Я знаю один випадок:
Чоловік, посол однієї великої держави, відпочивав улітку й раптом відчув страшенну кволість, але з’ясувалося, що то не інфаркт, а тільки думка, яка вразила його, і ніякої відпустки вже не досить, щоб одужати від неї, жоден новий орден уже не піднесе його духу. Він збагнув, що він — аж ніяк не той почесний титул, за який його вважає світ, приймаючи під люстрами. Завдяки посаді, яку він обіймає, до нього мають ставитися з повагою, принаймні доки він обіймає її, доки в ім’я своєї великої держави й на підставі свого титулу він і сам повинен поважати себе. Чому повинен? Лист до свого уряду, надрукований власноруч, щоб жоден секретар не дізнався, що він багато років служив не тій людині, вже лежить наготові — прохання про відставку... Але посол не йде у відставку. Він обирає більше: роль. Він пізнав себе, але зберіг це знання в таємниці. Він далі виконує свої службові обов’язки. Йому навіть підвищили ранг, і він служить, не змигнувши оком. Те, якої відтепер він думки про себе, світ не обходить. Отже, він і далі грає, байдуже, посилають його до Вашингтона, Пекіна чи Москви, роль посла, знаючи, що він грає, й не відбираючи в навколишніх людей корисної їм віри, мовляв, він — це потрібна людина на потрібному місці. Досить, що він сам собі не вірить. Він веселий та гідний, а ті, хто сумнівається в ньому, не ображають його: адже йому не треба ані боятися їх, ані ненавидіти, їх треба тільки побороти. І сталося щось схоже на диво: поки він, власне, грав, він здійснив не щось звичайне, як доти, а надзвичайне. Його прізвище з’являється в заголовках світової преси, але й це не вводить його в оману. Він вправно виконує свою роль, що є водночас роллю ошуканця, і виконує завдяки таємниці, якої не виказує ніколи, навіть у розмові віч-на-віч. Він знає: кожне самопізнання, яке не вміє мовчати, робить людину дедалі дрібнішою. Він знає: той, хто не вміє мовчати, прагне бути визнаним у величі свого самопізнання, а воно нікчемне, якщо не вміє мовчати, людина стане вразлива, відчує себе зрадженою, захотівши мати визнання від людей, стане сміховинна й честолюбна обернено пропорційно до глибини свого самопізнання. Оце тільки й має значення: треба мовчати навіть у розмові віч-на-віч. Сказане — це сказане назавжди. Отож він і вдає, ніби вірить у власний титул, і відмовляється від кожної довірчої розмови з людьми, а надто з друзями, які високо цінують його тільки тому, що він сам так цінує себе. Жодне признання не робить його залежним. Завдяки особистості, яку він грає, одне місто було врятоване від руйнування бомбами, його ім’я ввійшло в історію, він знає про це й не всміхається, його ім’я по смерті викарбують на мармурі, стане назвою вулиці або площі, і одного дня він зрештою вмирає. Не знайдено жодного щоденника, жодного листа чи записки, які б виказали те, що він знав віддавна, а саме: він був ошуканець, дурисвіт. Він забрав свою таємницю, яку добре знав, у могилу, і на похороні не бракувало довгого шлейфа людей, які проводжали його в останню путь, пишних вінків і довгих промов, його самопізнання назавжди лишилося прихованим. Він уже не визирає з могили, а от дивлячись на його посмертну маску, що, як і багато таких масок, має в собі щось сміховинне, ми дивуємося: адже бачимо неспростовні риси величі. Тож навіть ми, дарма що нам небагато лишилося від нього, мовчки змінюємо, хоча він нас ніколи не просив, своє судження про його посмертну маску.
Учора в товаристві, яке зібралося в Бурі, знову розмовляли про комунізм та імперіалізм, про Кубу, хтось говорив про Берлінський мур — думки, протилежні думки, палкі, а ще шахи, хід, потім хід у відповідь, товариська гра, аж поки один доти мовчазний чоловік розповів про свою втечу. Не висловивши ніякої думки. Там просто йшлося про постріли, які влучили в його товариша, і наречену, що лишилася. Коли ми згодом запитали, що він знає про ту наречену, він мовчав. Ми всі замовкли, а потім, смокчучи серед тиші люльку, я запитав себе, що власне означають оті правдиві оповідки, які я вигадую: таж це проекти Я!..
