Я лечу.

«Please fasten your seat belt»[11], ми знову готуємося сідати, «Stop smoking, thank you»[12], я припиняю не тільки курити, а й снувати свої уявні картини, тепер — це тепер, я чекаю на звичайний поштовх, коли літак торкнеться смуги, це теперішність, «we hope you have enjoyed your flight and we see you again»[13], нині теперішність знову зовні, «thank you».

Усе-таки я напружений:

Хто тепер чекає мене в аеропорту?

Я дивлюся:

Якщо вона має чорні коси й водяво-сірі очі, великі очі та повні губи, але ж так, якщо в неї не прикриті верхні зуби і є крихітна родимка за лівим вухом, тоді я нікуди не літав..

Я старішаю...

Via Appia antica[14].

Вона могла б бути моєю донькою, і нам немає сенсу бачитися знову. Я б хотів тієї зустрічі, мені тьохкає серце, але це не має ніякого сенсу. Ми стоїмо на римській могилі, пополудні, власне, нас чекають у місті. Я ненастанно дивлюсь їй просто у вічі, дитина, інколи запитую, що вона думає, її очі дивляться на мене, і вже знаю, що вона не дитина. Ми не наважуємося сісти на літню землю, щоб не стати парою. Я не цілую її. Це не має сенсу, ми обоє знаємо про це, такого не станеться. Щоб робити що-небудь, вона шукає листок конюшини з чотирма лопатями, як і годиться для миті щастя, але марно. В небі гуде літак, ми й далі дивимось на крислату пінію. В неї на плечі висить шкіряна сумка, в руці листок конюшини з трьома лопатями, вона стоїть і обертається на вітрі, коси розмаяні, й кричить бурій землі внизу, Кампаньї, де розповзаються передмістя, які були б приводом для розмови про містобудування, але вона мовчить. Я дарую їй смолисту шишку пінії. Я, власне, не здогадуюсь, про що вона думає, й повторюю запитання. Відповідає: «Про те саме, що й ви!» Але я не думаю. Її очі: блищать перед теперішністю, до якої не доторкнутися. Куди тепер кидати смолисті шишки пінії? Одного разу я жартома пригорнув її голову до своєї, не цілуючи, ми обоє сміялися. З чого? Для наших смолистих шишок пінії просто немає мішені, тож ми беремо їх із собою. Звісно, нас видно здалеку, як ми стоїмо на могилі, добродій і дівчинка, тепер рука в руку, випроставшись під вітром. Жартома? Щоб казати що-небудь, кажу: «Може, ходімо?» Через те, що треба спускатись, я беру її сумку, вона дає мені липку від смоли руку, при нагоді я підтримав їй ногу, коли вона не знаходила опори між сухими пучками трави, і ось ми вже внизу, довше, ніж треба, струшуючи з долонь суху землю. У відкритій машині, коли ми вже трохи від’їхали, а її рудуваті коси маяли на вітрі, я запитую про адресу, і то саме тоді, коли перемикаю передачу, отже, між іншим. Вона пише її на конверті з моєї кишені. Я довго їду по давньому римському брукові. Я міг би тепер, коли вона мовчки дивиться вбік, сказати що-небудь про брук, скажімо, про легіони, атож, які ходили по ній, минули тисячі років, атож, і т. ін. Я не кажу нічого, бо казав уже не раз. Натомість запитую: «Що роблять зі снами наяву?», поки ми змушені чекати перед червоним вогнем світлофора, моя рука на тремтячому важелі, й вона відповідає: «Здійснюють їх!» Потім, як я перемкнув передачу, ми їдемо далі...

Баста!

Сьогодні я викинув смолисту шишку, що й досі лежала в машині, бо вона вже не пахла, викинув і її адресу, коли-небудь, я певен, випадково зустріну її на вулиці, молоду жінку, що жваво базікатиме про те або те, про свій шлюб і т. ін.

