Поки що все гаразд.
А Філемон — чоловік, з яким варто зустрітися і вдруге, чоловік серед чоловіків, наш сучасник між Заходом і Сходом, громадянин, що виступає проти ядерної зброї, дарма що без успіху, читач, друг, що допомагає, гравець у шахи, тямуща голова, член суспільства, зміна якого йому видається необхідною, діяльна людина, що працює з раннього ранку до пізньої ночі, учасник і супротивник, чоловік, що переймається світовими питаннями, нуждою народу, надіями людей, брехнею можновладців, ідеологією, технікою, історією і майбутнім, космічними польотами — чоловік... Його чарує думка: коли за мільйони років наша земля охолоне, а тим часом остигне й Венера і за мільйони років створить свою атмосферу, людське життя можна буде перенести в космос («Science and Future»)[20].
Я відчув полегкість.
Що стосується листів із данськими марками, то в обставині, що ці листи раптом зникли, я, здається, не бачу жодних причин для нових пустих переживань. Потік усякого любовного листування з часом пересихає. Тільки пісне сумління Філемона взагалі спонукало його зосереджуватися на цьому вкрай природному стані. Його підозра, зіперта на власний досвід, досить проста: вони помітили, що три листи зникли, і тепер пишуть одне одному на іншу адресу. А втім, я не бачу жодної причини зламувати стамескою замкнену шухляду! Третя година ночі. Я кажу: таж ти напився! Мабуть, це сталося несподівано: він не міг спати, тим часом як Бавкіда спала, і шукав снодійного порошку. Що мала спільного з ним та шухляда? Але відкрита означає відкрита. І що тепер? У ній повно листів, але це ми вже знаємо. А далі? Він майже сподівається, що Бавкіда прокинулася, зараз зайде до кімнати й застукає його за своїм письмовим столом. І що тоді? Але Бавкіда спить, триразове бамкання на обох славетних цюрихських церквах не будить її, вона лишає Філемона самого в його ганьбі. Він ненавидить її. Він тремтить, Філемон у піжамі й босоніж, але радіє, що ненавидить її. Це ще один випадок, коли перше почуття таке палке й однозначне. Він ненавидить її. Вона довела його до цієї ненависті. А власне, чим? Він ненавидить її, і це почуття дає йому щоразу більше право зламувати її шухляду, що, власне, вже сталося — перешкодити Філемонові я вже не можу... «Кохана» — цьому слову нічого не закинеш, це ще не вершина; «моя кохана» — власне, йому кортіло лише знати, як ви звертаєтесь одне до одного, «ти моя кохана» — не треба приїздити ніякому гостеві з Данії, щоб сказати таке, «моя Лілюсю» — і таке вже було, так навіть сам Філемон писав, і взагалі чоловіки, здається, мало чим відрізняються один від одного, за винятком почерку. Просто диво, як той добродій виписує літери, багато чого в поспіху після зламаної шухляди взагалі не можна прочитати, а до цього ще й гупає серце, а там, де погляд таки затримується, зачепиться раптом, немов якір, що тягнеться по дну, дізнатися можна небагато. Шифри кохання відгадати неважко, але вони мало що сповіщають, коли придивитися до них і читати; годі збагнути, як мало написано у справжньому любовному листі, майже нічогісінько, якщо не вважати знаки оклику за почуття, ось одне тільки речення: «Чекаю коло кіоску», час написання зазначено праворуч угорі: «В четвер опівночі після твого візиту», дати бракує, атож, усяка пристрасть прагне вічності, я знаю, глибокої, найглибшої вічності, але тільки це й можна вичитати з листа. Можливо, поштовий штемпель знає, коли це сталося? Але конвертів немає, еге ж, у шухляді повно голих листів, а щоб сісти, впорядкувати матеріал і працювати як історик — ні, для цього Філемон надто п’яний. Тільки стоячи, тільки так, тремтячи всім тілом і навіть не причинивши дверей до кімнати, наче й не мав ніякого наміру, — тільки так дозволяє він собі без дозволу нишпорити в листах, які так важко прочитати пристрасті, навіть якщо в них нічого не сказано, які такі ніжні, що він не бачить, що це його власні. Один лист ще стоїть у своєму конверті, єдиний лист в усій шухляді, але це, виявляється, лист від її першого чоловіка, «твого старого Своба», власне, чудовий, змістовний лист. На ньому є навіть дата. Цей єдиний лист, що його Філемон, сівши тепер на бильце крісла, спромагається прочитати від початку до кінця, водночас спантеличений і заспокоєний. Ніжність, що