Литмир - Электронная Библиотека
A
A

Я дякую поштамтові. Ліля спить, і якщо вона ще сьогодні хоче до Уругваю, то їй пора пакуватися, тобто слід розбудити її. Можливо, треба почекати, поки я буду розкутіший, а можливо, я вже ніколи не буду такий розкутий, як тепер. Якийсь час я снідаю й далі, а потім одягаюся й не забуваю краватки. Можливо, телеграму доставили ще вчора, поки ми слухали Брамса, а це означало б: завтра — це сьогодні. Ліля каже, що я божевільний, атож, геть божевільний, і обурюється, ніби я сам дав ту телеграму. Та ні, я так не думаю, заперечує вона, але казати легко. Я подаю їй халат. Чи, може, Ліля сподівається, що я стану перед Айнгорном і скажу, що з Лілею немає змоги розмовляти? А вона цього й чекає, справді. А чи не буде Айнгорн сміятися? Ліля вважає, що я банальний, коли кажу «Айнгорн», а не «хлопець». І мови не може бути, запевняє вона, ніякої мови про те, що вони вже домовилися про щось! Ліля здивована ще більше, ніж я, що він прикипає очима до її погляду, й каже мені чітко й виразно те, чого не спромоглася сказати Айнгорнові: вона не має ніякого бажання бачитися з ним ще раз. А якщо він уже в дорозі? Ліля просто не може пояснити, де він узагалі взяв її адресу. Нашу адресу. Я, звичайно, запитую себе, як я ставитимусь до Айнгорна, і тепер уже я безумець, бо Ліля мала пов’язане з поглядом переживання, яке він сприйняв серйозно. Я ще й досі тримаю її халат. Але Ліля не хоче, щоб він приходив сюди, про це й мови немає! Я не розумію, чому вона тепер дорікає мені. Вона хоче негайно послати телеграму. Ти маєш його адресу, запитую я спокійно, поки вона порпається у своїй сумці. Має. Слава Богу. Її перший варіант: «ВИЇХАЛА». Коли вона одразу запитала мене, чи, по-моєму, він годиться, я був змушений признатися, що мене, якби я був Айнгорном, він не переконав би. А вона не цурається брехні! Я збентежився, ба навіть був приголомшений, що між Лілею і тим Айнгорном вочевидь уже існує певна близькість, яка змушує до брехні. Другий варіант: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Але й звідси не випливає, чи Айнгорн і Ліля вже звертаються одне до одного на «ти», а коли запитали моєї думки, мені його візит аж ніяк не видався неможливим, — навпаки, закономірним. Таж Ліля не хоче його бачити! Навряд чи він здогадається про це, думаю я, коли прочитає: «ВІЗИТ НА ЖАЛЬ НЕМОЖЛИВИЙ». Чому «на жаль»? Звідси він виснує, що в Лілі малодушний чоловік. Отже: «ВІЗИТ НЕМОЖЛИВИЙ». Ліля справді не хоче його бачити, гаразд, а от я хотів би побачити його. Я ще ніколи не бачив Айнгорна. Третій варіант: «Я ОДРУЖЕНА». Таке повідомлення аж ніяк не заскочить його зненацька. Чому я все так ускладнюю для Лілі? Можливо, було б добре, якби вони обоє обняли одне одного, перш ніж податися до Парагваю чи Уругваю. Цього я не сказав, ні, я одразу й засоромився, що думаю про таке. Якщо Ліля зрештою не вдягне свого халата, думав я, вона застудиться. Отже: «БУДЬ ЛАСКА НІ БУДЬ ЛАСКА». Чітка відповідь. Чи я тепер задоволений? Наче від цього щось залежить. Він буде задоволений. Ну й крику було! Я погодився, звісно, я нічого не маю проти пафосу, де його ще можна відчути. Це така телеграма, яку не кожен двадцятиоднорічний юнак заткне за дзеркало. Коли мене знову запитали, я вже думав про Донну Проезу, яку колись грала Ліля, а передусім про те, як слід поводитись, якщо Айнгорн усе-таки приїде. Взагалі його звуть не Айнгорн! Ліля вважає, ніби я влаштовую сцену. Але ж я б хотів лише знати, до чого мені готуватися. Здається, навіть мені самому важко дібрати слушне слово. Я навіть не знаю, що сталося. Я тільки бачу, як бентежиться зріла жінка. Я сную здогади. Якісь дурниці чи доля? Як на мене, слід бути готовим до всього, і тому я завмираю, коли Ліля підводиться й мовчки (гнівається на мене!) йде до телефону продиктувати телеграму. Тож який там варіант? Але Ліля зачиняє двері, я нічого не чую, стою і курю...

Отака була сцена.

Ґантенбайн, відколи вже не грає сліпого, неможливий. Я завдаю собі клопоту... Увечері, в четвер, точиться розважлива і щира розмова, наче про якусь давню справу, про яку не варто й говорити, навіть із гумором, який не ображає; до цього ще й п’ють вино, хоч і небагато, зате особливу пляшку, і не ставлять ніякої платівки, а заговорили раптом відверто про минуле, про яке ще ніколи не говорено; Ґантенбайн і Ліля близькі між собою так, як уже давно не були близькими.

Поки що все напрочуд добре.

