушність. Він їде, підставивши ліву руку зустрічному вітрові, веде одноруч і заспокоївся. Ліля має слушність. Як сторонній спостерігач, який, щоправда, не хоче давати порад, дарма що дає їх, він знає, що для цієї пари вже немає нічого, крім розлучення, що швидше, то краще, отже, невдовзі. Він курить люльку. Вільний для людських питань, отже, відчувши полегкість, а саме, позбувшись усього, що називають приватним життям, він їде додому, тягнучись у середньому зі швидкістю сто кілометрів за годину, минуле не спішить...
Я уявляю собі:
Своб, засмаглий після трьох тижнів їзди у відкритому авто, а ще й трохи схуднувши, хай там як, шкіра тепер обтягувала обличчя, а отже, він видавався молодшим, тож Ліля, вперше побачивши чоловіка, ледве впізнала його, а він, чужинець, привертає тепер усі погляди, веселий, бо йому нема чого втрачати, й тому здобуває: Ліля зраджує мене вже за годину, щаслива, бо ж він не вимагає ніякого права, ба навіть права на смуток. Наступного дня вона на коротку мить зустрічається зі мною й повідомляє про його повернення, щоб я вже не дзвонив, говорить стисло і неуважно, ощадить слова, а тим часом Свобода вдома в халаті переглядає свою пошту й курить люльку. На кілька днів запановує медовий місяць, минає кілька наполовину не пов’язаних із чуттями, а наполовину просто прожитих днів щастя, яке нічого не змінює в убивчій розважливості її барселонського листа, потім Свобода знову стає давнім, йому кортить знати, де він.
Я уявляю собі:
Життя йде далі, але не вперед, і постає, дарма що мовчки, запитання, хто винен: Свобода з лихим обличчям чи Ліля, засівши в окопі громадських справ.
