Рівно о десятій годині відкрився музей.

Він заплющив очі, мов дитина, яка каже, що зараз заплющить очі, щоб нічна пітьма не впала їй у вічі й не погасила їх... А тепер сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху... Чув свистки з недалекої товарної станції, якої ніколи не бачив, сичання, пахкання і свистки невеличкого локомотива, відлуння свистків, потім гуркіт товарних вагонів зі скрипучими осями, перестук коліс на стрілках, свистки, гальма, відлуння свистків, знову пахкання, тишу, сичання пари. Отак цілісіньку ніч. Коли він знову прокинувся, свистки вже замовкли, а він не знав, де він, і навіть голуби не вуркотіли, — голубів давно вже не було, жодного білого, жодного сірого, жодного голуба... Він сидів на лаві в залі, де світло лилося зверху, а неподалік походжав музейний наглядач і придивлявся до відвідувача: він вочевидь заснув.

Це налякало його.

Мабуть, він проспав лише дві або три хвилини, сидячи, як сплять на залізничному вокзалі або в літаку, з розтуленим, як у недоумка, ротом, зі скривленим обличчям; можливо, по залі ходили люди, якась група з екскурсоводом, ще долинали голоси... Не ніч, не її тіло вночі, а її присутність у залі, де світло лилося згори, постала перед ним, наче сон, вуркотіння голубів скидалося на далекий спогад, і тільки відсутність її невеличкого тіла була реальна; її присутність, поки він стояв, схрестивши руки на грудях, а місто шуміло здалеку, як прибій, глухо, монотонно, хвилями, і ті хвилі були зелені. Мабуть, наглядачеві не подобалося, що він уранці вбрався в темний вечірній костюм, та ще й комір підняв. І справді! Він опустив комір.

Він примусив себе читати: «Гермес. Імовірно, початок III ст. до н. е., почасти реконструйовано, ліву ногу замінено, так само й шию. Про первісну позицію голови точаться суперечки».

Він дивився на позицію голови.

Був вівторок.

Він не знав, що втрачається щогодини, лише відчував, що його спогад тане перед її реальною особистістю, й почувався покривдженим. Водночас це дало йому полегкість. Він вільний. Одного разу схопився за гаманець і перевірив, чи не загубив авіаквиток. Не загубив. О вісімнадцятій сорок він повинен бути в аеропорту. Доти він вільний. Те, що пам’ять повідомляла йому про жінку, яка виповнювала його, було слушне й нікчемне, як опис прикмет, точне, як заманеться, безвартісне, як опис прикмет, незначуще, коли людини немає: колір волосся такий-то, одягає жовтий костюм (але це пополудні в барі, ввечері вона була в білому), носова хусточка чорна, розмовляє з легеньким акцентом, можливо, ельзаска, вік — приблизно тридцять років, струнка...

Наглядач пішов геть.

Інколи він знову чув голоси, хтось заходив до зали, потім виходив, інколи чулося, як десь у небі пролітав літак. Потім знову наставала тиша. А надворі сяяло сонце. Але інколи й хмари застилали чуже місто, він помічав, що раптом сірішало, мармур ніби рівнішав, а потім знову лилося яскраве світло, проступала зернистість мармуру...

Чому він не йде далі?

Сам у просторій залі, впершись ззаду руками, наче розглядав мармурову статую з невизначеною остаточно позицією голови, він і далі сидів на м’якій лаві, раптом дуже самотній. Але не йшов телефонувати їй. Він знав, що могло б статися потім. Настане день, коли вони запитають одне одного, нехай, скажімо, тільки про таке: «Що ти робив (робила) вчора ввечері? Я тричі дзвонив (дзвонила). Де ти був (була)?» Поки що такі запитання безневинні, авжеж, тобі навіть лестить цікавість іншого: таж не дізнатися прагнуть, а лише показати, як тужать...

Тепер він нарешті підвівся.

Щоб не стати рабом майбутнього...

Сміховинно: я підводжуся, сідаю, курю, стою, сплю, прокидаюся, встаю, йду, сідаю, встаю.

Надворі знову вуркочуть голуби...

Він махнув рукою таксі.

Уночі, хоча було й не до сну, вони майже не розмовляли, щоб не запрошувати світ словами і назвами; не мовчали, ні, але шепотілися, наче були тільки вони, ніякого «до», ніякого «після», жодної назви, тільки вони, безіменні.

Тепер вибило одинадцяту годину.

Він хотів відмовитися від зустрічі о пів на дванадцяту.