Наступного ранку, в п’ятницю, приходить телеграма, яку, бачу, Ліля на моїх очах одразу рве на клапті. Ми якраз снідали. Ретельно складає клаптики в кишеню халата. «Будеш ще грінку?» — запитує вона, а я розповідаю про події у світі, аж поки Ліля раптом підводиться, щоб узяти хусточку; хусточка їй потрібна, щоб запхати її до кишені халата й клаптики паперу не порозліталися. Я запитую про її репетиції. Згодом клаптики опиняються не в кошику для сміття, а зникають разом із старанно злитою водою. Я мушу йти, я вже стою в плащі, як Ліля раптом просить, щоб ми поїхали в подорож, і то ще сьогодні. Я зрозумів одразу: отже, він приїздить! Наступного тижня Ліля має тільки одну репетицію, від якої відмовиться; вона не хоче бачити цього безумця. Поїхати в подорож? Я запитую, чому вона не хоче поїхати сама. Невже боїться, що першому-ліпшому добродієві, який подзвонить у наші двері, я натовчу пику? Я не маю такого наміру, але хіба можна знати наперед про такі речі; бачачи, як стривожена Ліля, я, звичайно, міг би відмовляти її від цієї раптової подорожі, що аж ніяк не узгоджується з моїми планами, й відмовляв би, аж поки вона заплаче, але, здається, не можу, і то саме в ці дні, знехтувати її прохання, з яким вона звертається до мого розуму. Отже, ми ідемо! Щоправда, йде дощ, але десь у світі невдовзі засяє сонце, на Ельбі, в Енґадені чи на Майорці...

Я уявляю собі:

Ґантенбайн і Ліля на майже безлюдному березі, сонце, але дме вітер, тож Ліля вдягла не бікіні, як завше, а якусь модель, якої Ґантенбайн ще ніколи не бачив і яка привертає увагу не тільки Ґантенбайна, а й смаглявих босоногих юнаків, що сидять під узятим напрокат парасолем від сонця, а передусім інших відпочивальників на пляжі, що, вдаючи ніби шукають мушлі, швендяють у різні боки, надто дами в бікіні, й Ґантенбайн із сумом доходить цілком слушної думки, що Ліля начепила на себе якесь антибікіні: голі тільки гомілки і, звичайно, ноги вище колін, а тіло закрите туго напнутим трико, білесеньким, наче чаїний пух, таким собі купальним костюмом із довгими рукавами, атож, аж до зап’ястка, а до того ж із декольте, як на пишній вечірній сукні, отже, відкритим від плеча до плеча, а до того ж її чорні, мокрі коси, бо ж Ліля плаває без шапочки, поділені на пасма, як коси в античних статуй... Отже, Ліля лежить на піску, поклавши руку мені на коліна, Ґантенбайн сидить, ніхто й словом не згадує Айнгорна; або ж Ліля лежить долічерева, курить і читає, а Ґантенбайн тим часом полює з гарпуном, щасливий навіть він, що тепер, зрікшись ролі сліпого, знову має нагоду полювати з гарпуном і вже не треба замовчувати все побачене серед поліпів, морських їжаків і медуз. Він бачить, що навіть Ліля не думає про Айнгорна, бодай однісіньку мить. Він приглядається до неї. Добре. Вони, Ліля і Ґантенбайн, годинами граються з барвистим м’ячем або стрибають у хвилях прибою, не знаючи, який тепер день тижня. Ніхто не знає їхньої адреси (готель «Formentor», Майорка), ніхто у світі й ніхто в театрі, ніхто не може послати їм бодай телеграми. Ліля мріє про будинок на березі моря, життя без ролі, далеко від фільмів і телебачення, навіть якщо не безпосередньо у «Formentor», то де-небудь, просто будиночок на березі моря, таж мають такі бути, це тільки питання грошей, питання фільмів. Вони креслять проекти, що їх змиває набігла кучерява хвиля, але пусте, вони креслять знову. Ти куди? Ґантенбайн повертається з олеандровими гілочками, щоб наочно зобразити сад. Чоловіки такі винахідливі і вправні, а тим часом Ліля у своєму чаїно-пухнасто-білому пляжно-вечірньому вбранні курить сигарету й милується проектом, у якому нічого не тямить, а лише знає: то має бути будинок із багатьма кімнатами, своїми оливами і, звичайно, своїм вином, і при цьому дуже простий, атож, але, природна річ, із кількома ваннами й килимовим покриттям, таж людина вже потребує цього, а коли вже, так уже. Вони, Ґантенбайн і Ліля, ведуть поважну розмову, говорять навіть про свою прийдешню старість, про спільну старість, такі собі Філемон і Бавкіда...[17]

вернуться

17

Філемон і Бавкіда — подружжя, персонажі античної міфології. Коли Зевс і Гермес під виглядом звичайних мандрівників були у Фрігії, вони шукали притулку на ніч, та їм усюди відмовляли, і лише Філемон і Бавкіда радо зустріти богів. Коли Зевс запитав, яке в них найзаповітніше бажання, Філемон і Бавкіда відповіли, що хочуть померти в один день, щоб ні хвилини не жити одне без одного. У «Фаусті» Гете Філемон і Бавкіда стають жертвами підступних замірів Мефістофеля. У переносному значенні Філемон і Бавкіда — нерозлучне старе подружжя. (Прим. ред.).

34
{"b":"870696","o":1}