Я уявляю собі:
Ніколи жодного крику!
Я уявляю собі:
Філемон і Бавкіда, за тиждень знову повернувшись додому, бачать, що на них чекають кілька листів, але Філемон переймається лише своїми листами, Філемон, людина духовна...
А Бавкіда?
Вона має шухляду зі старовинним замком, яка завжди замкнена. Звідки я знаю про це? Я ніколи не намагався відкрити ту шухляду. Хіба я дійшов би до такого? Я тільки бачу, що Бавкіда щоразу відкриває шухляду ключиком, коли їй потрібно щось у ній, і щоразу каже Філемонові, що її та шухляда просто не обходить. Тут ми єдині. Тільки ретельність, із якою вона ховає ключика, тішить його дедалі більше, і якось уранці, — отак-бо заманулося випадкові, — виявилося, що шухляда стоїть відкрита, мабуть, через недогляд. Чи, може, вона прагне перевірити його? Він, знає Господь, має іншу роботу. Може, йому підійти й засунути шухляду, щоб Бавкіда згодом не перелякалася? Але й це не годиться, висновую я й бачу, що Філемон сідає за кляту податкову декларацію або береться до якихось інших справ, що їх вимагають вирішувати повсякденні потреби. А вона щойно подзвонила, що зайшла до перукаря й повернеться пізніше. Я відмовляюся думати, що це підступ з її боку. Філемон забороняє собі підійти й подзвонити перукареві, щоб пересвідчитися, що Бавкіда повернеться не раніше ніж через дві години. Адже це не відповідає стилеві стосунків Філемона й Бавкіди. А коли згодом він усе-таки телефонує, то тільки тому, що йому справді потрібно щось запитати з приводу митної декларації, а Бавкіда, звичайно, сидячи під ковпаком для перманенту, не могла відповісти йому нічого путнього. Хай там як, Бавкіда справді сидить у перукаря. Невже Філемон сумнівався в цьому? Він не може пройти поряд, не помітивши, що в шухляді повно листів. Їх можна читати дві години поспіль. Листи від Айнгорна? А тепер існує дві можливості: він або прочитає, або опанує себе. Звичайно, він не читає. Тільки сердиться на Бавкіду, що змушений опановувати себе. Він, як уже сказано, мав іншу роботу. Одне слово, він не читав нічого.
Я полегшено зітхнув.
Адже йдеться не про те, що актриса, яку на телеекрані бачать мільйони глядачів, отримує листи. Це ж очевидна річ, зате менш очевидно, чому так багато листів приходить із данськими марками. Данці, здається, надто вже полюбляють телебачення й мають усі лише одну марку друкарської машинки. Менш очевидне й інше: чому серед усіх листів, що їх Бавкіда часто на тижні лишає в різних кутках квартири, ніколи немає листів із данськими марками. Не зважати на них — ось єдине, що я міг порадити доброму Філемонові. Може, він отримав погану звістку, запитала вона під час сніданку, ховаючи листа — навіть не прочитавши його — з данськими марками (Філемон тепер упізнає данські марки з відстані трьох, а то й чотирьох метрів) у кишеню халата, щоб не згоріли грінки. Його запитання «Що нового?» стосується лише листів без данських марок, Бавкіда, відповідаючи, теж дотримується такого обмеження. В середньому щотижня приходять два або три листи з Данії, всі без зворотної адреси. Філемон, звичайно, соромиться, що рахує їх, тож мені навіть немає потреби нагадувати йому, що він, м’яко кажучи, просто дурень.
Подумаймо краще про інше!
Наприклад:
Поділену Німеччину, коли слід запитати, за яких умов без небезпеки для Європи й без загрози миру відбудеться її об’єднання, якого вимагають щиро або для годиться; чому ми всі не докладаємо зусиль, щоб виробити ті умови...
Або:
Ситуацію в Іспанії...
Або:
Забруднення наших озер...
Тож думаймо про це!
