— Лілю, скажіть, він справді сліпий?

— Він завдає собі величезного клопоту, — відповідає Ліля, — щоб ніхто не помітив його сліпоти. Я теж завжди вдаю, ніби не помічаю.

— Наскільки він сліпий?

— Дивовижно, — каже хтось, — як він помічає, що на нього дивляться. Тільки тоді, коли він промовляє, справді виникає враження, що він сліпий. Правда? Коли стає запальним, як-от недавно.

(...з приводу боротьби з расизмом у Літл-Року)

— Маєте слушність, — каже добродій, який щойно відкрив Брехта, — просто дивно, коли він сидить отут і гладить собаку, завжди є відчуття, ніби тебе спостерігають.

— Правда?

— А відколи він сліпий?

— Відколи ми знаємо одне одного, — просто відповідає Ліля. — Спершу я гадала, ніби він жартує. — Пауза. — Невже я не розповідала вам?

— Ні!

І тоді Ліля розповідає про нашу зустріч, щоразу кумедніше, я залюбки слухаю її, й розповідає тим точніше, що невірогіднішою видається ота завжди чарівлива анекдотична оповідка про нашу першу зустріч: як Ґантенбайн прийшов до її гардеробної — добродій зі звичайними квітами захвату. Ліля не прийняла б його, якби стара гардеробниця не запевнила, що то сліпий. Ліля саме знімала грим, була тільки в спідній білизні та у відкритому халаті зверху. Сліпий? Вона (так завжди казала Ліля) скидалася тоді на відьму, обличчя було масне. «Як сліпий?» — запитала вона, але ще до того, як вона склала собі певну думку, як сліпий може захоплюватися її грою, Ґантенбайн уже стояв у дверях, такий невпинний, яким може бути тільки сліпий, він не бачить неможливості, не бачить і приголомшеного обличчя гардеробниці. Просто стоїть, із трояндами в руці, три штуки, й каже, що він у великому захваті. Йому треба вірити. Як на те, саме цього вечора (про це Ліля теж завжди розповідає) вона почувалася гірше, ніж звичайно, просто катастрофічно. Він не знав, куди подіти троянди. Ліля перед гримувальним дзеркалом, з масним, як уже сказано, обличчям, відьма з розпущеними косами, запропонувала, на жаль, хиткий стілець, а гардеробниця забрала в нього три троянди, причому він поцілував їй руку (Ліля розповідає про це тільки тоді, коли я відсутній) і, неабияк схвильований, не помітив помилки, а потім, умостившись на хиткому стільці, заговорив не без певного наміру про Йонеско, то був перший гість у її гардеробній, що не водив очима по кімнаті, а бачив перед очима лише мистецтво, поки Ліля зачісувалась, а потім одяглася в його присутності, атож, зі сліпим уже за чверть години почуваєшся, мов одружена... Хтось по-дурному хихикає... Нарешті я приношу чисті попільнички. Тиша. Я бачу їхній подив, коли Ґантенбайн кладе на стіл чисті попільнички, одну тут, другу там, не зачепивши їхніх тарілок і склянок. «Чому ви нічого не п’єте?» — запитує він і наповнює порожні склянки, до нього приглядаються, а я пильно спостерігаю, чи не з’явиться в кого сумнів. Коли хто сумнівається, я наливаю йому так, щоб полилося через вінця. Потреба в таких хитрощах виникає дедалі рідше. Хтось починає говорити про Мюзіля.

Важливий пункт:

Я дозволяю Лілі утримувати себе.

Причина:

Навряд чи існує подружжя, яке згодом під час розлучення не з’ясовує, що фінансове питання між чоловіком і дружиною ніколи не було вирішеним, і тому почувається тяжко скривдженим. Я маю на увазі не ті щасливі пари, які мають замало грошей, бо тут немає фінансового питання між чоловіком і жінкою, воно постає тільки тоді, коли обоє досить заробляють для себе, а отже, досить і для обох, — ось що я маю на увазі. Спроби завести спільну касу, коли кожен водночас і дає, і бере, зазнають невдачі в сучасному суспільстві, що починаючи від тих, хто бере на чай, і закінчуючи державою — й далі, як і давніше, звертається до чоловіка...

Я уявляю собі:

