Бавкіда зачарована!
Окрім цієї зачарованості, яку, зрештою, поділяють інші дами, що зібралися в товаристві, та крім тих данських листів, які однаково нічого не доводять, бо ж ми не знаємо їхнього змісту, і які, як уже сказано, знову зникли, не сталося, власне, нічого, не було ніяких фактів, якими Філемон, узявшись коли-небудь за розум, міг би обґрунтувати припущення, ніби Бавкіда дотримується тогульського шлюбу, — абсолютно нічого...
— Філемоне, — кажу я, — я хочу працювати!
— А піжон у піджаку в дзеркалі заднього огляду?
— Філемоне, — кажу я, — так діла не буде, якщо кожне припущення, яке майне в моїй голові, ти сліпо вважаєш за доведений факт.
Але він не годен позбутися своїх марень.
Щоб знову відновити довіру, він узявся за такий засіб, як відвертість; без ніякої спонукальної причини, не чекаючи запитань, розповів зненацька про свою пригоду з крихіткою стенографісткою, і ти ба, Бавкіда справді не знала, а могла б і не знати, атож, могла б і не знати про неї навіть у майбутньому.
Сліпець!
Я не дуже високої думки про відвертість, я знаю свого Філемона, знаю, що признання маскують ще краще, ніж мовчання, людина може сказати все, а таємниця знову вислизає з наших слів, безсоромність — це ще не правда, вже не кажучи про те, що людина ніколи не каже всього, наприклад, про пригоду з шухлядою; наша відвертість, коли постає в такій подобі, — здебільшого тільки шахрайська оборудка, надійне приховування інших таємниць.
Її мовчання гігієнічніше.
Признання про зламану шухляду, яке згодом таки довелося зробити, щоб прибиральниця не стала невинного жертвою підозри, відбулося за чорною кавою, атож, якраз на обох стільцях, і то так, як я уявляв собі признання Бавкіди, лише помінялися ролі, про що вона знову-таки не могла знати; тепер вона мовчки зблідла й гасила сигарету в попільничці, а він, хоч уже й налив чорної кави, не наважувався запропонувати цукор; вона не могла дивитися на нього, хоч як він чекав її погляду. Тільки кохання вірить отак собі. Вона не спромоглася всміхнутись, а він вибачався за те, що якось увечері прочитав власного листа, вона навіть не розсміялася.
— Ну, — протягла вона, — що тепер?
Філемон узяв її за руку.
— Ні, — заперечила вона, — будь ласка.
Від чоловіка, що читає власні листи, Бавкіда не хотіла поцілунку; вона не довіряла йому, думала, ніби знає його, а тепер сидить перед чужим...
Як жити далі?
Бавкіда захворіла, але не тяжко, гарячка й головний біль, в усякому разі лишилася в ліжку, а я варю чай, стою на кухні й думаю про свою роботу, аж поки закипає вода, потім сідаю на край ліжка — Філемон і Бавкіда, як і написано в книжці. Я вірю в аспірин, але не знаходжу його. На Бавкіду шкода дивитись, і вона просить, щоб я пошукав у її сумці. Вона дозволяє мені, просить мене, бо почувається кепсько. Але в кімнаті її сумки немає, шкода, її сумка десь у вітальні. Я віддавна дивувався повному хаосові в її сумці, тож якби наосліп намацав аспірин, як чекала бідолашна, то було б справжнісіньке диво; я спробував, але дива не сталося. Зате я знайшов: ключ, банкноти, губну помаду, хусточки, паспорт, духи, монети, ще одну помаду, рукавичку, авіаквиток, футляр із пінцетом, монети різної вартості, два квитки до одного музею в Мюнхені, кулькову ручку, посвідчення водія, гребінець, сигарети, коробочку пудри, рахунок із готелю «Vier Jahreszeiten» — номер на одного із ванною, ключі від машини, вирізку з газети, сережку, лист із данськими марками і позавчорашньою датою, адресований до запитання, лист розрізаний...
— Філемоне, — кажу я, — прочитай!
Це було б надто просто.
— Так, — кричу я, — я знайшов!
Невдовзі я вже знову сиджу на краю ліжка з порожньою склянкою від води в руці, а друга рука лежить на її гарячому спітнілому чолі...
Філемон непередбачуваний.
За день до її від’їзду в Гамбург він раптом вважає за доречніше, щоб вона поїхала сама, раптом його осяяло, і це осяяння радісне, він переконав себе: їхати тепер до Гамбурга, якщо покласти руку на серце, мені аж ніяк не випадає. Ні, каже, вона, тоді я теж не поїду. Чого б це? Ні, каже вона, в усякому разі не в Кампен. Таж це безглуздя, каже він, повір мені, для тебе було б добре побути тиждень у Кампені. «Без тебе?» — запитала вона, і тут слід звернути увагу, як щиро вона благала його. Невже він сподівається, що вона не вірить сама собі? Це було б дурницею. Чому це не завдає йому мук? Не завдає. Що це? Хитрощі? Глум? Цього й близько немає. Що він намірився робити? Працювати. «Що я маю робити в Гамбурзі?» — запитує він, і на цьому вони й зупиняються, наступного для він везе її в аеропорт, радісний без ніякого прикидання; Кампен — це здоров’я, тут усе зрозуміло й правильно, не треба нічого пояснювати...
Ніякого іншого розв’язку немає.
Дуже просто: простір для гри...
