Що далі?
Якщо для Лілі, по тому, як він заспокоївся й вибачився за перлове намисто, власне, нічого не змінилося, бо він для неї внаслідок свого признання не став ані сліпіший, ані менш сліпий, ніж той, яким вона знала його, для Ґантенбайна, якщо він уже не вдаватиме сліпого, справді почалося нове життя...
Я уявляю собі:
Одного разу (невдовзі по тому) Ліля повернулася додому з іншого міста напрочуд дивним способом. Вона повернулася не вперше, але вперше знала, що я бачу її повернення ще з зупинки. Я викликав таксі, а вона тим часом казала: «Вітання від Генрі!» Я подякував. А більше ніяких новин? Тут кілька днів лютувала негода, я працював. Запитую: «Ну, що там було в тебе?» Таксиста це не стосується. Про це згодом. Отже, позавчора вона була в Генрі та його дружини, вона теж вітає мене. Ліля розповідає більше, ніж будь-коли після подорожі. Я ще ніколи не бачив російського балету, але одразу вважаю, що він розкішний. Що далі? Я вже сную здогади, боюся, що Ліля знову підписала угоду про участь у якомусь німецькому фільмі. Таж кажи вже! Я аж тремчу від напруги. Чому я не цілую її? Бо курю. Моєму батьку вже краще, я дякую, а погода, еге ж, у це важко повірити, якою різною може бути погода в різних землях. У Гамбурзі, наприклад, сяє сонце, так, саме в Гамбурзі. А тут, кажу я, дощ іде вже три дні. А втім, я дізнаюся, що Ліля зустріла свого першого чоловіка. Чому «а втім»? Він був нудний, відверто відповіла вона. Чому так відверто? Отже, Свобода був нудний. Хто б сподівався! Вперше, відколи я чую про Свободу, його назвали нудним. Що ще? А втім, нехай Свобода вітає мене, нехай увесь світ вітає мене. А втім, я теж маю зробити признання: про нещасний випадок через ожеледь! Мене просто закрутило. Ожеледь! Тепер іде дощ, але позавчора була ожеледь, наш таксист може підтвердити. Вдома я знімаю з неї плащ і вішаю на плічка з запитанням: «Ну, Лілечко, що сталося?» Я дістаю дві склянки, й Ліля радіє, що лихо сталося тільки з машиною, а не зі мною. Щоб ще раз сказати: «Я їхав зі швидкістю п’ятдесят, щонайбільше шістдесят кілометрів, але проти ожеледі нічого не вдієш. Отже, на здоров’я!» Але Ліля не могла відступити від свого першого чоловіка, що тепер знову вітав мене. Як може перший чоловік стати таким нудним! Я дістав лід. Чому Ліля не встигла на літак — це вже питання, яке лишається відкритим, бо саме цієї миті, як уже сказано, я дістаю лід, а Ліля тим часом згадує, хто ще передає мені вітання. Мабуть, ще декілька людей. Єдина людина, яка не вітає мене, не має імені, я не знаю її, і тому вона теж не вітає мене. Я розумію. Це було, як я чую, після російського балету, ціла група молодих студентів. Я ніяк не можу зрозуміти. Звичайно, не вся група хоче одружитися з Лілею, а хтось один. Як він уявляє це собі? Навіть Ліля, чую, вважає це за божевілля, але покладається на моє розуміння. Як можна розуміти те, чого не знаєш? Я вимагаю знань, я стаю дріб’язковим, дарма що Ґантенбайн таким ніколи не був, і для Лілі це прикре розчарування. Вона мовчить, щоб продемонструвати його. Невже ми повинні стати звичайнісінькою парою? Отже, в понеділок, або, може, в неділю, ні, байдуже, хай там як, це було після вистави, яка, до речі, мала успіх. Що? Ліля вже сказала: група студентів, а водночас і танцюристів. Я спробував уявити собі: я теж колись був студентом, але не таким проворним, як цей, що його Ліля задля лаконічності назвала Гидунчиком. Коли Ліля всупереч своїй волі розповідала, я уявив собі риси генія й налив собі склянку. Я розумію, атож, я вважаю, що це справляє враження, коли якийсь студент, двадцятиоднорічний абощо, навпростець повідомляє дамі, якій подає плащ і з якою не знайшов нагоди поговорити, що хоче полетіти з нею до Уругваю, щоб там і жити з нею, а ця дама, тобто Ліля, й досі отямитись не годна. Чому я все так перекручую? Отже, ніякий не студент, а танцюрист, ні, навіть не це, просто Гидунчик. А це означає, що огидність насправді не відіграє ніякої ролі. Отже, він провів її додому, тобто до готелю. Що далі? Я знову зрозумів усе не