— Ну, — запитую я, — хіба не так?

Ґантенбайн говорить далі, я бачу, як Антоніо знову бере келих графині, що спить, і випиває його, бо інакше, я розумію, потім не зможе знову наповнити його, а коли потім він знову наливає келих, то з досить великої відстані, щоб Ґантенбайн справді чув, як дзюркоче вино.

Невже він справді гадає, ніби Ґантенбайн нічого не помічає?

Чи Ґантенбайн тільки думає, ніби слуга так гадає?

Згодом за чорного кавою, яку п’ють надворі в лоджії, у грі, власне, вже немає потреби, Антоніо відпустили, він виконав свій останній обов’язок: налив каву у дві коштовні чашечки й поклав таким чином край сімейному клопотові графині. При цьому навіть коротко відповів відсутній графині, тож, мабуть, через голубів, які пурхали й шаруділи крилами, Ґантенбайн не почув її побіжного запитання, тим паче, що голос у неї завжди був тихий.

— Come no, Contessa, come no![22]

Обдарований юнак.

— Come mai, — сміється він, — come mai![23]

Цю другу відповідь він дає, вже відійшовши від лоджії, я бачу, як він уже скидає білі рукавички; в присутності графині він би такого ніколи не зробив. Потім він пішов, але перебуває на такій відстані, що Ґантенбайн справді (не просто на догоду слузі) розмовляє з графинею, яка й досі спить, бо знову спожила наркотичного зілля, а споживає його тому, що нещасна.

— Лілю, — запитую я, — чому ти нещасна?

На щастя, Ґантенбайн не кладе цукру до кави, графиня знає про це, тому знову її неприсутність не впадає у вічі, бо й вона не бере цукру.

— Невже я не чоловік? — запитую я.

Запитуючи, Ґантенбайн курить сигару й поглядає на Canale Grande[24], який теж може завдати страждань.

— Невже я зробив тебе нещасною?

Оскільки графиня мовчить, треба відповісти принаймні на це запитання, відвертість породжує відвертість. Правда прикра, але, зрозуміла річ, про такі речі хочеться дізнатися докладніше. Якщо тепер, то тепер. На самоті з обома коштовними чашечками Ґантенбайн, перш ніж мати змогу говорити далі, випиває обидві, я запитую, чи обійми з іншим чоловіком таки інші і якою мірою, на таке запитання жінка зі смаком взагалі ніколи не відповість, тож мовчання аж ніяк не означає, ніби графиня відсутня.

Туркочуть венеціанські голуби.

— Лілю, — кажу я, — так далі не піде!

Вона не запитує:

— Чому? Що ти маєш на увазі?

Її немає, але це не впадає у вічі; навіть якби була присутня, то тепер, присилувана відповідати, вона б щедро мовчала, аж поки я прямо запитую її:

— А що там, власне, з Нільсом?

Мовчання.

— Чи це, може, хтось інший? — запитую я, вперше ми розмовляємо так відверто і в такому цілковитому спокої; вона не може сказати, що я кричу на неї, й тому мовчить, поки Ґантенбайн сміється; я насолоджуюся її спокоєм, її мужністю, її сліпою готовністю дивитись у вічі будь-якій ситуації й запитую ще раз: — Чи це, може, хтось інший?

Ніякої відповіді.

— То хто це? — наполягаю я.

А втім, я розумію, на це запитання вона не відповість, такі речі не стосуються Ґантенбайна. Невже вона досі боїться, що я кричатиму на неї? Тільки аби не мовчати й засвідчити, спокій Ґантенбайна, трохи згодом, під акомпанемент туркоту уславлених голубів, кажу:

— Я й досі думаю, що це Нільс.

Я вперше проказав це ім’я, готовий, що графиня, почувши його, спакує валізи, щоб, напевне, вже ніколи не повернутися, і то ще сьогодні, навіть якщо й не піде до Нільса, бо він давно вже тут, у цьому й комізм, але тепер не до сміху, принаймні графиня не сміється, а Ґантенбайн, сам у венеціанській лоджії, якщо вже висловив це ім’я, то я не можу обійтися без признання:

— Я прочитав одного листа з Данії,..

Що має відповісти графиня на страхіття, яке я щойно оприлюднив, — графиня, яка спить?..

Розмова з Бурі про нашу нещодавню розмову; мені б дуже хотілося знати, як він оцінює «мою» Ділю. Він говорить про неї з певного повагою, яка лестить мені. Водночас я налякався. Коли Бурі пішов, я ще цілу годину сидів, мов прибитий, упершись підборіддям у складені руки. Він говорив про неї (а втім, коротенько), мов про реальну людину, і я, здається, єдиний, хто не бачить її.