Ліля і Ґантенбайн у ресторані, Ліля, отже, утримує мене, й офіціант приніс рахунок. Прошу. Я бачу, що сором’язливо складений рахунок лежить на тарілочці, і вдаю сліпого, просторікую й далі, як і жінка, коли приносять рахунок, а Ліля тим часом дістає сумочку і платить, а я просторікую собі, ніби нічого й не сталося. Коли офіціант повертається зі здачею, я запитую, чи є в них сигари. Ця сцена триває мить. Отже, ми розмовляємо далі. Ліля великодушна, мовчазна, немов чоловік, жодного слова про гроші, тож розмова в такому разі справді невимушена. В крайньому випадку я можу лише запитати, чи ми, власне, платили. Інколи я справді не бачу, що це не моя справа. Ліля розповідає про своє дитинство, а я тим часом вибираю сигару і з величезною цікавістю слухаю про її дитячі роки. Але тепер, поки я обрізаю сигару, Ліля змушена знову дістати сумочку і знову заплатити, бо інакше юнак, який подає сигари і якого її дитинство, зрештою, не обходить, піде собі геть. Я не здогадуюся, скільки коштує моя сигара, знаю тільки, що за неї заплачено, і з не меншою цікавістю, курячи, й далі захоплено слухаю, що там відбувалося в її дитинстві. Коли ми виходимо з таксі, я кажу: «Як добре, дощу вже немає!» — а Ліля тим часом знову лізе до сумочки, платить і має визначити розмір чайових. Я чекаю на її руку. Коли з поштою не приходить нічого, крім рахунків, я зітхаю: «Сьогодні мені нічого не прийшло!» Про рахунки ми розмовляємо тільки тоді, коли вони надмірні, проте орендна плата, регулярні рахунки за телефон, світло, опалення, вивіз сміття, дорожній податок і все, що повторюється, цілком звичайні, а тому й не становлять теми для розмови, так само як і внески за обов’язкове пенсійне страхування. До цього я сліпий. Коли Лілі немає вдома, я оплачую грошима з шухляди. Ліля не вимагає ніякої звітності, але я все-таки повідомляю, якщо не забуду, щоразу, коли шухляда знову спорожніла. Ліля обурюється, а то й ні. Хоч у принципі, я, щоб між нами не виникало ніякого фінансового питання, не переймаюся співвідношенням надходжень і витрат, я все-таки здатний відчувати, коли Ліля, не будучи скнарою, раптом доходить думки, що нам треба ощадити. Я шаную її думку. Я зрікаюся сигар і не виказую свого невдоволення, знаючи, що існують цілі суспільні верстви, які ніколи не курять сигар. Я готовий, і вона знає про це, до будь-яких жертв. Коли Ліля все-таки приносить мені сигари, цілу коробку, навіть якщо, на жаль, не зовсім такі, як треба, я, звичайно, курю їх; Ліля, безперечно, повинна знати, що ми можемо дозволити собі. Те, що мені нарешті потрібний смокінг, — не моя ідея, і я гальмую цей задум, допоки можу; до речі, саме тому я ще досі не маю лакованих черевиків. Натомість до зубного лікаря я повинен іти неминуче, навряд чи є потреба казати, яка прикра для мене ця процедура. Про це ми не говоримо. Скільки заробляє моя Ліля, я не запитую, вона й сама цього не знає, я тільки бачу, як багато вона працює, і завжди вважаю, що Ліля повинна взяти собі відпустку. Безперечно. Вона потребує її, це бачить і сліпий. Суми кишенькових грошей, які дає мені Ліля, бувають різні, а загалом їх досить, щоб я мав змогу подарувати їй що-небудь на роковини або на Різдво, якусь річ, якої Ліля сама б собі не купила, і.тому вона щоразу зворушена, а я цілую їй коси. Коли я, а таке, звичайно, може статися, йду куди-небудь з іншою дамою, мене не запрошують, тож саме в цьому аспекті наш обмін ролями не зовсім повний. Кожна дама, що більша в неї впевненість, що я не вважаю її за продажну, дозволяє запросити себе. Така вже тут ситуація, і це тішить мене. А втім, її врівноважує те, що й Лілю, коли вона йде кудись з іншим чоловіком, неодмінно запрошують, і я знаю, що Ліля насолоджується цим, нехай навіть тільки тому, що їй уже не треба всякчас лізти до сумочку й платити за кожну каву, кожне таксі, кожній гардеробниці, за кожну газету, кожне кіно, кожне паркування. Інколи мені шкода Лілю. І тоді я шахрую, оплачуючи що-небудь поза її спиною; Ліля цього ніколи не помічає, бо вона все-таки жінка, дарма що самостійна. Але заходити далеко зі своїм шахрайством я не наважуюся, щоб не відібрати в неї чуття самостійності. Ліля не знає, що я маю власний банківський рахунок, і я ніколи не скажу їй про нього. Бо інакше не буде діла. Задля ясності повідомлю: зі свого рахунку я ще ніколи не оплатив нічого, що стосується мене. Я геть увесь, від маківки до підошов, живу коштом Ліні. Вона знає про це, й задоволена цим. А зі свого потаємного рахунку я оплачую повсякденні дрібнички, про які й згадувати не варто, скажімо, податок на хатніх тварин і принагідні штрафи, що можуть засмутити Лілю, зміну мастила і змащування машини, поштові марки, різні внески, даю жебракам, носіям, представникам Армії спасіння — це все очевидні дрібнички. Я можу просто не бачити, що жінка, достеменно, як чоловік, щоразу змушена хапатися за гаманець. У принципі досить, що Ліля мене годує та одягає, а я й рук не докладаю до того, щоб вона могла їсти, одягатися, купувати косметику, розважатися — і сама, і зі мною. Коли Ліля каже: «Нумо з’їмо сьогодні омара!» — я приєднуюсь до її веселого настрою. Чому чоловік повинен вирішувати, коли треба вдаватися до розкошів? Кожна людина відчуває потребу в розкошах іншої пори, тож хтось із двох повинен скоритися. Ліля нерозважлива, як і чоловік, що платить. Але таки платить. А якщо розважливим буде той, хто не платить, це тільки зіпсує гру, і тому я стережуся, хоча це не завжди легко, їсти омара тільки з любові до іншого, але той, хто дозволяє себе утримувати, змушений підпорядковуватись. Я дозволяю утримувати себе. Ліля від цього щаслива.