— Я йду від тебе.
За тиждень по тому (на жаль, розмови, що є зайвими, годі викреслити з життя) Ліля пішла: вона не може жити з божевільним, і я розумію її почуття.
Як допомагає зір!
Я сидів на бильці крісла і грався коркотягом. Усі, м’які меблі накриті білою тканиною, попільниці — чисті, вази на квіти — порожні, щоб ніде не смерділо гниллю, я сидів у плащі й капелюсі, бо надворі йшов дощ. Килими згорнені, віконниці зачинені. Про осіб, які колись жили тут, безперечно відомо: одна чоловічої статі, а друга жіночої. Я бачу блузи в шафі, дамську білизну, що вже не влізала у валізу, а з другого боку — краватки і мої піджаки; внизу в шафі стоїть моє взуття, почасти з колодками всередині, вишикуване, немов для переклички. Всі двері розчинені, в кухні з крана капає вода, а загалом тихо, як у Помпеях. Я й далі сиджу в плащі та капелюсі, запхавши обидві руки в кишені штанів. Як у Помпеях: можна походжати по кімнатах із руками в кишенях штанів і намагатись уявляти собі, як тут жили колись люди, перш ніж їх присипав гарячий попіл. Усе ще тут, тільки життя вже немає. Довго тут не просидиш. У ванні ще висить її синій халат. Я не знаю, що сталося насправді...
Ми ще сидимо коло каміна, минула північ, я вже давно нічого не казав. Ліля за розгорненою газетою, яку тримає обіруч. Я щасливий, що й далі тримаю в руці склянку від віскі, дарма що порожню. Ліля позіхає, а полум’я над жаром у каміні знову погасло. Пора спати. Я точно пам’ятаю, про що ми розмовляли наприкінці:
— А ти читав?
— Так, — відповідаю, — читав.
Пауза.
— Ні, — вихоплюється в неї, — як тільки можна отаке!
Вона має на увазі вбивство.
— Ти можеш собі уявити, — запитує вона, — навіщо таке коять? Який жах!
— Так, — кажу я, — я читав.
— Слухай, — питає вона, — а віскі ще є?
— Лілю, — нагадую я, — я тобі щось сказав.
— Вибач! — каже вона, і я бачу її обличчя, коли вона запитує: — А що ти сказав?
Нарешті вона опускає газету, проте я бачу, що її обличчя анітрохи не здивоване, вона просто бере своє віскі, щоб слухати і запитувати:
— А що ти сказав?
— Я сказав, — повторюю я, — сказав, що читав.
— Хіба, по-твоєму, це не жах?
— Еге ж...
Відтоді ми мовчали.
— Що ж, — каже тепер Ліля, — ходімо спати!
Я лишаюся Ґантенбайном.
Я запитую себе, про яку роботу може йтися для Ґантенбайна, щоб він задля тієї роботи не був змушений відмовитися від своєї ролі сліпого, і тут, здається мені, є багато можливостей, наприклад, він може працювати екскурсоводом: Ґантенбайн, устаткований окулярами для сліпих і чорним ціпком, стукотить ним по мармурових сходах Акрополя в центрі групи туристів, Гантенбайн як єдина людина наших днів, яка не тільки бачила все, що бачать туристи, ні, і то не тільки колись у фільмах чи на фотографіях — вони нічого не сповіщають людям, що вони бачать тепер праворуч або ліворуч, — а й розпитує їх потім, і вони змушені, присилувані його запитаннями зображувати йому словами, що вони бачать самі. Інколи Ґантенбайн сідає й обтирає спітніле чоло: він не дає людям помітити того, чого ніхто з них не бачить. Вони клацають фотоапаратами. Ґантенбайн не бачить, що там можна так довго знімати, й натоптує люльку, аж поки вони наклацаються. Його запитання зворушливі. А чи всі колони Парфенону мають однакову висоту? Він не йме віри, тож має причини змусити їх відповідати. А чи відстань між тими колонами