не пропонує себе як тему, а виявляється тільки в словах, якими описують що-небудь і які засвідчують справжнє ставлення автора до адресатки, більш нічого; до речі я помічаю, що ця ніжність зберігається краще, ніж екстатичні телеграми: «СКОРО КРАПКА ПІСЛЯЗАВТРА ВВЕЧЕРІ КРАПКА ЩЕ ТІЛЬКИ ДВА ДНІ КРАПКА СКОРО СКОРО». Аякже! Чому Філемон, якщо вже нишпорить, не поглянув на дату телеграми? Він не може вгамуватися, прагне виявити щось страхітливе, але ось що знаходить: «Твій голос, твій голос учора по телефону, твій далекий голос, але твій голос, раптом твій голос»; це просто нудно, вважаю я, життєвий кітч, але тільки-но в цих листах озивається справжня людська особистість, а не просто чоловік, що залицяється з допомогою кулькової ручки або друкарської машинки, особистість, що переважає його розумом принаймні в його п’яному стані, ні, він далі не читає цих виявів поваги до своєї сонної дружини, цього прозірливого схиляння, до якого міг би й він приєднатися, — ні, він такого не читає. Натомість шукає наступного: «Напиши мені, куди я тобі можу писати, щоб ти не мала ніяких труднощів». Це вже ближче до рани. «Щоб ти не мала ніяких труднощів, — іде далі текст на другій сторінці, — якщо Свобода не хоче, щоб ми листувалися...» Чому Свобода? Адже це означало б, що це його власні листи. Отакої, кажу я, ти тільки тепер помітив? Дивна річ, яким чужим інколи може видаватися наше власне письмо, надто коли ми не спокійні, коли зламали шухляду, щоб піймати на хитрощах сонну дружину, а натомість піймали тільки себе.
— Філемоне, — кажу я, — йди спати!
Замкові кінець...
Отже, це перша.
Філемон не може не дійти висновку, що десь у квартирі має бути друга криївка, Бавкіда всякчас натякала на неї, а він тільки тепер дізнався...
Друга криївка.
Філемоне, кажу я, відступися!
Я бачу жінку, що спить:
Її розпущені коси чорні, вона щойно перевернулася на другий бік, вухо коралово-червоне, рука з розчепіреними пальцями лежить на подушці поряд з обличчям, вона дихає повільно й розмірено, як і кожен, хто справді спить, вуста не ворушаться, її напіврозтулені дитячі вуста, ліве плече й верхня частина груді оголені, тіло прикрите лише простирадлом і виразно проступає під ним, наче богиня Ніке під зрадливими складками мармурового запинала, але тепла, ба навіть розпашіла від сну, сухе, гаряче, коралове вушко жевріє під чорними косами, і можна торкнутися його, а вона б і не помітила, раптом здригнулися вії, але вона спить, заплющені синюваті й восково холодні повіки лисніють, мов круглі бліді суцвіття безсмертків, над заснулими очима, що навіть не ворухнуться, тільки коси, здається, не сплять, та й пучки коло обличчя, певне, зовсім не сплять, та сама вона спить, сон заліг у потилиці, де він глибокий, без сновидь, вологий, ще глибший за її обличчя, яке, здається, запливає в темний сон, немов туманне віддзеркалення...
— Лілюсю.
— Філемоне, кажу тобі, ти кохаєш її!
Усе інше — безглуздя.
В Африці (так розповідав один гість) існує один тубільний народ, що вважає, мовляв, самою долею визначено, який чоловік належить якій жінці, і то так, що він повинен дбати про цю жінку, коли вона молода і здорова, коли захворіє, народить дітей, постаріє, а загалом геть усі паруються геть з усіма. І це (казав гість) наймиролюбніший народ у тій темній частині світу. Ерос як спільне надбання — як це все відповідає природі, стать і особистість підлягають різним законам, і тому в тогулів (чи як їх там називають) не трапляється, щоб чоловіки вбивали один одного через жінку. Свій дух, як і стріли, вони застосовують для полювання, суперечки виникають лише через здобич. Крадіжку карають смертю, характер смерті залежить від вартості вкрадених предметів. Проста смерть — перетин сонної артерії — спіткає злодія, який украв хатнє начиння. А от злодія, що вкрав прикраси, наприклад сережки якоїсь жінки, прив’яжуть між двох пальм до наступного вітру, що гнутиме та хитатиме їхні стовбури й розірве його злодійське тіло. Натомість злодія стріл, які вочевидь є найкоштовнішим майном, спершу каструють, а потім ховають живцем. А злодійок спалюють їхні чоловіки. Але, крім крадіжок, між тими чоловіками немає нічого, що вони вважали б за гідне зневаги або покарання, нічого, що могло б засмутити їх...