Що стосується Філемона й Бавкіди, то відомо, що ревнощі, обґрунтовані або ні, поки що дуже рідко можна пригасити спокійним і гідним самовладанням, їх можна позбутися радше власного невірністю, навіть коли антична казка про Філемона й Бавкіду замовчує її, і то слушно: досить, щоб про неї знав Філемон. Він навіть не здогадувавсь, як невимушено він може брехати, й дивується. Філемон давно вже не брехав, і саме тому став таким чутливим. Тільки першої миті, побачивши Бавкіду, він трохи бентежиться; думає, що її губи мали б помітити. Але Бавкіда не помічає нічого, що помічають її губи, й щаслива, що Філемон знову жвавий і бадьорий, і коли каже, що кохає її, це правда, хоча три години тому він кохав іншу жінку; він дивується, який він щирий, авжеж, щирий, як і його таємниця.
Поки що все гаразд.
Це чистісінька вигадка, мовляв, Філемон якось цілий тиждень не давав Бавкіді данських листів, які, проте, не лишалися і в скриньці. Не знаю, що він пообіцяв собі при цьому. Чистісінька вигадка. Можливо, лише хоче показати мені, який самовпевнений він тепер у нинішній ситуації. Він запитує: «Що нового?» — і Бавкіда розбиває яйця або наливає чай, навіть не запитавши: «А мені пошти не було?» Як минув тиждень, занепокоївся вже Філемон: адже тепер він мав у нагрудній кишені аж три листи з данськими марками. На щастя, Бавкіда вже не дбала про його костюми. Тож у якій ситуації він опинився! Одне її мовлене мимохідь слово, навіть просто гримаса, яка свідчила б про неспокій, — і Філемон одразу схопився б за нагрудну кишеню, вибачився за свою забудькуватість і віддав данські листи. Нерозкритими! Замість цього надходить терміновий лист, уже підписаний рукою й переданий кур’єром, тож Бавкіда отримує його особисто в руки. Вона читає, але не забула й про грінки, й не запитує жодним словом, чи приносили листи, принаймні три. Жодним словом. Філемон намащує маслом хліб, переглядає вранішню газету. Я запитую себе: а що тепер із тими трьома листами? Якусь мить, уже сидячи в автомобілі й заводячи стартер, Філемон міркує, чи не слід повернутися додому і прямо змусити Бавкіду, цю архідружину-акторку, розповісти правду. «Філемоне!» — підбадьорюю я, а моя рука й далі тримається за ключ запалення. Хіба це не честь для нього, що оці листи так неприховано приходили додому? Я пробую заспокоїти його. Хіба це не означає, що його принаймні не вважають за дріб’язкового? Я кажу: «їдь!» Мотор працює вже довгенько, і я полегшено зітхаю, коли він нарешті одягнув рукавички; тільки його обличчя в дзеркалі заднього огляду непокоїть мене. Чому він такий похмурий? Він не каже нічого, про що думає, мабуть, узагалі ні про що. Я думаю: досі Філемон поводився бездоганно. Досі! Коли одного разу прийшли одразу два листи з Данії, він, навіть не всміхнувшись, поклав їх просто поряд із серветкою, і Бавкіда, загалом така невимушена, невдоволено скривилася, мов від чогось нудного, небажаного і обтяжливого. Чого ще від неї хочуть? Я розумію: Філемон хоче позбутися трьох листів. Не прочитавши їх! Як ми хочемо сподіватися. Чому він не зважає на обставину, що його Бавкіда, як можна виснувати і з цього данського переполоху, певне, й сама пише двічі на тиждень. Тут він і справді розгубився. Невже він гадав, ніби той данець може грати в пінг-понг кулями, які не повертаються? Я змушений ще раз нагадати, що досі Філемон поводився бездоганно: не розпечатував данських листів, бо це було б нетактовно. Розсердив його лише той підписаний рукою терміновий лист і її зверхня мовчанка про зниклі листи. Може, йому треба вийти та вибачитись? Нарешті з’явилася перша думка: я поїду тепер на головпоштамт і вкину три приховані листи ще раз. Оце й усе. От тільки боюся, що пошта, дотримуючись, як і завжди, порядку, ще раз поставить свій штемпель, штемпель із датою. А що потім? Лишається тільки одне: Філемон, хоча він справді мав робити щось інше, їде до лісу, щоб спалити три листи.
Отже, Філемон їде.
Я не розумію, навіщо так далеко.