всюди однакова? Кожен прагне догодити йому й міряє. Ні! Ґантенбайн не здивований: адже давні греки були не сліпі. Часом люди не можуть дати собі ради — так багато запитань ставить їм Ґантенбайн, запитань, на які годі відповісти фотоапаратом; він не бачить автобуса, який чекає групу, щоб повезти її ще на мис Суніон; він удає, ніби на нього не чекають; натикається на наступний стовп і вдає, ніби він чекає людей, які не годні надивитися на той Акрополь. А передусім Ґантенбайн привертає увагу групи тим, що він не захоплюється. Який жаль, що Ґантенбайн не може бачити всього! Він сидить на уламку колони, наче й не на Акрополі, зосередився лише на люльці, знудився, і його ніколи не надихає надія, що йому згодом покажуть кольоровий фільм про місце, яке він відвідав сьогодні. Його ведуть за руку й показують йому храм Ерехтеон, поряд храм Ніки, вдалині фіалкову Саламінську затоку, театр Діонісія, і досить того, що Ґантенбайн завжди стає в протилежному напрямі, щоб вони усвідомили переваги зору. Дехто проймається таким жалем до нього, що в пошуках слів, які дали б йому уявлення про велич пам’ятки, самі починають бачити. Їхні слова безпорадні, зате очі стають живими; Ґантенбайн киває головою і слухає, киває й дає охолонути люльці; його тяжкий жаль, що він помре, ніколи не побачивши Акрополя, робить людей удячними за свою подорож, хоч скільки вона варта. Мука ходити зі сліпим екскурсоводом, але вона має свою винагороду: внутрішню для туристів, економічну для Ґантенбайна, бо те, що вони заощаджують на кольорових фільмах, становить пристойну суму...
Я створю рекламне гасло:
«Подорожуйте зі сліпим! Незабутні враження! Я розкриваю вам очі! Подорожуйте до Іспанії, Марокко, Греції, Єгипту й т. ін.»
Я лишаюся Ґантенбайном:
Ліля тоді щаслива...
Звідки я знаю про це?
Але, звичайно, Ґантенбайн не такий досконалий, яким я зображую його, й одного разу він, здається, таки прочитав якогось данського листа, зберігши з нього в пам’яті два або три речення.
«Я завжди буду тут».
(На жаль, без дати).
«Добре і отак. Чому ти плачеш? Я розумію все. Чого я маю сердитись, якщо ти там, як ти пишеш, щаслива? Добре і отак».
Ліля теж щаслива.
Чого більшого прагне Ґантенбайн?
«Коли ми поїдемо на сьоме небо? Твій Нільс».
Ґантенбайн як екскурсовод...
Ґантенбайн розрізає форель...
Ґантенбайн як гравець у шахи...
Ґантенбайн на озері Круме-Ланке...
Ґантенбайн як господар, що приймає гостей...
Ґантенбайн перед міським лікарем...
Ґантенбайн під час короткого замикання вдома...
Ґантенбайн у крамниці «Dior»...
Ґантенбайн зі страусовими пір’їнами...
Ґантенбайн в аеропорту...
Ґантенбайн як сліпий чоловік...
Це все я можу уявити собі.
...а Ґантенбайна як друга?
Ми зустрічаємося на вулиці, Ґантенбайн із жовтою нарукавною пов’язкою, тож мені щиро жаль його, і розмовляємо про світ, якого він не бачить. Він, щоправда, щоразу запитує мене, як мені ведеться, але я не наважуюся казати йому. Ми зналися з ним ще давніше. Адже люди не розповідають про свою кар’єру, коли співрозмовник не бачить її. Я не звик нахвалятися. Ґантенбайн знає про мої погляди ще здавна, а оскільки я переконаний, що він не бачить, як від року до року змінюється моє життя, я від одного потиску рук до другого вдаю, ніби ми такі самі, як і давніше, і Ґантенбайн чинить так само...
Але коли-небудь Ґантенбайн завітає до мене.
