Ми щасливі, як навряд чи буває щаслива подружня пара.
Я уявляю собі:
Ліля зраджує мене (якщо вжити це вкрай тупе слово) від самого початку, але не знає, що я це бачу, й радіє, мов дитина, коли я зустрічаю її в аеропорту, і то щоразу. Я чекаю її на оглядовій терасі, спираючись на чорний ціпок, з окулярами на обличчі, з жовтою нарукавною пов’язкою. Вона не махає мені рукою, йдучи в юрбі пасажирів, яких ведуть широким бетонованим полем, я, звичайно, теж не махаю. Щоб не вийти з ролі від радості. Я бачу добродія, що несе її пальто, а Ліля, роззираючись, тримає його під руку. Нарешті вона помітила мене! Я бачу. Потім вони зникають у залі митного контролю. Я ніколи не запитаю її, хто той добродій. Адже Ліля ніколи не згадає про нього, а я б не зміг пояснити, звідки я взагалі знаю про його існування, не зрікшись при цьому своєї ролі, а коли я запитував, як моя Ліля, збираючись у подорож, думає тягти усе своє добро: сумки, пальто, парасольку, журнал і все, що належить їй, вона запевняла, що завжди знайдеться хтось, хто допоможе дамі. Мені про це не треба турбуватися. Інколи митна перевірка тривала дуже довго. Ліля там нічого не могла вдіяти. Я любив чекати в аеропортах, мені подобалося дивитись на реактивні літаки, байдуже, йшов дощ чи ні, я залюбки слухав лункий гучномовець, який сповіщав, що світ сповнений цілей: Відень, Каїр, Штутгарт, Афіни, Бейрут, Бангкок, Токіо, Стокгольм, Лісабон, Каракас, Прага, Лондон, Нью-Йорк..: Перш ніж іти до зали митного контролю, я пересвідчувався, звичайно, чи все гаразд, ставав перед дзеркалом і зсував краватку трохи праворуч або ліворуч, щоб Ліля після перших надмірних привітань могла знову поправити її.
Звісно, мені калатало серце.
Інші люди, які разом з Лілею чекали в залі митного контролю і яких теж зустрічали чоловіки або дружини, махали крізь скло руками й намагалися сповістити щось мовою глухонімих, у якій ми, Ліля і я, не мали потреби. Нарешті підходила й черга Лілі. Добродій, що несе її важке пальто, завжди той самий, навіть тоді, коли Ліля прилетіла на день пізніше, ніж передбачала. Чому він хитає головою? Цього лише бракувало: щоб ті митники переплутали валізи! Яке щастя, що хтось оступається за мою Лілю! Адже решта добродіїв дбають лише про свій багаж! Тепер вони розлучаються, я бачу: без поцілунку. Може, вона таки сумнівається в моїй сліпоті? Потім добродій іде повз мене, а Ліля, навантажена відтепер пальтом, сумками і журналами, йде повільніше, ніж він. Оскільки він щоразу, проминаючи мене, дивиться в інший бік, я нічого не можу казати про його обличчя. Як вона плентається! Я не можу ступити їй назустріч, стою, як манекен, аж поки вона цілує мене, і я запитую: «Ліля?» — а потім хапаю всі її речі. Що вона там забула? Ліля навіть не має часу поправити мою перехняблену краватку. Може, шукає свого носія? Він іде за десять кроків позаду нас, і, щоб нагадати їй про нього, я запитую, чи вона вже найняла носія. Ще ні. Моє запитання, як там знімали фільм, передчасне. Про це потім. Вона просить мене почекати хвилинку, не сходити з місця, але вже не знаходить мене. Лише газету, каже Ліля, вона хоче купити газету. Отже, я, манекен, не зрушую з місця, стою з її пальтом і парасолькою й заважаю всім людям. Вона, безперечно, щось забула, він не встигне на свій автобус, думаю я, а звичаю брати того добродія в нашу машину ще не заведено. Я бачу, як він сполошився, хапається за кишені, праву, ліву, хитає головою, знову шукає по кишенях, а чого — не знаю. Я дивлюся, наче на сцену з фільму: не без напруги і не без того авансу участі, який мають на початку фільму, сподіваючись, що невдовзі з’ясується, про що тут ідеться. І знову, як у фільмі: люди на екрані самі, без мене, хоча я можу бачити їх; я можу тільки співчувати, але я зовні, вільний від того, що відбувається, й тому спокійний. Може, її паспорт ще в нього? Я терплячіший за нашого носія. Таки справді! Тепер вона сміється. Звичайно, її паспорт (чому Ліля не запитала мене?) лежить у її сумочці. Але, хай там як, мені сміятись не випадає. Я запитую в носія про погоду, щоб відвернути свій погляд про випадок, якщо Ліля й добродій, що тепер справді не встиг на свій автобус, від чистої полегкості, що знайшовся паспорт, усе-таки поцілуються. Я ще не такий вільний, яким хотілося б бути, і мені було б прикро, якби цьому носієві (її супутникові) заманулося стверджувати, ніби він бачить краще за мене. Тепер Ліля, позбувшись переживань, знову бере мене за руку, я відчуваю, вона цілком моя. «Ти купила газету?» — запитую я без жодного натяку, але тепер вона відповідає на моє запитання, як знімали фільм у Ґайзельгастайгу, тому баварському Голлівуді. Ох! Тепер ми шукаємо її машину, яку я бачу, проте Ліля точно пам’ятає, що ставила її отам далі, але я не сварюся. Я собі походжаю, а тим часом понурому носієві не до сміху. «Ти ба, — вигукує Ліля, — вона стоїть отут!» Я не кажу: «Ось бачиш!» Адже це дрібні пересвари, які підточують велике кохання. В машині, поки Ліля крутить кермо, я знаю, що я — найщасливіший коханець.
Слід сподіватися, Ґантенбайн ніколи не відмовиться від своєї ролі, яка полягає в тому, що він вірить. Яка ніжна Ліля щоразу, коли повертається з гастролей! Вона сідає йому на коліна, невимушена тією мірою, якою з нею перебуває саме він, і вщерть переповнена прихильністю, бо ж немає жодного погляду, що зробив би її свавільною і брехливою; щаслива, як ще ніколи не була щаслива з чоловіком, вільна від лицемірства, бо відчуває, що за нею не стежить жодна підозра. Тоді вона знімає темні окуляри, щоб цілувати Ґантенбайна в очі, її кохання, я відчуваю, щире, перед Ґантенбайном їй немає потреби брехати. Якою милою вона може бути! Вона б не хотіла жити ні з яким іншим чоловіком, каже Ліля, і я вірю їй. Таке життя не завжди буде легким, але має свою винагороду: таж не можна сліпого тягти під юпітери!
Я не покладаюся на свої очі.
Її валіза з наполовину відкритим замком вибльовує все, що було в ній, у коридорі: ролі, листи, взуття, і так воно лежатиме цілими днями, але Ґантенбайн і слова не скаже, наша квартира одразу обертається в сміттєвий кошик, тільки-но Ліля повернеться після походу по крамницях, і так воно, я знаю, все й лежатиме, аж поки Ґантенбайн нишком позбирає шпагат і повикидає папери. Ліля вважає, ніби порядок із часом відновлюється сам собою, вона вірить у гномів, це так зворушливо.
Ось що означає порядок!
Тільки людина, що не є заодно зі світом, потребує порядку, щоб не загинути; Ліля заодно зі світом.
Ліля гарна. А втім, про це їй каже багато людей. А коли каже Ґантенбайн, він заплющує очі, запускає пальці їй у коси і гладить їх, заповнює поцілунками ямки над ключицями.
Ліля перед дзеркалом.
— Господи, — каже вона, — я запізнююся.
Вона не може знайти свого намиста.
— Яка там година? — запитує вона.
Вона завжди спізнюватиметься, тут Ґантенбайн нічого не може вдіяти, але не піде без свого намиста, бо він, потай прибравши в квартирі, знає, де її намисто, а оскільки кохає Лілю, то кладе його там, де вона знаходить його.
— Слухай, — каже вона, — я знайшла!
І отак завжди.
Як-небудь.
Я уявляю собі:
Інколи в нас збирається товариство, і тоді доводиться важче, — адже інші спостерігають, — наприклад, коли Ліля не бачить, що попільничку треба нарешті спорожнити, до чорної кави, на жаль, не подано цукру, а наш собака (думаю, ми маємо собаку) своїм хропінням під столом аж ніяк не допомагає з’ясувати питання, чи Ернст Юнґер уже здійснив внутрішню трансформацію, і тоді я мушу пристосуватися, щоб не виказати себе, я не просто встаю, щоб спорожнити нарешті переповнену попільничку. Хто-небудь заводить розмову про Джойса. Отже, я гладжу собаку, що хропе (таксу чи дога?), і бачу, як наші гості поглядають, де цукор, а я ж мовчу, завдяки темним окулярам захищений від лицемірства, мовляв, я теж читав «Поминки по Фіннеґанові». Коли ж випорожнять попільничку? Хтось заговорив уже про Бена, і це й не дивує мене, невдовзі черга дійшла й до Кафки. Які в Лілі сині, відкриті, гарні, великі, сині очі! Вона не бачить, що невблаганний добродій, який тепер устряє до кожної розмови, покликаючись на великий приклад Брехта, має таке саме обличчя, що й добродій, який донедавна працював у книжковій палаті рейху, а я, звичайно, мовчу, бо теж не бачу. Отакі-от труднощі. При нагоді я встаю і спорожняю попільничку... Мій страх, що такими діями я можу виказати себе, — сліпий бачить, що треба спорожнити попільничку, — не пов’язаний із Лілею, Ліля вже звикла до такого, тільки гості, які ще не знають мене, становлять для мене певну небезпеку, і в кухні, де я вичищаю попільничку, мені калатає серце. З кімнати я чую:
