Я уявляю собі пекло:
Якби я був Ендерлін, чию течку я ношу, але безсмертний, тож мав би змогу ще раз прожити його життя, скажімо, тільки частину його життя, один рік, скажімо, навіть щасливий рік, наприклад, рік, що починається тепер, прожити ще раз, і то з повним знанням, що станеться, і без сподівань, які тільки й здатні робити життя стерпним, без відкритості та непевності, продиктованих надією і страхом. Мені така перспектива видається пекельною. Ще раз: їхня розмова в барі, жест за жестом, його рука на її руці, та ще її погляд, його рука, що вперше погладила їй чоло, згодом удруге, їхня розмова про вірність, про Перу, яке він зобразив як край надії, усе слово за словом, їхнє перше «ти», спершу балачки про театр, до якого вона потім не пішла, свистки на нічній товарній станції, свистки та відлуння свистків, не треба перескакувати, жодного звуку, жодного поцілунку, ніяких почуттів і ніякого мовчання, ніякого страху, жодної сигарети, ніякого ходіння на кухню по воду, їхньої спраги не загасити, ніякого сорому, немає навіть міжнародної розмови по телефону з ліжка, але знову, хвилина за хвилиною, і ми знатимемо, що буде далі, знатимемо і будемо змушені пережити знову, бо інакше смерть, життя без надії, що прийде щось інше, епізод із ключем у поштовій скриньці, знаєте, залагодиться все, потім прилюдне вмивання у фонтані, робітничий бар, тирса на кам’яній долівці, жодна хвилина не відрізняється, як я вже й знаю, не зникає жодної хвилини, жодного кроку і жодного еспресо, не зникають чотири булочки, мокра хусточка в штанах, Ендерлін махає рукою, це те саме таксі, але я знаю, що незабаром він вийде й годуватиме голубів, усе це ще раз, навіть переляк із запискою, помилка, смуток, сон під відбійний молоток, що розбиває на вулиці намічений шматок дорожнього покриття, а згодом чекання в аеропорту, «Flight number seven-o-five», туман у Гамбурзі, і звідси випливає: прощання з надією, що не буде ніякої історії, нового побачення, кінця та обіймів, прощання, листів і побачення в Страсбурзі, труднощів звідусюди, пристрасті, чарів без майбутнього, атож, без майбутнього, але я знаю майбутнє: щастя в Кольмарі (після відвідин Ізенгаймського вівтаря й по дорозі на Роншан) аж ніяк не ваше останнє, як боялися ви, і не ваше найвище, а втім, його треба пережити ще раз, точнісінько так само, разом із прощанням у Базелі, прощанням назавжди, точнісінько так само, атож, але зі знанням, що буде далі. Всі подарунки, які дарували одне одному, доведеться дарувати ще раз, ще раз запакувати й перев’язати стрічкою, ще раз розв’язати і з захватом дякувати. Навіть непорозуміння, що одного разу зіпсували половину подорожі, доведеться пережити знову, сварки, з приводу яких можна сміятися тільки згодом, усе треба ще раз передумати та відчути, кожну розмову проговорити ще раз, хоча я знаю, як часто вони повторюються, і ще раз діставати ті самі листи зі скриньки, відкривати з серцем, що аж гупає, і знову планувати всі плани, знаючи, як усе станеться по-іншому, ви тижнями шукали земельну ділянку, вели переговори, купили її й завдали собі клопоту позбутися її, дали собі надії, які ощасливили вас; я знаю, там нічого не збудовано, а проте ділянку розмітили, все для киценьки, але долі не зміниш, дарма що ви знаєте, і я ще раз іду до дверей і щиро вітаю чоловіка, що вже приїхав, ще раз запитую, чого він бажає — віскі чи джину, ще раз моя дотепність, мій гнів, моя великодушність, перемога, про яку я не здогадувався, ще раз поїздка з аварією, сповнена клопоту ніч, ще раз знайомі періоди самовладання, я знову привітаю його на листівці з якимсь краєвидом, вітання буде дотепне, бо я писав, не знаючи, й напишу точнісінько так само, я знаю, і знову вариться кава, щоб охолонути після твого признання, я знаю, знаю, і все-таки знову проклинатиму, бігатиму по кімнатах і точнісінько так само проклинатиму, знову склянка, розбита об стіну, скалки, які я збираю, точнісінько так само, але все зі знанням, що відбуватиметься далі; без цікавості, що відбуватиметься далі, без сліпого чекання, без непевності, яка все робить стерпним.
