Литмир - Электронная Библиотека
A
A

І т. д.

Людство видається однією родиною, тільки-но люди становлять пару; всі інші знають одне одного так або так, і тільки пара, яку породжують обійми, не знає себе зовні; ви смієтеся, бо ніхто з ваших знайомих ще не здогадується; ваші підошви до певної пори ще не торкаються землі. Як довго? Кожен третій оточує, кожна мрія стирається.

«Flight seven-o-five».

Ендерлін (я бачу, як він виглядає крізь вікно, його обличчя в блакитному віддзеркаленні вікна) тепер чекає вже не один, ціла юрба, кожне з зеленою або червоною карткою в руці, тиснуться перед личком манекена-стюардеси, яка ще не може відчиняти; Ендерлін уже не стоїть попереду всіх...

Він ще має вибір.

Я за те, щоб летіти.

Нарешті відчиняються двері, юрба заворушилася, дехто спішить, дехто махає назад рукою, личко, як манекен, повторює:

«Flight seven-o-five».

Я можу уявити собі обидва варіанти:

Ендерлін летить.

Ендерлін лишається.

Мало-помалу я наситився цією грою, яку тепер уже вивчив: діяти або ні — хай там як, знаю, це тільки частина мого життя, іншу частину мені слід уявити собі; дії і бездіяльність можуть мінятися місцями; інколи я просто дію, бо бездіяльність, однаково можливо, теж нічого не змінить у тому, що час минає, а я старішаю...

Отже, Ендерлін лишається.

Я — ні...

чому він, а не я?

Або навпаки:

Чому я?

Так або так:

Хтось полетить...

Хтось лишиться...

Однаково:

Ендерлін лишиться, уявляючи собі, ніби він полетів, і Ендерлін полетить, уявляючи собі, ніби він лишився, а те (чи перше, чи друге), що він пережив насправді, — розколина, яка йде крізь його особистість, розколина між мною і ним, хоч як він учинить — полетить чи лишиться, нехай навіть «Caravelle», яка тепер має вільну смугу й рушає з місця, з незбагненних причин вибухне, і трупи ідентифікують, але наша «Caravelle», як бачу, піднімається й піднімається.

Я уявляю собі:

У таксі, тримаючись рукою за петлю, Ендерлін пишається, що не обрав бездіяльності, й водночас спантеличений: його тіло сидить у таксі, але жадання полишило його тіло, — воно зі мною, поки я лечу, високо понад хмарами, і Ендерлін не знає, навіщо, власне, він іде до тієї жінки, що раптом уже не має ніякої присутності, є тільки нескінченна дорога в місто, вуличний рух, Ендерлін сидить, немов поспішає, а водій, дивлячись уперед, немов майбутнє завжди попереду, робить усе можливе, щоб їхати вперед, а тим часом Ендерлін, тепер уже запаливши сигарету, потай радіє кожному червоному вогню світлофора, кожному скупченню машин, кожній затримці; минуле не спішить...

Я уявляю собі:

Як мої пальці вперше торкнулися її чола, її здивоване обличчя, якого вже немає, тож нічого...

Я уявляю собі:

Ендерлін, оплативши таксі, якусь мить приголомшений, що він без багажу, обурений, наче його вкрали, його багаж, що тепер летить високо понад хмарами, та потім Ендерлін заспокоївся й навіть у захваті, що він без багажу, проте безпорадний, стоїть обома ногами на землі, навіть на тротуарі, тож його, власне, не вдарить ніяка машина, Ендерлін не знає, де він точно в чужому місті, тільки приблизно, Ендерлін пригадує кіоск, якщо це той самий, тож, якщо він не пішов тепер не в той бік, її дім уже десь недалеко, Ендерлін називає себе віслюком, бо й далі міг би їхати тут у таксі, таж ні, він раптом попросив шофера зупинитися, певне, думав, ніби ще й досі можна обирати бездіяльність. Навіщо йому потрібний її будинок, атож, власне, навіщо? Ендерлін коло кіоску, запитує про потрібну вулицю, щоб не йти туди, але кіоскер нічого не знає, це, мабуть, інший кіоск, і Ендерлін тепер стоїть справді безпорадний. Чому він не полетів? Ендерлін усе-таки визнає перевагу, що йому не треба (на відміну від мене) їсти в літаку, і шкода, що він уже не має мого голоду; Ендерлін має вибір, обідати стравами французької або італійської кухні, навіть китайської, бо він має час, цілий вечір у чужому місті, ніхто не знає, де цієї миті Ендерлін, навіть вона не знає, бо він не подзвонить їй, і навіть він сам не знає, ні, кіоск той самий, але бару поряд немає. Навіщо він іде? З не меншим успіхом він міг би сидіти на тротуарі. Чому він не зайде просто до ресторану? Раптом, я розумію, все стає страшенно безглуздим, навіть їжа, коли не відчуваєш голоду; Ендерлін плентається, щоб не шукати її будинок, а натрапити на нього випадково. До цього він не міг сидіти сам у ресторані й читати меню, карту вин, щоб відсвяткувати подію, що він ще раз бачив її будинок, — але не подзвонив.

