— Еге ж, — киваю я, — нумо грати.

— Зрозумів?

— Не зовсім. Твій хід.

Бурі, походивши:

— Щодо твоєї Лілі...

— Моєї?

Я походив.

— Ага, — каже Бурі, — а-га-а.

Я міняю Лілину професію

(театр завдав мені страждань).

Ліля — не професійна актриса, а науковець, лікар, Ліля в білому робочому халаті, асистентка в Рентген-інституті при університеті, все цілком інше, Ліля гарна, але не брюнетка, а блондинка, в неї інший словник, тож Ґантенбайн інколи лякається і принаймні на початку навряд чи впізнає Лілю, вона розповідає те, що замовчувала актриса, й замовчує те, що розповідала актриса, передислокація сорому, відмінність інтересів, інше коло друзів, а передусім її словник відрізняється так разюче, що всі розмови Лілі з Ґантенбайном, щоб мати шанс не урватися, починаються з першого поцілунку. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

Або:

Ліля — графиня, католичка, венеціанська графиня, морфіністка, снідає в ліжку, страви їй подає слуга в синій блузі. Очі, як після беладони. Її словник знову інший, так само й коло друзів; Ґантенбайна вважають за сліпого; декорації — палац. Її причандалля у ванній, яке бачить Ґантенбайн, таке саме...

NB.

І Ґантенбайн такий самий.

Вийшла нова газета, Ендерлін — головний редактор, перший номер непоганий, ба навіть дивовижний, але однаково правда, що я відмовився від Ендерліна.

Ліля як графиня

(чому й це не виходить?):

Вона справді графиня, звикла за багато сторіч, що на неї ніхто не кричить, і в мене ніколи і в думці не було накричати на неї, бо я, власне, лише запитав, чи вона чула гонг. Це сталося на початку нашого щастя, відтоді я знаю, яка вона вразлива і ляклива, яка чутлива до унтертонів у такому запитанні, й тому вже ніколи не запитував, чи вона чула гонг. Я просто чекаю, щоб вона підійшла до столу. Їй бракує лише відчуття часу, зате, знає Господь, вона має багато інших, важливіших чуттів, наприклад чуття стилю. Не тільки венеціанські меблі, не тільки її словник, який дає їй змогу обійтися без жодного вульгарного слова і при цьому висловити все, чого вона не хоче замовчати, — навіть її мовчання має стиль; годі навіть помислити, щоб хтось ставився до неї не як до графині. Навіть люди, які спілкуються з нею, набувають стилю. В цьому я пересвідчуюся раз по раз. Я бачу це навіть по Ґантенбайну: він ніякий не граф, але поводиться як граф, а втім, я ще не бачив жодного графа, який би поводився як граф. Отож я чекаю.

Я чекаю не обіду. Я просто чекаю, бо настав час обіду. Я чекаю на графиню, що може з’явитися щомиті, бо вже пора обідати. Коли чекаю, я не можу працювати. Отож я чекаю: не графині, а миті, коли вона з’явиться — вийде з лоджії або переступить поріг... Можливо, вона ще спить і не чула гонга... Я міг би, щоб згаяти час, уже зараз описати, як вона або вийде з лоджії, або переступить поріг: у халаті, але зачесана, в халаті або штанах, по-дитячому здивована, що у світі вже знову полудень, сповнена потреби, щоб її тепло привітали і втішили, бліда, але гарна, нещасна з очима, як від беладони, в роті довгий (бурштиновий) мундштук із сигареткою, яка чекає вогню... Отож я чекаю... Можливо, саме тепер вона зачісується... Тож я чекаю, не позираючи на годинник, і намагаюся вгадати, що вона робить із часом, з моїм часом, зі своїм часом; вона має інший час, і мої погляди на годинник не дадуть ніякої користі; годинники отруюють її, годинники завжди створюють враження, ніби існує один-єдиний час, так званий універсальний час... Можливо, вона читає книжку, де саме зараз гострий поворот сюжету, або грається з собакою, або вже йде сюди — було б шкода, якби я тепер (прочекавши, за моїми оцінками, три чверті години), в останні півхвилини став нетерплячий. Усяке нетерпіння, навіть опановане, вона вважає за докір, а кожен докір — за крик. Отож я чекаю її та чекаю, не поглядаючи на годинник; я радію, щоб не стати нетерплячим, перспективи...