У його клітинці для ключа в готелі лежала записка, яку йому дали разом з ключем від кімнати, якесь повідомлення. Від кого? Манера і спосіб, як йому подали обидва предмети, скромність, виявлена при цьому, образили його самим своїм фактом. Записка могла бути й від якогось чоловіка. Текст повідомляв, що дзвонила дама, просила зателефонувати їй, і були її номер та ім’я, яке тепер, після її обіймів, видавалося йому напрочуд чужим. Ба навіть більше. Він читав у ліфті записку й забув про свій поверх і номер кімнати. Її прохання про дзвінок він сприйняв як порушення слова, ганьбу, невірність. А він тим часом дотримувався нічної присяги — єдиного, що було в них спільного й пов’язувало їх зі світом. Отакою йому видавалася записка, коли він зайшов до кімнати, де намірявся спати аж до вильоту; він не телефонуватиме їй і, розчарований, зненацька відчув утому від розчарування, коли знімав чорні лаковані туфлі, а водночас трохи й радів розчаруванню, що звільнило його від неї, жінки, яка розчинилася в безіменності всіх жінок, що якраз потребували чоловіка. Тепер, він докладно перечитав записку, щоб поглибити свою гіркоту, й помітив зазначений час — 19.10, а отже, і свою помилку. Її прохання про дзвінок було вчорашнім. Це міняло все. Він підрахував: учора о 19.10 він був по дорозі до неї. Що, власне, написано в записці: прохання дами, якої вже немає і не буде, незнайомки в жовтому костюмі пополудні в безлюдному барі. Навіщо це воскресіння? Він уже зіжмакав записку й кинув у сміттєвий кошик, сердитий не на неї, а на час, що заявляє про себе всюди і в кожній дрібничці, час, що неодмінно наздоганяє нас, обертаючись лихом у кожній дрібничці; він поклав до валізи темний вечірній костюм, склав йому, наче трупові, безвольні рукави, зверху вмостив темні штани й сів на край ліжка, зняв із зап’ястка годинник і знову ковзнув очима по зіжмаканій записці — єдиному, що лишилося від неї, крім його мрії. Розгорнувши й розправивши записку, ще раз пильно придивився до неї: почерк був не її. А втім, він не знав її почерку. Тепер немов переплуталося те, чого він боявся й на що сподівався, і в душу заповз легенький смуток, що її дзвінок, її прохання про дзвінок, таке нагальне, не сьогоднішнє. 19.10 — це може бути тільки вчора. Внизу на вулиці знову лупив відбійний молоток, але мовчання, яке він чув тепер, було гучнішим за відбійний молоток: її мовчання. Не його мовчання, яке, напевне, тішило б його, а її мовчання. А що, як подзвонити тепер? Щоб розбити її мовчання? Він сидів, поклавши руку на апарат. Ліжко було розстелене, але навіть не прим’яте. Нарешті він зібрався на силі. Пішов у душ... Таки кожна жінка, думав він, кожна, яку він обіймав, вважала, ніби її кохають, натомість кожна, в яку він справді закохувався, рано чи пізно казала йому, що він, як і всі чоловіки, не тямить, що таке кохання... Він стояв під шумливим душем, як раптом задзвонив телефон; на мить завагався, а потім вирішив: мився далі. Коли все-таки підняв трубку, бо апарат дзеленчав невпинно (він благав якусь мить, щоб зв’язок не зірвався...), серце йому аж гупало, а водночас раділо, в трубці лише тріснуло. Алло? Він стояв голий, як Адам, мокрий, і чекав, поки телефон подзвонить знову, й занімів від гупання серця. Він уже не міг уявити собі її голосу. Всупереч усім присягам ладний знову побачити її, він дивився на незакриті штори, тож, мабуть, могли бачити і його, але й далі стояв коло апарата, аж поки почув голос чоловіка, що чекав його, як і домовились, у вестибулі готелю.

Так, відповів він повільно, я йду.

Нехай мене звуть Ґантенбайн.

Я уявляю собі:

Своє життя з видатною актрисою, яку я кохаю, а до того ж даю їй підстави вважати, ніби я сліпий; наше щастя, зумовлене цим фактом.

Нехай її звуть Ліля.

Світ вважав це за найтяжчу форму божевілля, коли ми, щоб одружитися, стали під спалахи фотоапаратів — актриса і сліпий, люди давали цьому шлюбові (я читав це на їхніх обличчях, коли вони вітали нас) лише коротеньке літо й сумнівалися тільки в тому, хто з нас обох, Ліля чи Ґантенбайн, заслуговує, власне, співчуття.