Ліля як актриса

(додаток):

Її чарівлива гра з кухонним фартухом, коли приходять гості, і ще жоден гість не викрив її, навіть тверезо-хитрий Бурі, мабуть, Ліля й сама вірить у неї; за чверть години до приходу гостей Ліля з’являється додому, до смерті виснажена репетиціями «Макбета», які відбулися ще до обіду, а тепер уже вечір, вона падає в м’яке крісло й одразу, виснажена до смерті, береться, навіть не скинувши плаща, читати новий журнал і не дивиться на стіл, який тим часом накриває Ґантенбайн: вона може покластися на нього. І все-таки мимохідь коротке запитання: «А про майонез ти подумав?» Подумав. Яке щастя, що гості здебільшого спізнюються, бо Лілі, зрештою, ще треба зачесатися. Ґантенбайн подумав не тільки про майонез, а й про хліб, що на нього майже не звертають уваги, коли він на столі. Ліля замовила омара, і його справді доставили, а отже, власне, нічого не бракує. Вона пишається гарним омаром, шкода, що Ґантенбайн не бачить, який він гарний, омар, вибраний по телефону. Дивовижна пурпурово-червона тварина — омар, який думає геть про все: не тільки про майонез, а й вино, яке пасує до нього, і про холодне м’ясо, якщо раптом хто захоче його, і про фрукти, що їх вітатимуть згодом, коли його панцер уже опиниться в сміттєвому відрі. На щастя, як уже сказано, гості майже завжди запізнюються, тож Ліля, зачісуючись, розповідає сліпому Ґантенбайнові, хто прийде: адже в кожному товаристві завжди є такі люди, які й слова не мовлять, тож виникла б прикра ситуація, якби з того мовчання Ґантенбайн виснував, що про таких людей можна говорити, неначе вони не присутні. Тож Ґантенбайн неодмінно повинен запам’ятати список прізвищ. Коли нарешті дзвонять, Ліля, дарма що зачесана якнайкраще, не може підійти до дверей: адже це мить, коли вона повинна обв’язатися фартухом, щоб приймати гостей. Ґантенбайн розподіляє тепер прізвища, які запам’ятав, і дає кожному прізвищу стілець. Ліля майже не має часу привітати гостей, і вони єднаються в одностайному подиві: леді Макбет у кухонному фартуху. Люди зворушені, кожен хоче допомогти, тільки Ґантенбайн — ні, бо знає, що все вже зроблене.

— Прошу, — каже вона, — зараз я оце зроблю!

Вона майже не має часу на аперитив.

— Прошу, — каже вона, — я тут дбаю про все!

Обов’язок Ґантенбайна полягає тепер тільки в тому, щоб поділяти захват гостей, принаймні щоб не заважати, поки Ліля сновигає в кухонному фартуху в різні боки, на кухню, з кухні, на кухню, а Ґантенбайн як паша. А Ліля на кухні, поки гості, цмулячи віскі, мало не соромляться свого захвату перед тим, якого клопоту завдала собі ця видатна актриса, готує салат, який Гантенбайн перед тим, щоб уникнути можливих прикрощів, ретельно вимив. Гантенбайн як паша зі схрещеними ногами в кріслі-гойдалці. Слід сподіватися, вона нічого не забуде. А Ліля геть розвіяна, але це личить їй. На жаль, немає лимонів, каже вона, і це справді шкода, бо лимони лежать на кухні, але Ліля не бачить їх, справді шкода. Згодом — неохоче — вона знімає з себе уславленого кухонного фартуха. Відтоді Гантенбайн знає, що вже може робити все, не зруйнувавши своїми діями першого враження, тож і несе лимони й т. ін.

Я змінюю ще раз.

Ліля — не графиня й поготів не актриса. Не розумію, як я міг дійти до такої думки. Ліля просто жінка, одружена жінка, що вийшла заміж за чоловіка, з яким я колись мав зустрітися в барі. Тридцятиоднорічна жінка. Не морфіністка, не католичка, без професії. Чарівна жінка, і казати мені про це немає потреби, бо я й сам добре знаю. З якої речі Ліля повинна мати професію й працювати? Можливо, замолоду вона колись вивчала медицину і навіть склала перші іспити, а потім трапився шлюб, або ж ходила до школи акторської майстерності, можливо, навіть цілу зиму грала поряд із якимсь видатним актором — це все цілком можливі речі, але абсолютно неістотні. Ліля може обійтися без цього, вона жінка. Вона почувається незалежною навіть без власного прибутку. З другого боку, Ліля кожної миті була б готова стати до будь-якої роботи, з якої речі вона мала б терпіти нужду та ходити у власноруч пошитому одязі, вона зі своїм знанням мови будь-коли могла б піти працювати секретаркою, скажімо, в якомусь видавництві, але не в торгівлі чи якійсь службі соціального піклування, не в нудному ряду поряд з іншими, найліпше у видавництві, каже вона, редактором. До цього вона було б готова будь-якої миті. Але такої потреби немає, бо вона вийшла заміж. Інколи Ліля відчуває просто тугу за роботою, ностальгію за професією, але потім ці почуття полишають її. Ліля — не хатня господиня. Їй краще читати. Вона має свій автомобіль, бо інакше не почувалася б незалежною, це подарунок її чоловіка, що заробляє достатньо. Це лише її перший шлюб. Вона здорова, ба навіть міцна, а до того ж гарненька, тож нею залюбки милуються; від сухот, що були раніше, не лишилося й сліду, це тільки спогад, потрібний їй лиш інколи, щоб вимагати дбайливого ставлення до себе, тільки в крайньому випадку. Ліля не бездіяльна (як графиня) і не честолюбна (як актриса), але й вона, як уже сказано, ніяка не хатня господиня; для цього вона занадто розумна й ніколи не дозволить, щоб чоловік указував їй, мовляв, жінка повинна мати природжене покликання саме до тієї роботи, яка самому чоловікові видається нудною. Вона жінка, та аж ніяк не підлегла, отже, цілком сучасна жінка, жінка з широкою душею, вважаю я, одна з перших жінок нашого сторіччя, що сама, не пишаючись, може відповідати за себе, і тому, власне, ніщо не спонукає її братися за якусь роботу.