Це було б пекло.
Ендерлін, гортаючи газету, мовчить, наче нічого не чує; ситуація напружена, він насолоджується цим, не знаючи, що завтра напишуть у газетах, не знаючи напевне...
Це було б пекло.
Досвід — передчуття пекла, але тільки передчуття; мій досвід не сповіщає нічого, що буде далі, він лише полегшує чекання, зменшує цікавість.
«Flight number seven-o-five».
Літак щойно приземлився, чую я, летить далі за півгодини, і тепер мені все-таки цікаво, що вчинить Ендерлін, чи справді він полетить, не подзвонивши їй ще раз, не побачивши її знову.
Ви не хотіли ніякої історії.
Ніякої смерті.
Ніякого повторення.
Ендерлін, бачу я, тепер платить за свій коньяк, їх було три, бармен знає, Ендерлін немов квапиться, але минає ще півгодини, перш ніж можна сісти на літак, поквапність може бути й нерішуча... я бачу літак, «Caravelle», щойно заправлений гасом. Гарна машина. За дві години Ендерлін буде вдома, якщо справді вилетить. Що означає вдома? Хай там як, літак заправили, часу досить, щоб знову сісти, схрестити ноги, навіть розкрити течку й дістати книжку. Добра книжка, принаймні, як на мене, добрий початок. Книжка з його фаху, Ендерлін, хай там як, повинен прочитати її, атож, він читатиме, безперечно, можливо, в літаку, якщо Ендерлін справді полетить, а вдома на нього чекає пошта, без сумніву, можливо, дуже приємна пошта...
Сподіваюся, вона не напише ніколи!
А тепер, уявляю я собі, вона вже не лежить у ліжку, а вбралася в одяг, якого Ендерлін ніколи не бачив, може, навіть штани; вона переконана, що Ендерлін уже летить понад хмарами, а сама падає з тих хмар, коли долинає його Дзвінок.
— Де ти?
— Тут, — відповідає він, — в аеропорту.
Надворі гуде, працюють реактивні турбіни, до того ж гучномовець, що, проте, не гукає Ендерліна, ще є час почитати, аж забагато часу; немає чого читати.
Я знав про це.
Коли Ендерлін вийшов зі скляної кабінки, вирішивши летіти, я бачу, що нашу «Caravelle» й досі заправляють паливом, механіки в білому ще досі на літаку, і личко манекена з синьою краваткою і малиновими губками, синьою пілоткою і сріблисто-білими косами — стюардеса, в якої Ендерлін запитує, чи нічого не змінилося, чи це справді (я знав про це) наша «Caravelle», яку досі заправляють. Навіть багаж от-от покладуть на транспортер. Сповнений ще більшої рішучості, ніж будь-коли давніше, ніколи не бачити її знову, жінку, яку він відчуває, Ендерлін першим стає перед «Gate Number Three»[9], сам, погляд на годинник на руці, який він звіряє із дзигарями в залі, наче все вирішують півхвилини, як-от під час утечі...
Я розумію його втечу від майбутнього.
Стережіться імен!