І отак щодня.

Якби я бодай раз крикнув на неї, каже моя дружина, вона б одразу спакувала валізу і, напевне, вже ніколи не повернулася б.

Попри це ми дуже щасливі.

Антоніо, наш слуга в білих рукавичках, відчиняє дзеркальні двері до їдальні, сімейний обід уже подано, але, оскільки літо, страви, мабуть, холодні, хай там як, Ґантенбайн не виявляє ніякого поспіху, і тому довершений слуга (він працює в нас перший місяць), — на Ґантенбайна він, звичайно, не дивиться й не каже йому: «Pronto!»[21] хоч і думає так, — лише мовчки роззирається, щоб побачити, чи й графиня тут. Вона спить. І хоч як добре Антоніо вже за місяць роботи знає, що інколи можна чекати до третьої години, він і досі не каже: «Pronto!», а тільки поглядає на свого годинника. Антоніо зворушливий, він не знає, що Ґантенбайн бачить його в дзеркалі, і навшпиньки задкує, вдає, ніби зараз лише дванадцята година. Ґантенбайн чинить так само. На жаль, є барокові дзиґарі, які навіть сліпому скажуть, що вже друга година. Має щось статися, дарма що Ґантенбайн не голодний: адже це все-таки чоловік, що хотів би працювати, так само й Антоніо, пополудні вільний, о четвертій має бути на футбольному полі або у своєї дівчини, це його законне право.

— Антоніо! — гукаю я.

Він не тільки вдає, ніби йде з далекої кухні, щоб нарешті сказати: «Pronto!», а навіть створює враження, ніби сказав це слово й самій графині; він уже знає, що господар засмучується, коли графиня спить цілісінький день, а до того ж, як уже сказано, це чудовий хлопець, лише один місяць у домі — звісно, це ренесансний палац.

— Лілю, — кажу тепер і я, — приходь!

І буде зроблене все, щоб Ґантенбайн не засмучувався, щоб він не помічав, що знову сидить сам за столом. Ґантенбайн зображує на обличчі безтурботність і мовчки намацує серветку, а слуга в білих рукавичках і теж із безтурботним обличчям, бо ж його вільний пополудень урятовано, не пропускає нічого, щоб зробити присутність графині, якої не бачить Ґантенбайн, принаймні чутною. Я бачу, як він коліном поворушив її стілець. Таж відомо, як добре чують сліпі. Антоніо імітує її присутність напрочуд добре й навіть хруснув одним туринським хлібчиком грісині, перш ніж піти по холодний бульйон, і я бачу, як він поспішає, щоб наше сімейне мовчання — до того, як його виправдають страви, — не затяглося. Але все-таки воно триває якусь мить.

— Ти їздила? — запитую я.

Ліля мовчить; вона спить, бідолашна, мабуть, учора вона знову спожила своєї п’янкої отрути, а оскільки вона переконана, що Ґантенбайн її наркотику не бачить, можна не пояснювати йому й наслідків.

— Ти ходила до лікаря? — запитую я.

Антоніо в дверях, я бачу його в дзеркалі, як він трохи невпевнено чекає на свій вихід; це дивовижна їдальня, зі справжнім гобеленом і дзеркалами, тож інколи можна бачити навіть власну потилицю, і я не знаю, чому Антоніо в білих рукавичках вагається і зволікає.

— Що сказав тобі лікар? — запитую я.

Тепер Антоніо вже заходить із чашками, і, річ очевидна, графиня, навіть якби була тут, у присутності слуги не розповіла б про знахідки лікаря, тож мовчання тепер знову видається природним. Завдяки цьому Антоніо знову набуває впевненості. Він ставить першу чашку, як і годиться, на тарілку нашої графині, що спить, і ставить досить гучно, щоб Ґантенбайн почув. Він, цей син злиденного рибалки, вбраний тепер у білий кітель із золотими позументами, просто чудово виконує цей номер і стоїть у їдальні, чекаючи, поки Ґантенбайн працює ложкою. Адже в присутності слуги розмовляють неохоче. Бракує лише того, щоб він її ложкою стукав об її чашку. Антоніо цього не робить, тож чути лише, як Ґантенбайн сьорбає холодний бульйон; графині не чути...

