Далі я вже й не знаю, про що говорити.

Опустив очі й бачу тільки килимове покриття...

Ґантенбайн, щасливий від арманьяку, розповідає про Ділю, слава Богу, як і завжди, з тією ніжністю, яка переходить у схиляння перед її мистецтвом (не буду обтяжувати розповідь інтимними подробицями) і спростовує, мов ганебні обмови, всі плітки про цю жінку, що їх, звичайно, я знаю не гірше за всіх. Сподіваюся, він не жертва самоомани! Нехай собі тішиться. А вона, безперечно, — видатна актриса.

Отже, ми розмовляємо про мистецтво...

Я бачу:

Килимове покриття чорнично-синє, на ньому моя ліва туфля, нова, і тут не зараджує, що інколи я схрещую ноги по-іншому, бо й моя права туфля нова, доброякісна, мишачого кольору, із шкарпеткою, яка пасує до неї; не нові лише шкіра й волосся на моїй гомілці. Навіть наші діти, що несподівано забігли до холу і, трохи розгубившись, — адже добродій Ґантенбайн досконало грав роль сліпого, — привітали його, не нові, а тільки створюють таке враження, бо все, що вони носять, новісіньке, мов на вітрині, а головне — першорядної якості, навіть капці. «Ану вийдіть!» — звелів я, але й це нічого не змінило в тому, що мої запонки на манжетах зі щирого золота; непомітно я натягую на шовкові манжети рукави пуловера — з кашмірської вовни. Про що ми розмовляли? Ага, про дітей, які вони стали великі, і я переповів би один цікавий дитячий вислів, але його дотепність годі було б зрозуміти, не згадавши, що ми відпочивали на Канарських островах, тож я відмовляюся від цього наміру й запитую Ґантенбайна про його клопіт, що, сподіваюся, не має нічого спільного з грошима, бо в такому разі я, не вагаючись, допоміг би йому і стало б очевидним, що я тепер заможна людина.

Мовчання.

У політиці ми й досі, як і колись, єдині, атож, різнимося лише ступенем своєї серйозності: ми обидва належимо до лівого флангу, але я споважнів, а Ґантенбайн кепкує з лівих, я на такі жарти вже нездатний.

Бамкнули дзиґарі.

— Спадщина! — пояснив я.

Ґантенбайн не озирнувся, лише слухав, аж поки той предмет спадщини знову замовк, а потім попросив налити йому ще один келишок арманьяку. «Тобі не здається, що тут душно?» — запитав я при нагоді, щоб зняти шкіряний піджак, а заодно й краватку. А от чого не можна було зняти — так це штор, гобеленів, килимового покриття. Ґантенбайнові не здавалося, ніби в холі душно, навпаки, радше прохолодно, і я думав, чи не треба мені розпалити камін. Щоб відвернути увагу від каміна, що походив з одного тосканського палацу, я, глянувши якраз тієї миті на книжкову полицю, заговорив тепер про перше видання Бальзака, яке мені недавно пощастило знайти. «За смішні гроші!» — запевнив я і навіть сказав ціну, щоб Ґантенбайн не думав, ніби ті гроші — грубі, й, підвівшись, запропонував йому сигару. «А які ти маєш?» — запитав він, і я раптом не побачив причини, чому я й далі повинен водити його круг пальця. Я маю все. Навіть щось особливе, чого Ґантенбайн ще не знає: гаванські сигари, але скручені, наче коса, атож, є й такі, мій продавець розбещує мене. «Спробуй!» — припрошую я, не уриваючи нашої розмови. Розмови про що? Хай там як, я відкушую кінчик своєї сигари, наче не бачу срібних щипчиків, і знову сідаю. Поряд стоїть і попільничка, порцелянова, китайська, теж коштовність, якої не бачить Ґантенбайн, зате я бачу все. Здається, ми розмовляємо про музику — електронну. Я лише сподіваюся, що не прийде моя дружина, рано чи пізно вона показує кожному гостеві, тільки-но згадують про музику, свою арфу, яку я нещодавно придбав. Теж не дуже дорого. А потім грає на ній, а скриня, де зберігаються ноти, — теж справжня знахідка, середньовіччя, здається, з півдня Франції. Коли Ґантенбайн мовчить, стоїть тиша, але неповна, бо здається, ніби промовляє диван, оббитий білою оленячою шкірою, і, хоч куди спадуть мої очі, я всюди бачу смак, нічого крикливого, ні, але мало того, це все може стати ще кращим, гарнішим або ж просто кориснішим. Я майже радію дірці, яку Ґантенбайн, прикидаючись сліпим, пропалив у нашій білій оленячій шкірі; я не сказав нічого. А може, випити бургундського? Ґантенбайн і далі розводиться — не без того, щоб мимохідь не похвалити сплетену косою гаванську сигару, — про мистецтво, і я аж ніяк не висновую думки, ніби мистецтво має бути вільним від змісту, не обмеженим ніякими умовами: адже річ очевидна, завдання мистецтва полягає не в тому, щоб змінити світ. На щастя, в кімнаті є одна пляшка, тож не треба гукати служниці, це б урвало нашу розмову. Я відкорковую пляшку, вже вільний для абсурду. Не знаю, за кого мене вважає Ґантенбайн. Не погляди й переконання поділяють нас, а тільки оця попільничка, якої він не бачить, і все інше. Невже багатство змінило мене? Те, що я маю смак, — річ не нова, просто раніше він не мав змоги реалізуватися. Ну то й що? А до мого смаку додався ще й смак моєї дружини. Але Ґантенбайн не каже нічого, а тільки хвалить бургундське. Це тішить мене. А чом би не послати Ґантенбайнові ящик вина? Це було б радістю для мене, якби він не витлумачив хибно такого подарунка. Але це так, між іншим. Навіть мені вже видається, що в залі холоднувато, годилося б запалити камін. Я дивуюся, що сірники, які я взяв з нефритової чаші, складаються, як і раніше, з дерева, і навіть соснові та букові дрова, які я кладу до свого каміна з тосканського палацу, теж зі звичайного дерева, дешеві аж до смішного; загалом тільки дешеві речі чомусь завжди нагадують мені про гроші...