Я вже забув, як змінилося моє життя, бо звик до нього, тож прийшов додому, став і закурив люльку, вражений, ще як вішав одяг, своїм головним убором: він безперечно мій, жодного сумніву, але новісінький. Це баскський берет без просякнутої потом підкладки зі штучної шкіри. Навіть мій піджак, тільки-но я пройнявся навіяним люлькою настроєм, бачу, новісінький: з натуральної шкіри, а комір не заяложений. Вочевидь я маю багато таких піджаків, які чистять без мого відома: адже людина, зрештою, пріє, а, як пригадую, світла натуральна шкіра вкрай легко брудниться потом. Хай там як, я кидаю свій піджак так недбало, що він просто падає, наче це моя колишня курточка, а я повернувся до своєї студентської комірчини. Надворі чується гавкіт. Я бачу себе з повідком у руці, зі свинячої шкіри, теж новісіньким. Той гавкіт дивує мене. Може, ми знову завели дога? Сподіваюся, він нікого не кусає. Коли я знову хочу взяти свого недбало скинутого піджака з натуральної шкіри, бо ж гавкіт дає наздогад, що хтось прийшов, я попри свою неуважність бачу: піджак із натуральної шкіри знову висить на плічках. Тут вочевидь є слуги. Вже не шукаючи тих слуг, просто запитую, чому так гавкає дог. У холі на вас чекає один добродій. Мушу додати, що й хол у нас з’явився віднедавна. А служниця, з чепчиком на голові, додає: «Добродій на ймення Гантенбайн». Тон її голосу засвідчує, що вона, раптом мій собака та його собака не терплять один одного, цілком на моєму боці, а це свідчить, що ми регулярно платимо особі, яка подає мені тепер піджак із натуральної шкіри. Я трохи розгубився через гавкіт, і Гантенбайн, що його, мабуть, привів у хол другий слуга, вибачається: адже я спершу мав припнути дога чи яка там інша порода в того собаки. «І ти ще вибачаєшся!» — кажу я сліпому, що вперше прийшов до нашого нового будинку, і бачу не дога, а трьох догів, що, поглянувши на господаря, одразу вгамувалися. «На місце!» — наказав я, і повід зі свинячої шкіри вже непотрібний, тож я кинув його на скриню, що вже не нова, навпаки, скриня — справжнісінький антикваріат. «І ти ще вибачаєшся!» — повторюю я, і Гантенбайн удає, наче тим часом не служниця зняла з нього плащ і повісила на плічка, а я сам, що тепер вітаю його й тисну руку. Ми тиснемо один одному руки, як колись. Моя радість щира. Тільки доги трохи скаламутили мені настрій. Гантенбайн нічого не каже про картину Матіса, яка висить у холі, тож, мабуть, таки справді сліпий, і тому мало-помалу до мене повертається невимушеність, тільки ще трохи заважає піджак із натуральної шкіри. «Сідай, де тобі зручно!» — припрошую я, а оскільки він не бачить, куди сідати, підсуваю стільця, відчувши полегкість, що Гантенбайн не бачить нашої оселі, і тільки я дивлюся тепер на неї так, немов побачив уперше. «Що нового? — запитую я, наче тут усе по-старому. — Як там твоя Ліля?» Й дивлюся при цьому Ґантенбайнові, своєму колишньому другові, просто у вічі. Невже він справді не озирає кімнати? Ґантенбайн, здається, все-таки відчуває, що в барі стоїть не одна пляшка, і бажає, коли я пропоную йому кампарі, випити краще коньяку. «Не маю!» — кажу я з певною полегкістю, і це правда. Натомість у мене є арманьяк, дев’яносторічний, але згадувати про вік немає потреби. А втім, він із насолодою п’є його. «Хай йому грець!» — захоплюється він, наче побачив ще й пляшку — особливу, семилітрову пляшку, яка, можливо, видається надміру показною, але ж виходить дешевше, коли купувати великими партіями...