Я уявляю собі:

Її будинок зовні...

Ендерлін ще ніколи не бачив його зовні, вчора, як заходив, щоб повезти її до театру, не бачив, то був якийсь будинок, ще нічим не прикметний, а сьогодні вранці, коли Ендерлін покидав його, він, звичайно, бачив оббиті латунню двері, та потім не озирався; Ендерлін, власне, пригадує тільки двері.

Я уявляю собі:

Чепурний п’ятиповерховий фасад, вікна обмуровані піщаником, будівля XVIII або XVII століття, оновлена (я знаю, що всередині є ліфт) з огляду на збереження спадщини та охорону пам’яток, кількаповерхова аристократична споруда, за винятком п’ятого поверху, рильця над ринвами, покрівля з пласкої черепиці, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або:

Фасад обшитий, споруда має демократичний вигляд, новобудова, але з черепичним дахом, щоб пасувати до старого міста, на першому поверсі кондитерська, що є несподіванкою для мене: обмуровані піщаником вікна видніють на сусідньому будинку, так само й рильця; двері з пологою аркою, спорудженою, напевне, в п’ятдесятих роках нашого сторіччя, залізобетон, але без форм сучасної архітектури, на п’ятому поверсі де-не-де горить світло...

Або:

Будинок не має п’ятого поверху (а я певен, що те було на п’ятому поверсі) з цього боку, і його не можна обійти; колись пишний фасад тепер обшарпаний, бідермейєр[10], згодом знецінений розміщеною неподалік товарною станцією з її свистами і сичанням пари; вивіски фірм на першому і на другому поверхах, вікна з перекладиною, на четвертому поверсі де-не-де горить світло...

Можливо:

Листоноша, що якраз підійшов до дверей, запитує Ендерліна, кого він шукає, і безмовний Ендерлін удає, ніби заблукав, а тим часом іде далі, навіть не подякувавши...

(Можливо, але невірогідно).

Ймовірніше:

Я пригадую хиткі відсвіти вуличного ліхтаря, що бовтається під вітром, цілісіньку ніч, відсвіти на шторах і стелі; я точно пригадую: коли ліхтар не хитався, його світло не доходило до підвіконня, і лише вітер заганяв у нашу кімнату вуличне світло, немов шумовиння на палубу; осяяна відблисками зі стелі, лежала жінка, а це означає — хоч який вигляд мав будинок, цей ліхтар засвідчує, що вікно було якраз над ліхтарем, тобто кімната має бути десь на четвертому або п’ятому поверсі...

Я уявляю собі: Ендерлін подзвонив.

(...поки я в літаку, затиснутий між чужими ліктями, зі знайомою тацею перед собою, на ній ножик, виделка і ложечка, які треба дістати з целофану, погляд на суп із бичачого хвоста, холодну курку і фруктовий салат).

Я уявляю собі:

Вечір без обіймів, довго навіть без поцілунку, ви зустрілися зовні, що змушує до розмови, аж поки між вами, здається, вже повне розуміння, атож, це вражає...

Я замовив вино.

Ми летимо, згідно з повідомленням нашого капітана, на висоті дев’яти тисяч метрів над рівнем моря з середньою швидкістю вісімсот кілометрів за годину.

Вино надто холодне.

Я уявляю собі:

Ваше вино тепліше...

Дарма що холодне, я п’ю своє.

Я уявляю собі:

Ви кохаєтеся, ви на землі...