Бурі, лікар, інколи розповідає про різні випадки, тоді як я краще пограв би в шахи, і мене сковує, коли він, повільно обрізаючи сигару, розповідає про будні своєї клініки, а я тим часом не менш повільно мовчки розставляю фігурки зі слонової кості на шахівниці на колінах... Якби не засоби сучасної медицини, які, запроваджені без питань, ведуть до того, що більшість нас, так би мовити, переживають самі себе, то я знаю, що навіть я вже двічі помер би природною смертю, і тоді запитання, як людина може витримувати свою старість, було б зайвим — ось де правда... Тепер я затискаю обидва кулаки, щоб Бурі вибрав чорні або білі; я слухаю, але все-таки стискаю обидва кулаки. Адже Бурі як гість, розумієте, має вибір. Це наш четвер, Бурі прийшов, як і завжди, грати в шахи. Я чекаю. Але Бурі, відхилившись на стільці назад, спершу запалює сигару, його думки вочевидь ще витають у лікарні, я бачу запалений сірник, що от-от, як він не опустить його, попече йому пальці; Бурі думає: що робить чоловік мого віку, коли він знає або думає, ніби знає, що, за оцінками лікарів, він проживе лише рік, щонайбільше рік?.. Я знову стаскаю обидва кулаки, й Бурі вибирає, мені дістаються чорні... Згодом, коли я цілу годину думав лише про пішаків, коней і тури, мене все-таки зацікавлює розповідь Бурі; шахівниця з фігурами зі слонової кості й досі в мене на колінах, але тепер я знову сам, Бурі ще має провідати хворого; я не знаю, що робив би я в такому випадку.

...жив би...

Але як?

Я уявляю собі:

Ендерлін Фелікс, доктор філософії, вік — сорок один рік одинадцять місяців і сімнадцять днів, імовірна тривалість життя один рік, Ендерлін сам, надворі перед відчиненим вікном буяє весна, запах бузку, змішаний із лікарняним запахом, що просто завжди і всюди, навіть коли дивитися на далекі гори або в майбутнє; зараз ранок, пора мужності, сонце світить на газонний дощувальний апарат, напинаються водяні віяла з веселками всередині, краплі вилискують на траві, інколи крутнеться білий або жовтий метелик, життя — це парк. Ендерлін ще не читав сумнівної записки, він ще думає, що одужав. Щоправда, почувається кволим, але одужав раз і назавжди. Йому пощастило, про це сказав йому Бурі. А чому людині має не щастити?! Він трохи злякався, коли Бурі сказав ті слова. Чому пощастило? Ендерлін чогось іншого й не сподівався. Він трохи мерзне перед відчиненим вікном, хоча, здається, надворі теплий день, майже гарячий, дме фен, до гір, здається, можна доторкнутися рукою. Він, власне, пріє, дуже кволий, і це й не дивно після семи тижнів у ліжку. Гори ще вкриті снігом, поля темні, майже чорні, масні, смужка миготливого озера, вітрильник на воді. Неподалік від вікна цвіте магнолія. Садівник у зеленому фартусі і з лійкою, нічого не бракує. Звідкись долинає «Алілуя» — спів медсестер, вільних від чергування. Крім того, на риштованні мурують робітники, лікарню треба розширити, треба розширити всі лікарні, робітники гримотять поліспастом[15], італійці, лункі голоси, засмаглі тіла вище пояса. Отже, лікар, Бурі, на хвилинку вискочив, перед тим розповівши Ендерліну про його повне одужання і вже недалекий вихід із лікарні; Ендерлін, блідий, у синьому халаті, сидить у м’якому кріслі поряд із письмовим столом, тримає в руках ще вологу смужку плівки — свою кардіограму, яку дав йому приязний лікар, дивиться на неї, як на арабське письмо, гарне, але загадкове, згадує про один дороговказ у пустелі між Дамаском і Єрусалимом, годі прочитати, зате гарно, тож навіть Ендерлін зачарований каліграфією свого серця, якому не довіряв, він не може намилуватись нею і, лише коли у відчинене вікно задув вітер, помітив записку на столі, підвівся й поставив на неї попільничку, підвівся, щоб її не звіяло вітром, але не на те, щоб читати. А втім, уже прочитав. І тепер йому прикро. Ця записка призначена не йому. Спершу йому тільки прикро. Його ім’я, прикрите тепер попільничкою, прочитати годі, натомість, коли Ендерлін ще раз глянув на записку, можна прочитати написаний кульковою ручкою професійний термін, який вишукала собі смерть, слово, якого Ендерлін не знає, а збоку — безперечно гнітюче повідомлення: «Приблизна тривалість життя — один рік».

Ендерлін сам у кімнаті.

О ні, так легко у свою смерть не вірять. Може, в записці йдеться не про нього? Коли лікар повернувся до кімнати, Ендерлін уже знову сидів у кріслі, де й мав сидіти, руки на м’яких бильцях ліворуч і праворуч, дві руки в рукавах халата і дві білі кисті, що звисають із билець, і лікар каже: