— Вибач!

Ендерлін не так приголомшений, як збентежений, дивиться у вікно і вдає, ніби нічого не сталося.

— Вибач! — повторив Бурі.

— Та прошу, — вибачає Ендерлін.

Потім, спершу зачинивши вікно, Бурі, цей колос людської доброти, знову сідає за письмовий стіл, знову бере до рота сигару, яку перед тим клав у попільничку зі срібною ящіркою, сигара ще горить, отже, Ендерлін недовго чекав його.

— Я розумію, — сказав Бурі і, розвіяний, здається, шукав чогось, із недопалком у вустах, що його, похапцем затягнувшись кілька разів, він був змушений розкурити, перш ніж говорити далі. — Я розумію, — повторив він і, нарешті розкуривши, здається, забув, що мав казати, натомість узяв, не глянувши, записку й проказав: — Ти переживаєш із приводу результатів нашого останнього обстеження.

Ендерлін засміявся.

— Ну, що там? — запитав він і сам здивувався своєму спокоєві, тим часом як лікар вочевидь мав нагальну потребу пояснити, зіпершись на точні цифри, чому можна вважати, що Ендерлін, так би мовити, одужав.

— Я розумію, — сказав лікар утретє і пригадав, що мав сказати: — Тобі вже терпець уривається, але до суботи я тебе не випущу, — промовив він із товарисько-грубим сміхом, грубість мала означати, що Ендерлін, на його думку, таки справді одужав і здатний опиратися хворобі, а потім Бурі ще й уточнив: — До цієї суботи, — і ці останні слова звучали грізно й авторитетно, а далі він заходився викладати цифри: кількість лейкоцитів у відсотках, білірубін у відсотках — цифри, які Ендерлін часто чув і зрештою й сам став уживати, тож, хоча він, власне, не знав, що вони означають, сам міг зробити висновок, наскільки ті показники і справді поліпшилися, на радість Бурі, що читав їх на зворотній стороні аркуша.

— Так, — кивнув головою Ендерлін, — дуже добре, — а сам дивився тим часом на здорових робітників за вікном.

— Дорогенький мій, — зауважив Бурі, опинившись наодинці зі своєю радістю, — усе могло бути й по-іншому!

Ендерлін знову кивнув головою.

Потай, поки вони дивились одне одному у вічі, він уявляв собі календар: один рік — це, отже, цілий рік, тепер квітень...

Ендерлін кивнув головою.

— Прошу! — запропонував Бурі, немов відчувши недовіру, й показав цифри, чорні на білому, тобто червоні на білому. — Ось! — випростав він руку з аркушем, а потім відхилився на стільці назад, курив, чекав і зрештою додав: — Шість тижнів тому ми мали тільки 27 відсотків. — Ендерлін читав: «Білірубін — 2,3%», але не наважувався перевернути аркуш і просто запитати Бурі, а тільки мовчав; Бурі як лікар знав, що певна апатія теж належить до картини хвороби, але певну участь у його радості добряга Ендерлін усе-таки мав би засвідчити, думав він, Бурі не хотів оплесків, але Ендерлін, що тримає отак той аркуш, хоч-не-хоч видавався йому апатичним. — Дорогенький, — каже він, — нам пощастило. — Ендерлін віддав йому аркуш. — 27 відсотків! — повторює лікар. — Тоді ми не казали тобі, але це була правда, — пояснював він, узявши трубку телефону, що дзвонив, і скривившись, що йому перешкоджають. Дзвінок не стосувався професійних питань, ішлося про регату наступної неділі, й Бурі, навіть не глянувши на Ендерліна, щоб вибачитися, гортав календар, розмова точилася недовго, але все-таки досить довго, щоб після неї говорити вже не про білірубін, а про майбутнє, спершу про регату в червні, а передусім про майбутнє Ендерліна, про його поїздку до Гарварда, відкладену через хворобу, отже, про його кар’єру, причому Ендерлін завдав собі клопоту говорити про поїздку як про щось реальне, — клопоту змовника, змушеного приховувати своє знання про майбутнє. — Два місяці, — запевняв Бурі, — два або три місяці в Тараспа або К’янчано, і ти, звичайно, повинен берегти себе, це річ зрозуміла, — напучував він і гортав той самий календар, де була записана його регата. — Добре і в Мерґентгаймі. — Бурі самому впало у вічі, як він повторюється, це йому не властиво, Ендерлін відбирав у нього впевненість, власне, лікар не казав нічого, чого б не казав уже давніше. — Звичайно, ти повинен берегти себе, — казав він, розстібаючи білий халат.

Ендерлін завдав собі клопоту озватися:

— К’янчано було б краще для мене.

— Як хочеш! — погодився Бурі й скинув халат, він, власне, поспішав, проте не наважувався показати свій поспіх. — Сьогодні вівторок, — проказав він,— у п’ятницю ми перевіримо ще раз. — Але й це він уже казав. — Гарвард — таки чудова річ! — хвалив Бурі, тепер уже миючи руки, а потім витираючи їх, і Ендерлін кивнув головою. — 2,3 відсотка — запевняв Бурі, наче був зобов’язаний ще раз підтвердити, зіжмакав записку, — він запитував про ці дані по телефону Ще до того, як Ендерлін прийшов до кабінету, цифри вже стояли в історії хвороби, — кинув паперову кульку в сміттєвий кошик і наголосив: — Не переживай, — а сам тим часом уже одягав піджак. — Я знаю, — казав він далі після невеличкої паузи, поки шукав рукав, — я завжди говорив про 1,5 відсотка і казав, що раніше не випущу тебе, я знаю, але ось побачиш, — він озирнувся, дивлячись, чи нічого не забув, — у п’ятницю ми знову ще все перевіримо. — Бурі тепер мав іти, і Ендерлін, що не мав сили підвестися, зрадів, що лікар іде, Ендерлін був такий прибитий, що почувався, мов макет на полігоні, а приязний Бурі, щоб не образити його своїм поспіхом, теревенив далі — знову про Гарвард! — і не менш неуважно, ніж щиро, запитав, скільки, власне, років Ендерлінові. — Сорок два роки, — повторив Бурі, — це ще не вік! — Бурі старший. — Дорогенький, — запевняв Бурі, тепер уже в плащі, — в сорок два роки я тільки-но почав жити! — Потиск рук. — Невже ти не віриш мені? — запитав Бурі й заходився невпинно вихваляти чоловіче життя якраз після сорока двох років: — Атож, навіть у сфері кохання реалізація ще попереду, доведено досвідом, тож ти маєш бути готовим до цього, — засміявся він і пішов...

Ендерлін сам...

Але двері відчинені, й він не наважується полізти в сміттєвий кошик, щоб ще раз перечитати аркуш. Щоб ще раз перечитати чорне на білому. Навіщо? Ендерлін підводиться, вдає, наче йому це приснилося абощо. В коридорі, де він за тиждень уже трохи зміцнів завдяки щоденним походам, він натрапив на Ельке і всміхнувся їй, щоб не похитнути її сестринську впевненість, що йому щодня стає дедалі краще.

Я уявляю собі:

Ендерлін, хоч і вірить, що в записці йшлося про нього, не вірить, що те пророцтво збудеться, просто не вірить. Навіть Бурі може помилятися!.. Сам у білій палаті, яку тим часом прибрали, він ненастанно думає, що від Гарварда, який до хвороби мав правити лише за трамплін, доведеться відмовитись. Але що робити, якщо він не поїде до Гарварда? Коли прийшла медсестра, щоб занести з коридору вчорашні квіти, Ендерлін, щоб не бути змушеним розмовляти, повільно розкриває листи, принесені під час його розмови з лікарем, ба навіть читає їх, — невже це було б перше, що робила б людина на останньому році свого життя? — читає і знає, що він там читає, навіть знає, на що годилося б відповісти. Чи він ще відповідатиме? Коли та сама медсестра знову зайшла до кімнати, цього разу принісши фруктовий сік, Ендерлін уже не помітив її; він тепер сидів (певне, пройшов через кімнату) вже не на ліжку, а на кріслі коло вікна, листи лежали на халаті, а білі руки — на бильцях: сидів, немов на троні. Навіть страшно озватися до нього. Немов на троні: понад своїми сучасниками. Якщо він вірить у пророцтво, написане кульковою ручкою, велич — єдине, що лишається, що ще має сенс; нікому не треба признаватися, що він знає про свою недалеку смерть, і вдавати перед усіма друзями, ніби... І їхати до Гарварда, ніби... І снувати плани тощо, ніби...

Про це відомо від тих, хто вже пережив таке.

...і читати лекції:

«Шановні пані й панове!»

А в рукописі бачимо:

«Гермес — багатозначна постать. Відомий як бог злодіїв і шахраїв, і сам шахрай, що, тільки-но народившись, уже вкрав Аполлонових телят, він уславився своєю спритністю, веселою й багатою на вигадки спритністю, з якою залюбки пошивав смертних у дурні, він усюди в грі, все його єство і манери перебувають під знаком чарів, він приятель чабанів, бог отар, що пильнує, аби вони не скочили у прірву, марнотратник родючості. Герм, його первісний символ, має форму фалоса. Гермеса вважали ще й за бога крамарів і торгівців, хоча ця друга його функція начебто суперечить першій, але цей добре відомий факт стає зрозумілим, коли згадати, що вирізьблені з каменю герми правили мандрівним купцям за дороговказ. Плодючість отар — тільки один аспект, бо ж ідеться про плідність узагалі, благословення в усіх людських справах. Гермес — майстер хитрощів. Він допомагає, дає щастя, а водночас і збиває на манівці. Він грає цю роль навіть у коханні, бо саме він дарує несподіване щастя, нагоду. Гермес — приязний бог, ближчий до людей, ніж решта богів, а до того ж ще й божий посланець. Гомер каже, що він ще насилає сни. Гермес, як часто стверджують, полюбляє бути невидним, коли наближається до смертних, тож раптове, неймовірне, невраховане й несподіване, ба навіть примхливе — все це належить Гермесові та його силі, водночас, незважаючи на всі веселощі, йому притаманний і страхітливий елемент, бо Гермес — це ще й бог, що веде тих, хто відходить, як і завжди, безгучно та несподівано, це всюдисущий посланець смерті, що веде нас до Аїду...»