Стюардеса, що нарешті забрала мою тацю, усміхається. Чому? Та вони завжди всміхаються, про це знають усі, і завжди молоді, навіть коли між сигаретою, яку я щойно докурив, і наступною, яку одразу запалюю, минуло десять років.

Я уявляю добі:

Десять років...

Я уявляю собі:

Отже, ви тепер спочиваєте, пара з мертвими для кохання тілами, всю ніч в одній кімнаті, за винятком короткої подорожі, як-от тепер. Тож ви там живете. Байдуже, чи це квартира, чи будинок, обставлений так або так, імовірно стилізований під старовину й водночас модерний, зі звичайною лампою японського виробництва, хай там як, там є спільна ванна, щодня видніє картина знарядь для різного піклування про два тіла, одне жіноче, друге чоловіче. Інколи тужите й ви. Жоден з вас не має людини, якій можна довіритися, ні, не має навіть у спогадах, навіть у сподіваннях. Чи можна бути такими пов’язаними, як ви? Не можна. Але інколи тужите й ви. За чим? Ви здригаєтеся. Що, власне, сталося? Живіть нескінченно-швидкі роки в любові, як пара, в ніжності, тільки не показуйте гостям, що ви справді реальна пара з мертвими для кохання тілами, які вкрай рідко ще прагнуть одне одного. Хіба що після поїздки або розлуки, поки триває якийсь конгрес, трапляється, що ви серед білого дня, невдовзі після приїзду, не розпаковуєте валіз і не кажете необхідного, а сплітаєтеся в обіймах. А от коли з іншим! Це збадьорює, але признаватись у цьому не варто. У вас ще один, як не раз і давніше, позбавлений годин день у халаті і з тарілками. Потім знову тиха втрата цікавості з обох боків, не висловлена й навряд чи показана, лише замаскована вимогами буднів. То й живіть отак. Ваші листи, коли ви інколи розлучаєтеся, майже лякають вас, ви в захваті, коли пишете бурею забутих слів, мовою, що вже вивітрилася. З готельного, номера з пустим двоспальним ліжком ви телефонуєте, не сахаючись витрат, з Лондона, Гамбурга, а чи з озера Зільц, щоб нагально побалакати серед ночі про кохання. Знову чуючи свої колишні голоси, ви тремтите. Аж до зустрічі вдома. Лишається тільки прихильність, спокійна, глибока і майже несхитна прихильність. Невже це ніщо? Ви вже майже все пережили, за винятком кінця, це вам не новина, коли хтось із вас утече серед ночі, знову збирається гнів, і тут нічим не зарадиш, навіть коли мовчати два дні: ви пара, всякчас вільні, але пара. Тут мало що можна вдіяти. Інколи проскакує думка: чому саме ти? Ви озираєтеся на інших чоловіків, на інших жінок. Тут мало про що йдеться або ж ідеться про все. Ніщо не буде нестямнішим за ваше колишнє кохання, в найкращому разі буде таким самим. А чи було воно нестямним? Ви про це не говорите. Ніжно дбаючи по теперішність. Або тільки з докором, що хибний, як і кожен докір, звернений проти життя. А хто і чим може дорікнути звиканню? Про те, що було колись, знає тільки дзеркало в якійсь неможливій готельній кімнаті, іржаво-сріблясте задимлене дзеркало, яке невпинно показує закохану пару, багаторукого звіра, чоловіка і жінку, безіменних, два напоєні коханням тіла. Хто з вас бачив це, лишається таємницею. Обоє? Для вас це не має великого значення. Чому ж тоді вас переслідує думка, що показує те дзеркало? Там міг би бути й інший чоловік, інша жінка, ви знаєте це й поглядаєте одне на одного, надто ви, прагнете виявити великодушність через іронію, що виявляється марною. Як можна терпіти, що ви так добре, дедалі краще, так безстатево розумієте одне одного, наче вам уже й не варто дивитись одне на одного як на тіло, чоловіка і жінку? Зненацька ви починаєте шукати приводу для ревнощів. Без них, о Господи, ваша вбивча дружба була б бездоганна. Безглузда подія на пляжі, звичайно, легенькі обійми між пініями, що лишають по собі незабутнє, задавнену невірність, прокляту серед