А що далі?

Я сподіваюся, що Ліля тепер не вирине, і якомога поспішаю, але ж є ще риба, і тоді Ґантенбайнові не лишається нічого іншого, як відкласти розкішну рибу; щоб відвести Антоніо від сумнівів, чи справді сліпий Ґантенбайн, я запитую про назву риби, про її походження з венеціанських вод, узагалі про все, пов’язане з рибальством, як закидають сіті, про ціни, про рибальську нужду; хіба не цікаво, що Антоніо, син рибалки, весь у білому, а ще й гарний, знову вдає, як і завжди, ніби його цікавить графиня, чия нечіпана риба холоне на порцеляні. Але Ґантенбайн, розумієте, не може розмовляти тільки зі слугою, тоді виникало б враження про розрив шлюбу. Надто тепер, коли слуга виходить, Ґантенбайн змушений просто говорити, аж поки подадуть сир. Про що? Я говорю про комунізм і антикомунізм — на тему, що від кожного, хоч які позиції він займає, не вимагає заперечень, бо ті заперечення відомі й уже навіть спростовані. При цьому я промовляю не без пауз, не без того, щоб погризти грісині або ковтнути трохи вина, не вдаюсь до безкінечної балаканини, а виголошую свої твердження так лапідарно й переконливо, що мовчання графині видається цілком зрозумілим. Те, що може думати про це Антоніо, що може чути мене в сервізній, мене не обходить, Ґантенбайн звертається до Лілі, чий брат — запеклий комуніст. Якщо Антоніо чує мене за дверима, він повинен помітити, що про станову сліпоту людей, яким він служить, не може бути й мови, принаймні мови, спрямованої проти сина бідного рибалки: ми в Італії. Щоправда, до того чи того графа, що й тепер фашист, ставляться вкрай неприязно, але до світлих голів, належних до родини, — ні, навпаки. Аристократизм (в Італії) виявляється радше в тому, що аристократи не поділяють буржуазного страху перед комунізмом, страху, що, як і кожен масовий страх, має в собі щось вульгарне. Саме тому Ґантенбайн може висловлюватися цілком відверто, навіть якби графиня була присутня, а отже, її відсутність аж ніяк не впадає у вічі, поки він говорить та й говорить. Що той Антоніо робить там так довго? Поки людина говорить та й говорить, не чуючи жодних заперечень, вона починає суперечити сама собі, таке стається майже неминуче. Кому ж тоді має суперечити Ґантенбайн, якщо графиня спить? Він суперечить її братові, йому видається гротескним, що Діно, цей молодий землевласник — комуніст, але не комуніст романтик, о ні, Діно — ясночолий юнак, схожий на кучерявого поганського бога, можливо, Гермеса, якого ніщо не може уразити, він тримається за своє католицьке виховання, я маю на увазі Діно, її брата, а те, що граф (так він називає себе тільки при сутичках із поліцією) — комуніст, його слуги ніколи не помічають. Діно — не пролетар із піднятим кулаком, Діно майже сміється непомітно над людьми, які засуджують страйк його робітників, і нічого не провіщає, він не обтяжує себе своїм комунізмом, а тільки розуміє його — один з нечисленних, які змогли присвятити себе вивченню комунізму, — і служить комунізмові саме тим, що діє як капіталіст. О ні, Діно — аж ніяк не мрійник, о ні, він знає, що світ не можна революціонізувати вчинками приватних осіб, — тут є про що говорити, і Ґантенбайн справді не бачить, що сир давно вже тут; руками в білих рукавичках слуга тримає тарілку з таким виразом обличчя, ніби нічого не чує. Ґорґондзола чи моцарелла? Гантенбайн лише киває головою, не уриваючи розмови з графинею, що спить, а тим часом Антоніо знову наповнює йому келих.