Камілла Губер неоціненна: вірить у правдиві оповідки і аж нетямиться від них, збирає всі оповідки, про які думає, що вони сталися насправді, нехай навіть такі незначущі, про які я розповідаю під час манікюру: головне — щоб ішлося про справжні події... Звичайно, я ніколи не приходжу, не повідомивши попередню, і навіть тоді з чемним запізненням, споряджений чорним ціпком і жовтою нарукавною пов’язкою, з окулярами для сліпих на обличчі; я ніколи не застаю Каміллу Губер у негліже, вона примушує мене чекати в коридорі, поки зачешеться і вдягнеться, прибере в кімнаті. Вона не хоче бачити свого життя, хоче, як і я, бути сліпою до нього. Коли нарешті настає пора запросити Ґантенбайна, я вже ніде не бачу бюстгальтерів і панчіх, тільки інколи, можливо, сотенну купюру коло коньяку, інколи чоловічий наручний годинник. Слід сподіватися, забудько вже не повернеться! Ґантенбайн, мабуть, єдиний клієнт, що справді ходить робити манікюр. Камілла, здається, радіє мені як алібі, і справді робить манікюр багатьма інструментами, які має на догоду поліції, і то зі взаємним зворушливим терпінням, бо брава Камілла, відчуваю, не має ані досвіду, ані вправності. Я б частіше ходив обтинати нігті, якби Камілла Губер не чекала щоразу оповідки, по змозі оповідки з продовженням; ще при першому пальці, який я кладу перед нею, а потім при другому вона навпростець запитує:

— Ну, що там сталося далі?

— Я розмовляв із ним.

— Ох!

— Так.

Камілла Губер, тепер у білому халатику, сидить на низенькому стільчику, тим часом Ґантенбайн, поклавши руку на оксамитову подушечку, дає собі терти нігті пилочкою, у другій руці в нього люлька.

— Ви справді розмовляли з ним?

— Так, — підтверджую я, — чудова людина.

— Бачите, — каже вона й сміється, не відриваючи очей від моїх пальців, — а ви вже хотіли стрілити йому в пах!

Я присоромлено замовкаю.

— Бачите, — повторює вона, далі тре пилочкою нігті й не може не запитати: — І що він сказав тоді?

— Що шанує мою дружину.

— Ну?

— Я можу зрозуміти його, — розповідав я, — ми розмовляли про міфологію, він багато знає, його запрошували до Гарварда, але він не поїхав, мабуть, через мою дружину. — Пауза. — Розумна голова, — проказав я, курячи, — справді.

Камілла дивується.

— І ви не змусили його сказати правду? — тручи, запитала вона як жінка, що цілком перебуває на боці свого сліпого клієнта. — Я не можу повірити, що він добрий хлопець!

— Чом би й ні? — запитав я статечно-шляхетно.

— Бо інакше не вчинив би такого.

— Чого, — запитав я, — чого б він не вчинив?

— Однаково, — каже вона, — того, що ви уявили собі.

Я розповідаю:

— Ми розмовляли про міфологію, атож, майже цілу годину, нічого іншого нам і на думку не спадало, було дуже цікаво. Тільки як уже випили по третьому кампарі, він сказав, що шанує мою дружину, я точно порахував...

Камілла тре.

— На прощання він подарував мені свою статтю, — казав я, — розвідку про Гермеса, — розповідав я незмінно-стриманим тоном, що аж ніяк не увиразнював відстані між відносно освіченою людиною і відносно неосвіченою, але аж ніяк і не приховував її: — Справді розумна голова.

— А ваша дружина?

Я не зрозумів її запитання.

— Як ви уявляєте собі майбутнє?

Тепер Ґантенбайн має подати другу руку, а Камілла Губер переставляє свого стільчика на другий бік, усе в дзеркальному відображенні, навіть моя люлька переходить у другий кутик вуст.

— Вона кохає його?

— Мабуть.

— Який він на вигляд?

Вона забуває, що Ґантенбайн сліпий.

— Ви певні, — запитує вона після хвилини напруженої праці, — що це він?

— Анітрохи.

— Таж ви кумедні, — всміхається вона, — говорите всякчас про чоловіка, що мав зв’язок із вашою дружиною, і при цьому не знаєте, хто це?

— Я сліпий.

Я бачу, як опускається її голова, її вибілений перекисом проділ; Гантенбайн скористався тією миттю, щоб глянути на свої вже доглянуті нігті. Камілла Губер інколи вибачається, помітивши, що Гантенбайн здригається, і тоді вони розмовляють про щось інше — про манікюр; але оповідка не дає їй спокою.