...я знову прокинувся, ще не зачесався, але помився в душі й одягнувся, хоч і без піджака та краватки, — так мені принаймні здавалося, бо перші готування завжди машинальні. Безсилля звички, я тільки знав, що знову сиджу на краю ліжка, атож, знову прокинувся, але сни ще обступали мене, хоча, як придивитися пильніше, чого я й боявся, вони були взагалі не снами, а спогадами, але не спогадами про цю ніч, а спогадами взагалі, осадом досвіду, до того ж, як уже сказано, я не спав, навіть умився й був вільний від емоцій, можливо, навіть посвистував, точно не знаю, це не має значення, і якщо тієї миті я посвистував, то тільки тому, щоб не бути змушеним говорити, не розмовляти навіть із самим собою, тепер мені нема чого сказати, мені треба в аеропорт, Господи милий, зараз якраз пора, гадав я, і все-таки не поспішав, наче це вже сталося, і то давненько, я дивувався, що вже не туркоче відбійний молоток, я слухаю — всюди тиша, не сокочуть і кури, я слухаю — не чути й кафешантанів, спогади, сичання пари і пахкання на нічній товарній станції, це було колись, свистки і відлуння свистків, я затамував віддих, тиша, сиджу непорушно, наче скульптура, аж поки випустив повітря, я сидів у позі людини, яка дістає скалку, але я не дістаю скалки, а взуваю черевик, а втім, уже другий, униз і вгору ковзає ліфт, але я навіть не певен, чи й цей звук не походить зі спогадів, спогадів про ніч, іншу ніч, він не заважає мені, я тільки бачу, що моя краватка ще висить на стільці, натомість годинник уже на руці, атож, пора, гадаю я, пора, як і завжди, пора прориватися в майбутнє, я рішучий і вже поголений, власне, бадьорий і енергійний, але не показую цього, я знову прокинувся, вільний від туги, вільний, мабуть, тим часом уже запалив сигарету, хай там як, я змушений моргати через дим, а якщо це не я курю, тоді не знаю, хто курить, я лише знаю, коли летить мій літак, сподіваюся, «Caravelle», так, погода, побачу, яка вона, тільки-но вийду з кімнати, головне — нічого не забути, не лишити тепер жодних слів, жодних думок, я сиджу на краю ліжка й зашнуровую правий черевик, мені здається, ніби вже половину вічності... мить, а тепер, перш ніж поставити ногу на килим, я ціпенію: як і завжди, я вже знаю і все-таки лякаюсь і завмираю: якщо я Ендерлін, я маю ще й померти як Ендерлін.
Отже, я їду в аеропорт.
У таксі, тримаючись за пошарпану ручку, я роздивляюся зовні світ, фасади, рекламу, пам’ятники, автобуси...
Дежа в ’ю!
Я намагаюся думати про що-небудь.
Наприклад:
Що я міг сказати нещодавно в нашій розмові про комунізм і капіталізм, про Китай і Кубу, атомну смерть і ситуацію з харчуванням людства, якщо раптом його чисельність збільшиться вдесятеро, а надто про Кубу, я був колись на Кубі, але тепер я тут, мене запитують про кількість моїх валіз, поки я показую паспорт Ендерліна, отримую зелену карту, «Flight number seven-o-five»[7], літак запізнюється, чую я, через туман у Гамбурзі, а тут сяє сонце.
Чи признається вона своєму чоловікові?
Ендерлін не єдиний, хто чекає тут. І я спробую розважити його, а це річ нелегка, бо він потай думає про ніч, і тому мені нічого не спадає на гадку...
Взірцевий аеропорт!
Я купую газету:
Знову випробування атомної бомби!
...з цього приводу Ендерліну нічого не спадає на гадку.
А він признається коли-небудь?
Я намагаюся тепер думати про що-небудь, бо, як сказати відверто, внутрішнє життя кохання мені нудне, занадто знайоме; наприклад: думати, як збудовано цю залу, залізобетон, форма переконлива, енергійна, легка і мов ширяє в повітрі. Гарно. Щодо конструкції: професійною мовою це називають, здається, тришарнірною дугою... але Ендерліна, бачу, це не цікавить, Ендерлін хоче летіти. Що швидше, то краще. Ендерлін марнує час, відведений йому на землі, перше з кавою, потім із коньяком. Його багаж забрали, тож я тепер вільний і безтурботний, як не зважати на течку, покладену на шинквас; я озираюся: хтось летить тепер у Лісабон, хтось у Лондон, хтось прилетів із Цюриха, гучномовець гуде: «This is our last call»[8], але не для Ендерліна. Я заспокоюю його, я почув точно. Ендерлін переживає, а я лише нудьгую, бо з Ендерліном справді не можна розмовляти. Я пильную, щоб не забути його течки. Ендерлін купує парфум, щоб не вертатися додому з пустими руками. «Шанель № 5», я знаю. Чи справді Ендерлін думає про дім? Отже, «Шанель № 5». Інших уже запросили на рейс Рим—Афіни—Каїр—Найробі, тим часом як у Гамбурзі, певне, й досі туман, еге ж, яка нудьга...