Філемон хоче, щоб його не бачили, навіть лісоруби й робітники, які працюють у лісі. Йде дощ, до обіду ще далеко, в лісі, крім нього, нікогісінько. Шкода, що люди не їздять частіше до лісу, коли йде дощ, і не мають часу продертися крізь зелену папороть, намокнувши до колін серед мокрих листяних віял, або постояти під буком, сухі, немов у наметі, тим часом як навколо лунають зелені дощові арфи; побачити мурашник під дощем — бурий і мокрий пагорб із глиці, або мох, почорнілий і губчастий, гриби, різні кожної пори року, стовбури, що капотять водою, кущі, які треба обминати, бо кожна гілочка — душ, не пурхає жодна пташка, стоїть тиша під зеленими кронами, ніде жодного руху, напинається павутиння без павуків, видніє чорне, лискуче мокре коріння, ноги інколи ковзають, а далі знову йдуть немов по сухому килиму, десь угорі йде дощ, чути якесь шарудіння, на стежках розтеклися бурі калюжі, інколи з них здіймаються снопики бризок, із гілля поволі котяться великі краплини, стоять штабелі колод, жуки, що живуть у них, не відчувають крапель, дерево давно вже сухе, кора вкрита мохом, круглі торці колод ясніють, наче яєчні жовтки, а увесь інший світ — лише сірий туман поміж мокрих колон із зеленою філігранню, а зверху нависає свинцеве небо, йде дощ... Шкода, що Філемон не бачить цієї краси, боячись лісових робітників, яких він навіть помітив, чоловіків у чоботях, що, мов кобольди, поприсідали під бляхою, але відтоді він проїхав ще два або три кілометри і тепер нарешті знайшов місце, де хоче спалити листи. А ідучи, Філемон міркував, чи не було б краще поїхати в банк і покласти листи до сейфа. Перевага: якби про них згадали коли-небудь, вони завжди були б доступні. Недолік: їх можна було б завжди прочитати, за винятком неділь і загальних свят. Я був за те, щоб спалити, але швидко. Я хотів ще встигнути на роботу. Чом би не спалити їх в оцьому гравійному кар’єрі? Я був нетерплячий, звісно, а Філемон розвіяний; вийшовши з машини, він забув вимкнути двірники. Калюжа в кар’єрі могла, напевне, нагадувати про данське мулисте узбережжя. Отже, геть ті листи! Місце сприятливе — голий і занедбаний гравійний кар’єр з іржавою табличкою: «Вхід заборонено, за порушення — штраф», інколи над лісом прогуде літак — «Вампір»[18], можливо, якраз над кар’єром, невидний у дощових хмарах, дарма що летить дуже низько, а потім знову тихо капотить вода; чорний Філемонів автомобіль, заляпаний після численних калюж, стоїть навскіс на дорозі з двірниками, які сновигають по склу, з підліска пурхнула сойка і скрикує в повітрі, але це все не пояснює, чому Філемон вагається. Листи, призначені не для дощу, а для шухляди, стають мов заплакані. Чи вони взагалі ще горітимуть. Адже можна передбачити, що нерозпечатані листи тільки обгорять, а потім просто лежатимуть, папір із бурими краями, що в найкращому разі жеврітиме й розсипатиметься на попіл, тож Філемон буде змушений стати навколішки й дмухати на вогонь і прочитає навколішки кілька ще не почорнілих слів, які не обходять його, кінець речення, що буде глузливо незначущим, тож він розшифровуватиме навіть попіл, слова, які, оскільки він буде змушений вигадувати зв’язок між ними, й далі незабутньо горітимуть у його мозку. Він шкодуватиме, що не прочитав по-справжньому листів, а якби прочитав, то теж шкодував би. Тож чи не краще просто викопати яму й поховати листи? Я бачу, як він шукає гілляки, щоб випорпати яму. Але гілка ламається: суглинок — це суглинок. Ламається й друга гілка: гравій — це гравій. Я бачу, як він почервонів від гніву — від гніву на вас. Тепер уже ушпарив справжній дощ, Філемон промокає до рубця, а ви глузуєте з нього. Ви! Але ж це вже початок ревнощів, бо я думаю: ви — пара, ви! Тепер він справді розкриває листи, всі три, неквапливо, як бачу, але рішуче. Я тут не можу перешкодити. Тільки думаю, що для цього не треба було їхати до мокрого лісу. Який тепер вигляд у Філемона, які в нього штани, які туфлі у глині! Коли він іде до машини, щоб принаймні почитати листи в сухому місці, я кажу ще раз: «Філемоне! Листи з данськими марками, бачу, розкриті, але не прочитані. Про що в них можуть писати?» Він вагається...