Згодом прийшла моя дружина.

Вона, здається, анітрохи не вірить, що Ґантенбайн справді сліпий, і це створює між нами певну напругу, бо я не думаю, що Ґантенбайн бачить її прикраси; хай там як, він не помічає їх, наче вже звик до них, як і я.

Я розповідаю про свою роботу.

Я працюю багато, але не на те, щоб стати заможнішим. Але це річ неминуча. Хоч до чого я тепер доторкнуся, моє багатство зростає. А от у витратах я себе не обмежую — в рамках розумного, звичайно. Я купив собі пагорб у кантоні Тісіно, бухту коло Малаги, ліс в Австрії. Я маю свого адвоката, що збагачується на мені й веде за це деякі справи, тож збагачує таким чином і мене, і він тут не єдиний, усі прагнуть збагатити мене. Гроші, і тут я не можу нічого змінити, мають тепер іншу тенденцію — течуть до мене. Що дає мені пагорб у Тісіно, на якому я був лише раз? Траву я подарував одному старому селянинові, щоб він косив її, так само й не потрібні мені каштани й ожина. Що ж тоді робить той пагорб? Він збільшив свою вартість утричі. Натомість здійснити найпростіші зміни у своєму житті мені не щастить: коли я сам, я міг би правити за образ покутника, я їм тільки сосиски й картопляний салат, я працюю не п’ять днів на тиждень, як мої робітники, а шість, ба навіть у неділю, а часто й до пізньої ночі, й те, що я дедалі багатішаю, тут нічого не змінює. Невже я повинен грати в гольф? Цього я, звичайно, не кажу, а тільки думаю й розповідаю тим часом про свою роботу, і це наганяє нудьгу на мою дружину, це все відомі їй речі.

— Ти забагато працюєш.

Але я звертався до Ґантенбайна, щоб зрозумів і він. Чому він нічого не каже? Він тільки мене самого змушує бачити все, що я замовчую. Чому Гантенбайн не каже, що все отут — від Матіса в холі до платинового наручного годинника моєї дружини — вважає за нестерпний несмак?

Ми вже не друзі.

Це засмучує мене.

І, хоча він удає сліпого, той вечір був аж ніяк не добрий, а згодом, відвозячи його на вокзал, я взяв наш «Фольксваген», а не «Ягуар», щоб шум мотора не розповів йому про зміну в моєму житті, раптом він справді сліпий.

Гантенбайн відібрав у мене впевненість.

Я запитую себе, чи люблю я його...

Розмова з Бурі після партії в шахи, про жінок, начебто про жінок, але, власне, про чоловіків, які готують собі лихо своїм надто шанобливим ставленням до жінки...

Бурі (наскільки я зрозумів його):

Чоловік, який страждає через свою дружину, винен сам... Що робить чоловіків підпорядкованими? їхня зневага до жінки, якої вони не можуть прив’язати до себе, і тому вони змушені прикрашати її й прикидатися сліпими, а коли життя їх навчить, біжать до наступної, наче наступна не є знову-таки жінкою, і не можуть зректися своєї мрії... Що зневажають: їхню пасивність, та ще їхнє кокетство, де вже йдеться про зовсім іншу рису: постійність їхньої позиції як чоловікової дружини, натомість решту їхніх інтересів можна викрити як привід, або прикриття, або інтермецо; їхню невгамовну потребу в коханні, їхню звичку до того, що їм служитимуть (як сірник) і вони завжди матимуть привілей бути розчарованими, взагалі їхню звичку докоряти, але про причину докорів слід іще здогадатися, їхнє вміння мовчати, вони хочуть і вміють бути непроникними, їхнє вміння терпіти, хитрування, щоб виставити себе як жертву, а до того ж їхню огидну впертість кожної миті, їхній потяг до флірту навіть у щасті, їхню пронозувату готовність звалити на чоловіка все, що відбувається, а коли чоловік, щоб мати змогу діяти, хоче знати, про що, власне, йдеться, їхнє вміння лишити питання відкритим, вони лишають вибір за чоловіком, а отже, наперед звалюють на нього всю провину; взагалі їхню хворобливість, потребу в захисті та безпеці, а на додачу ще й притаманну їм моторошну несталість — одне слово, їхні чари... Поведінка чоловіка тим більше скидається на лицарську, що більшу зневагу він приховує в душі... Біологічна відмінність: жінка може за одну ніч переспати з десятьма чоловіками, чоловік із десятьма жінками — не може; він повинен мати жадання, а жінка дає змогу відбутися всьому й без жадання, саме завдяки цьому існують повії, а от їхнього чоловічого відповідника немає. Жінка; змушена до акторської гри марнославством свого чоловіка, вдає, ніби розчиняється в насолоді, навіть коли її немає; чоловік ніколи не знає напевне, що насправді відчуває жінка, і тому саме чоловік, а не жінка, зрікається себе, і це сповнює його недовіри... Жінка — людина тільки до того, як її кохають, інколи навіть після того, а тільки-но її кохають, вона вже диво, а отже, стає нестерпною...