— Але ж ви могли уявити собі, — запитує вона, тручи, — що це саме він, отой пан Ендерлінг чи як його там?

Я киваю головою.

— Чому саме він? — запитує Камілла.

— Я й сам себе запитую.

Камілла не розслабляється.

— Така непевність, — каже вона й дивиться на Ґантенбайна так, наче я єдиний чоловік, який опинявся в такій ситуації, — мабуть, страхітлива!

— Авжеж, — зітхаю я, — авжеж.

Згодом, після виконаного манікюру, відзначеного невимушеним коньяком, коли я вже взяв чорного ціпка, Камілла знову повернулася до теми:

— А ви певні, — запитала вона — з нескромністю співчуття, — ви певні, що ваша дружина має зв’язок з кимсь іншим?

— Анітрохи.

Камілла розчарована, немов із цієї причини це вже не правдива оповідка, і, здається, запитує себе, навіщо я розказував.

— Я можу тільки уявляти собі.

Оце і є правдою в моїй оповідці.

P. S.

Інколи приходить поліцай. Поліцаї ходять у цивільному, яка ницість. Він заходить, непроханий, до кімнати, тільки-но Манікюр-Губер (так її називають у поліції) відчиняє двері. Навіть не скинувши капелюха. Натомість лише показує своє посвідчення, надто сліпому Ґантенбайнові: «Кантонна поліція!» — на що Гантенбайн і собі показує своє посвідчення сліпого, і цей документ — єдина річ, якій справді вірить опецькуватий коротун із капелюхом на голові. Все інше тут видається йому сумнівним, навіть інструменти для манікюру й білий халат, який мадам Губер одягає під час праці. Він помічає певну награність. Але де? Нарешті каже: «Гаразд». У третє посвідчення, яке тим часом дістає Камілла, її дозвіл на працю, як вона глузливо пояснює, поліцай навіть не хоче зазирати, наче соромиться сліпого. Бурмоче: «Ну, добре». Йому не дуже затишно зі сліпим, у цьому я пересвідчуюся щоразу. Скажімо, ніхто не наважується зазирнути по-справжньому в посвідчення, яке показує Ґантенбайн. Зрештою поліцай іде, не склавши рапорту, не те що чемно, а тільки збентежено, хоча, мабуть, видається собі великодушним. Він не хотів викривати Каміллу перед сліпим.

Ендерлін, що мав запрошення до Гарварда, просто стенав плечима, коли знайомі запитували, чому він не їде туди, і одразу говорив про щось інше...

Чому він не ще?

Невдовзі виникло враження, ніби оте запрошення до Гарварда було ошуканством, газетною вигадкою на три рядки, з якою його й вітали. Хто ставився до Ендерліна приязно, невдовзі вже ніколи не згадував про запрошення. Так йому було краще. Ендерлін уже й сам не вірив у запрошення, і тут не допомагав жоден документ у його нагрудній кишені, який він міг показати — як Ґантенбайн своє посвідчення сліпого... Ендерлін не міг. Він уже давно мав би написати, коли він приїде: на літній семестр чи на зимовий, або як їх там називають у Гарварді. Він не міг. Минали тижні. Просто Ендерлін — не той чоловік, якого запросили до Гарварда, і тільки-но в Ендерліна з’являлася думка, що треба визначити дату, він лякався, наче його змушували лізти на п’єдестал, і не міг. Скромність? Ні. Запрошення до Гарварда (Ендерлін уже чути не міг цього слова!) було саме тим, чого він прагнув віддавна. Можливо, саме тому його так спантеличило повідомлення в газеті: потаємне прагнення раптом розголосили! Ні, це не газетна вигадка. А проте все скидалося на вигадку. І люди, звичайно, відчували, тому, власне, ніхто по-справжньому вже й не вірив у те запрошення, за винятком ректора Гарвардського університету; ніхто з-поміж тих, хто знав Ендерліна. Але ж нам відомі його досягнення, їх неможливо не визнавати. Атож! А втім, людина, що, як і Ендерлін, запланувала легітимувати себе своїми досягненнями, насправді, власне, лише підточує довіру до себе. Ми вітаємо його, і то щиро, з його успіхом. Але це йому не зараджує. Лекція, яку Ендерлін має читати в Гарварді, вже готова. Йому треба лише покласти її до валізи. Але він не може. Переконують не досягнення, а роль, яку грає індивід. Ендерлін відчуває істину цього твердження, і воно лякає його. Найпростіше було б захворіти, щоб не мати змоги поїхати до Гарварда. Ендерлін не вміє грати ролі...