Рано чи пізно настане день, коли ви знатимете, що казати, нехай навіть лише тоді, коли розповідають, кого зустріли вчора, знайомого, чиє ім’я називають, бо воно не відіграє ніякої ролі. І нехай на додачу ви будете єдиною реальністю на далекі гони, а інші люди будуть маріонетками вашого настрою; ви тримаєте в руці нитки, а хто заважатиме, той просто не потрапляє до вашої розмови, або ж потрапляє так, що вже не заважає. Нехай ви дбайливі й кажете: один поляк, утікач, що колись жив у нас і був приятелем моєї сестри. Або: мій перший чоловік. Або: один мій колега, моя тітка, дівчина, яку я зустрів колись на Апієвій дорозі. Всі безіменні. Так тягнеться якийсь час, а потім набридає, отож лікаря, мого приятеля, звуть Бурі. Чому я маю замовчувати його ім’я? Він завжди ходить до мене на шахи. Процес іде далі, імена — неначе бур’яни й сіються на всі боки, ростуть джунглі, але ви ще не бачите їх, розмовляєте далі, аж поки раптом виявляється, що Бурі колись мав дружину. Аніта? Ви смієтеся: який тісний світ! Лежите горілиць і балакаєте про Аніту, що тепер Шолева коханка, а Шоль — перша людина, яку ви обидва знаєте, Ганес Шоль, що поїхав до Багдада. Ви лежите горілиць і курите. Цікаво, як ведеться Шолеві в тому Багдаді? Це вас ще ніколи не обходило, але ж є привід побалакати, і те, що раптом у світі, хоч і далеко звідси, де ви лежите поряд горілиць, є чоловік, який знає вас обох, анітрохи не здогадуючись, що ви становите одну пару, — дивна річ. Що сказав би про це Шоль?! Дивно, як часто ви відтепер розмовлятимете про Шоля, аж поки одного дня він напише з Багдада, що невдовзі повернеться до Європи. Він пише вам обом, кожному з вас, бо знає вас обох і хоче бачити обох. Невже це правда? Все йде далі, оточення годі уникнути, найкраще було б, якби ви лежали і мовчали, але так не виходить. Ви походжаєте по вулиці, й вас вітає добродій на ймення Гаґен. Звідки ти знаєш цього Гаґена? Він приятель її брата. Ти маєш брата? Треба тікати. Куди? Ібіца теж уже не та, що колись. Коли ти був на Ібіці? Тепер слід їхати до Африки. Ви регочете! Я знаю одного чоловіка, що має ферму коло Найробі й тремтить перед «Мау-Мау», кенійським національним рухом, його звуть Рамзеґґер, ти повинен згадати, Джеймс Рамзеґґер. Звідки ти знаєш його? Його дружина не хотіла до Найробі, їй можна лише поспівчувати, а тепер живе в Лондоні з одним поляком, якого ви вже згадували в цій розмові; нині його звуть Володимир, а оскільки він ще й танцює в балеті, це може бути тільки той самий Володимир, якого я знаю через Левбера. Хіба не цікавий збіг? Левбера я не пригадую, але одна кравчиня, хвалячись, розповідає, що працювала й на Левбера. Невже? Раптом усе виявляється пов’язаним, і майбутнє виходить із лялечки, мов минуле; ви лежите горілиць і курите, щоб не називати жодного імені. Марно! У Відні в одному домі домашній концерт, на першій скрипці грає її брат, і я уявив собі його. Невже і справді так? У Страсбурзі, коли у вас якась потаємна зустріч у суботу-неділю, з ліфта, що має везти вас до вашої кімнати, виходить Левбер. Ніде сховатися. Навіть мовчазний Бурі пішов тепер на службу демонам: раптом у якомусь товаристві зустрічає жінку, яку кохає Ендерлін, і розповідає їй про Ендерліна, свого приятеля. Чому воно так? Ви лежите горілиць, курите й розповідаєте одне одному про свою минувшину, просто щоб світ, який не здогадується про вас, знав про те все не більше, ніж ви; це сприяє появі нових імен. Жаль! Демони навряд чи протримаються тиждень, не взявшись за вас: Шоль, повернувшись із Багдада, спонукає вас до першого обіду втрьох. Далі: професор, який щойно отримав половину Нобелівської премії з хімії й поглядає з усіх газет, — її батько. Далі: на одному вернісажі, відвідати який треба неодмінно, вас нарешті публічно представили одне одному; її чоловік, ні про що не здогадуючись, теж там присутній; Левбер, що всюди встигає, з’являється згодом...