так. Далі нічого! Тож я задовольнився одним студентом, або танцюристом, що, мабуть, геній, бо все, що має назву, він вважає за давній мотлох, навіть російський балет, і хоче одружитися з Лілею, і то миттю. Доля! Я просто запитую, чи він знає, що Ліля одружена. Чому я такий неможливий? Я вже не запитую, чи має він гроші, просто п’ю і мовчу, бо все, що спадає мені на гадку, банальне. Там, де є кохання, є навіть літак на Уругвай. Отже, Ліля заспокоює мене, хоча я спокійніший за неї: ніякий не танцюрист, ні, ніякий не студент, ні, Ліля теж не знає, хто він. У ньому навіть є щось величне. Йдеться, як я розумію, навіть не про шлюб у буржуазному розумінні, а про щось інше, Ліля не хоче називати його, тож кажу я: про щось абсолютне. Ліля признається, що й вона не іншої думки. Гадка, що я тепер можу отримати ляпас, звісно, перший, приголомшила мене. Коли я докладно розпитую, як Ліля уявляє собі клімат в Уругваї, бо вона вкрай чутлива до клімату, виявляється, що він говорив не про Уругвай, а про Парагвай, Ліля просто помилилася. Я геть збив її з пантелику. Загалом я ставлюся до нього несправедливо; про свій намір одружитися з Лілею він сказав не першого вечора, я все перекрутив, а на трамвайній зупинці перед її від’їздом. Я присоромлений. Замість признання, яке відкрило б шлюзи моїх чоловічих жалощів до себе, я чую лише про переживання, яке словами взагалі не можна передати. Тож не треба слів! Ліля просто вражена. Я бачу. З’ясовано, що він їй не подобається, крім того, гарненький, але неможливий, проте гарненький, Гидунчик, як вона вже казала, Господи милий, і, хоч би що він казав, усе їй не подобається, його зарозумілість теж, мабуть, дитяча, тож Лілі він видається набридливим, але вона не може опанувати себе, коли він дивиться на неї. Кролик і удав! Ліля такого не каже, але я розумію. Парагвай я не знаю, але розумію, що й він не може знати, чому Ліля, така жінка, як Ліля, повертається до Ґантенбайна. Може, поставити платівку? Я тільки подумав про це. Якби ми принаймні зголодніли! На мою думку, моє запитання, що тепер буде далі, не таке хибне, щоб Ліля з криком напустилася на мене. Нічого не буде, святий Боже, взагалі нічого! І нічого й не сталося. Що Ліля могла вдіяти, якщо їй трапився безумець? Це вона вжила такі слова. Я кладу платівку, ставлю голку на платівку, рука не тремтить, таж нічого не сталося, а Ліля вважає, що я неможливий, ба навіть каже мені, атож, що не терпить його, не терпить. На жаль, сказати про це йому вона б не змогла і тому каже мені. Тож ось яким було переживання: як можна вважати Гидунчика за красеня? Платівка крутиться, але ми не слухаємо її. Я чую: той хлопець дивлячись їй у вічі, міг сказати, чого він хоче! Вона повторює: той хлопець! Ну, а я не хочу переймати цієї назви, вона мені не належить; крім того, я не певен, чи він хлопець. Це стане видно потім. Може, він на днях приїде сюди, запитую я, нарешті запаливши люльку, і Ліля вважає, що я не маю смаку. З якої речі він має приїздити? Я думаю: щоб забрати Лілю. Ліля вважає, що гумор тут недоречний. Ми слухаємо бранденбурзький концерт Баха, здається, п’ятий, і я хочу знати: як вона сьогодні опівдні попрощалася, і я маю на увазі не те, чи вони цілувалися на східцях трамвая в сонячному Гамбурзі, а одну просту річ: із якими почуттями? Ліля не відповідає на моє запитання, а лише повторює: безумець! А я лише хочу знати, чи Ліля якимсь способом дала зрозуміти, що існує Ґантенбайн. Ліля воліє слухати Брамса. Звичайно, він може собі думати, ніби Ліля не живе без чоловіка. Я шукаю Брамса, Ліля має слушність, моє запитання безглузде. Чому вона має розповідати незнайомцеві, і то тільки тому, що той хоче одружитися з нею, подробиці свого інтимного життя? Ліля має слушність. Хіба того хлопця обходить, що Ліля і Ґантенбайн, як я знаю, щасливі? Я ставлю платівку, Ліля має слушність, ставлю голку на платівку, що крутиться...
Поки що все гаразд.
Телеграма наступного ранку не дивує мене. Поштамт, не здогадуючись, диктує її по телефону. Я записую:
«ПРИЇЖДЖАЮ ЗАВТРА АЙНГОРН».