мук, потім, звичайно, вже збагнену, її або його ім’я зберігають у тиші, мов коронні скарби, називають тільки в найдальших від родинного закутку розмовах, отже, рідко, раз чи двічі на рік, і тому воно не зуживається так, як любов ваших тіл. Ох, те ім’я! Тільки воно ще інколи дає нестямне, солодке почуття до іншого, тобто незмірне почуття, принаймні його зворотний бік. Решта — тільки прихильність, власне, велике щастя, тільки безумство наважується похитнути його раптовою підозрою серед безсонної ночі. Що сталося? Ви втомилися, гасите світло, бо те, що мало статися, вже сталося. Тоді ви встаєте, тим часом як інший знову спить, з’являються плани, як-от ті, що їх плекають в’язні, вночі ви сповнені рішучості здійснити будь-який поворот, будь-яку втечу, відважні й дитинні, це не жадання, а туга за жаданням, ви пакуєте валізу. Часом вона, часом він. Зважуєте все. Розрив шлюбу далеко не заходить, ви лишаєтеся в шлюбі. Ви становите пару, в принципі відомо, що ви ніколи не втратите одне одного, пара з мертвими для кохання тілами, і тут не зарадять ніякі пакування валіз, поклику любого голосу досить — і ви повертаєтесь, щоб признатися або ні, ви знову занурилися в будні, що, власне, є правдою, з піжамою та зубною щіткою в запінених вустах іншого, з музейною оголеністю у ванні, яка не збуджує, інтим, ви розмовляєте у ванні про гостей, які щойно пішли, і про духовний світ, що пов’язує вас. Ви розумієте одне одного, не маючи потреби погоджуватися. Ви жваві, розвиваєте свої погляди, але знаєте свої тіла так, як люди знають свої меблі, а тепер ідете до ліжка, бо незабаром знову друга година, а завтра важкий день. Тепер — це не тепер, а завжди. Бувають спалахи, ніжні, але хтось із двох утомлений або сповнений думок, які є тільки тепер, тоді як тіла є завжди. Ви самі у своєму домі, вас двоє, але ви сидите вдвох часто, занадто часто. І більш нічого. Але й далі існує ваш шлюб, ви цілуєте одне одного, і цей поцілунок — немов пункт обов’язкової програми. Ви тужите: не одне за одним, бо ж ви тут, а тужите за тим, що по той бік ваших взаємних стосунків, але спільно. Ви розмовляєте про спільну подорож восени, раптом тужите за країною, що десь та існує, вам треба тільки поїхати туди восени. Ніхто вам не перешкодить у цьому. Вам не треба мотузяної драбини, щоб цілуватися, і не треба криївки, немає ані солов’я, ані жайворонка, що нагадують про тепер та відхід, жоден переслідувач не спонукає вас міцніше пригорнутись одне до одного, жодна заборона, жоден страх, що гріх вашого кохання виявлять. Ви згодні. А заважають вам тільки ваші тіла. Тепер ви закурили ще по одній сигареті, розмовляєте, читаєте в ліжку газету. Ви не розпитуєте одне одного про ваші бувальщини та пригоди, вони, так би мовити, відомі. Календар часу до вашого шлюбу давно вже очищений: перша, відважна своєю неповнотою, а згодом обережно доповнена добірка імен, дат і місць, закрита багато років тому. Чому ви повинні тепер, о другій годині ночі, перед напруженим робочим днем, ще раз досліджувати свою минувшину? Знайомство з властивим йому блаженством уже відбулося, довіра без прогалин, цікавість зужита; попереднє життя іншого — це книжка, про яку людина думає, ніби знає її, це як класика, трохи вже запорошена, і тільки перебираючись до пустої, лункої кімнати, ту книжку знову беруть до рук і дивуються, з ким прожили всі ці роки. Але ж не можна дивуватися всі ці роки. Тепер ви гасите сигарети. Минуле — вже не таємниця, теперішність — благенька й непевна, бо її щодня зуживають, а майбутнє називають старістю...

вернуться

10

Бідермейєр (бідермаєр, нім. Biedermeier) — напрям в архітектурі та дизайні, що був поширений у німецькому й австрійському мистецтві в першій половині XIX століття. (Прим, ред.).

26
{"b":"870696","o":1}