аж поки раптом уранці дзвонять у двері, Ліля ще спить, я йду відчиняти, за дверима стоїть молодик, що його, як на мене, я одразу впізнав, дарма що ніколи не бачив. Я прошу заходити. Я радію, що вже одягнувся, дарма що без краватки. Він заходить і без вагань дістає люльку. Цього мені й уявляти не треба, бо він однаково не дістає її. Лише стоїть та всміхається, довготелесий чоловік, молодий у порівнянні з нами, студент із піднятим угору волоссям, або танцюрист, але без бороди, немає й піджака. А от чи гарний він, я сказати не можу; він — не Гидунчик. Його погляд не має ніякої сили наді мною, але й прийшов він не до мене. Я запитую, чи має він багаж. Його відповідь плутана. Але, каже він, він не хотів би заважати, він може прийти знову об одинадцятій. Мабуть, лишив свій багаж в аеропорту, щоб мати обидві руки вільні для Лілиного багажу, а він буде чималий, якщо вони летять до Уругваю. Плаща молодик теж не скидає. Він трохи збентежений, але, мабуть, лише через мене; можливо, вона написала йому, що я влаштовую сцени. Я опаную себе, я приголомшу його, але це нічого не змінить, він, здається, знає, що Ліля ніколи не зможе сказати «ні», як погляне йому у вічі. Отож не тягнімо час! Я просто запитую: «Ви хотіли б бачити Лілю?» Він сміється з мого традиційного тексту. Я додаю: «Ліля вдома! — А потім, ведучи його до спальні: — Прошу». Останнє слово звучить трохи гостро, тож молодик не знає, що йому діяти. Невже його полишив доленосний порив? Він і далі йде за мною, з люлькою в руці, яку тепер, коли я постукав, ховає в кишеню плаща, мабуть, щоб обидві руки були вільні. Тієї миті, стукаючи в двері, я не знав, чому я так чиню, навіть не здогадувався, виконував, мабуть, єдину можливу дію, і мені навіть серце не гупало. Я ще раз постукав у двері, атож, щоб моя Ліля не злякалася, атож, щоб я своїми манерами володаря не зробив себе посміховиськом перед молодиком, який знає, що в коханні, звичайно, немає власності. Отже я стукав. Жодної відповіді. Потім легенько натиснув на ручку, щоб не розбудити Лілю шумом, такого вона взагалі не терпить. Гість мав би звернути на це увагу. Чому він тепер стоїть на порозі? Я запалив світло, бо штори були ще закриті. Невже він не знав, що спальня в нас спільна? Бачу, він і справді видається спантеличеним, бо інакше не пхав би знову до рота своєї люльки. Як і завжди, коли Ліля не хотіла, щоб її будили, вона перевернулася на другий бік, я взяв її за плече. Настала пора для дійсності, моя люба, пора для дійсності! За якусь мить вона хоч-не-хоч таки потяглася в ліжку. Я гукнув: «Лілечко! — А оскільки вона ще не бачила на очі, додав: — Айнгорн приїхав!» Я говорив, наче дитині. «Хто приїхав?» — запитала вона, позіхаючи, і студент у розстебнутому плащі, студент і танцюрист, що, здається, чекав чогось іншого, поводився так, наче й не знав ні про що, люлька знову опинилася в нього в руці, Ліля, проте, скрикнула, наче в кімнаті стояв сажотрус, і тим криком було єдине слово: моє ім’я, що, як на мене, майже не мало нічого спільного з ситуацією. Я засміявся, але одразу опанував себе. «Вибачте!» — кинув я, виходячи з кімнати, а потім замкнув двері зовні, сунув ключа в кишеню штанів, поволі обурюючись тим, що я справді наважився на вчинок, я не просто подумав, а діяв, зняв свою краватку з дверей ванни, зав’язав її, взяв піджак і зупинився, щоб пересвідчитися, чи лежать ключі від машини в кишені штанів, постояв, а оскільки нічого не сталося, одразу пішов і сів у машину, не кваплячись, запустив мотор і поїхав. Був сонячний ранок, тож я їхав із відкритим верхом, вітер куйовдив волосся, я курив люльку, тримаючи кермо тільки правою рукою, курив люльку, а ліву руку звісив через дверцята машини, що тихо й повільно котилася між краєвидів: я мав час. Якесь прикре відчуття, що не дало мені й далі курити, сумнів, що опанував мене й водночас спонукав їхати швидше, раптовий сумнів, чи незнайомець, замкнений із Лілею, справді той чоловік, про якого я думаю, владно й повільно, немов жандарм, що обігнав мене, спонукав мене зупинитися на відкритій ділянці, щоб я дав собі звіт перед власного підозрою. А якщо це не він? Я не мав жодного доказу, що це він, справді, жодного. Звідки я маю знати, який насправді той Айнгорн? Я схопився за кишені штанів: у правій і справді лежав її ключ від кімнати. Мені не приснилося. Якусь мить я вдавав, ніби думаю. Власне, про що? Сигарету, яка мала б мене заспокоїти, я викинув, перш ніж запалив її, ввімкнув задню передачу, крутнув кермо обома руками, перемкнув передачу й дав газу, наче швидкістю можна було покласти край цій пригоді... Двері до спальні розчахнуті, кімната порожня, вони обоє сидять у вітальні, Ліля в синьому халаті, а він тим часом уже зняв плаща, що лежить тепер згорнений на колінах: молодик, що вивчає медицину, але хотів би до театру й дослухається до Лілиних порад, спершу він був трохи спантеличений звичаями нашого дому, але не дозволяє собі звертати на це увагу. Розмова, що її Ліля веде з такою безсторонністю, яка змушує забути про її негліже, триває ще півгодини. Коли студент пішов, вона каже:
