— То й що? — пирхнув Лепські. — Кожен пуцьвірінок, який дивиться телек, розуміє, що треба користуватись рукавичками, і знає, як за допомогою гака висмикнути решітку з вікна.

— Попередьте пресу. Не думаю, що вони чимось допоможуть, але нехай будуть у курсі. Роздайте їм фото гвинтівки, у Данваза воно точно має бути, — наказав Террелл.

Лепські повернувся до свого робочого місця і почав обдзвонювати всіх. Бейґлер продовжив розмову:

— Том може мати рацію. Це могла бути дитина, яка не встояла перед спокусою вкрасти таку гвинтівку.

Террелл замислився. Він пригадав, як сам підлітком щосуботи пообідді приходив до магазину Данваза — тоді ним ще керував батько Гартлі Данваза — і задивлявся на гвинтівку з прицілом, про яку так мріяв. Він марив тією рушницею тижні зо три, а потім вона раптом стала йому геть нецікавою. Можливо, це справді був малий, що мав таку ж нав’язливу мрію, і вирішив не стримуватись.

— Сподіваюсь, що він має рацію, але мені все це не подобається. Це зброя вбивці.

Дін Кей Маккуїн був президентом багатомільйонного концерну «Бляшанки й банки Флориди», який забезпечував тарою усіх фермерів штату. Маккуїн мав понад метр вісімдесят зросту, сиве волосся та жвавий темперамент, не давав спуску ні собі, ні своїм співробітникам, і завжди досягав результатів. Одружений він був тричі, але кожна дружина йшла від нього, не в змозі витримати його запальний характер, його стиль життя та його вимоги.

Маккуїн жив за чітким розкладом. Він підіймався о 07:00, проводив пів години у спортзалі свого розкішного маєтку, розташованого на восьми гектарах квітучого саду, приймав душ о 07:31, снідав о 08:00, до 09:00 віддавав розпорядження, а о 09:03 сідав у свій «роллс-ройс» і їхав до офісу. Цей чіткий порядок дій ніколи не змінювався.

За останні три роки, що Марта Делвін працювала у нього секретаркою, ще ніколи не бувало, щоб шеф запізнився бодай на секунду. І коли цього сонячного літнього ранку він спустився широкими сходами на сніданок, вона, навіть не поглянувши на годинник, знала, що той показує за секунду до 08:00.

Марта Делвін — тридцятишестирічна, висока, похмура, позбавлена внутрішнього шарму жінка, вже чекала на шефа біля накритого для сніданку столу, тримаючи в руках ранкову пошту.

— Доброго ранку, містере Маккуїн, — привіталась вона і поклала листи на стіл.

У відповідь Маккуїн лише кивнув. Він не любив марно розкидати слова. Щойно він сів і розправив серветку, як Токо — його особистий японський П’ятниця — вже налив йому кави, подав омлет і нирки ягняти.

— Є щось цікаве у листах? — запитав Маккуїн після того як, плямкаючи, прикінчив нирки.

— Нічого важливого, — відповіла Марта. — Як завжди, запрошення, — вона зробила паузу, вагаючись, потім продовжила: — Але є одна дивна річ...

Маккуїн, що вже взявся за наступну нирку, насупився.

— Дивна річ? Що ти маєш на увазі?

Марта поклала перед ним половину дешевенького аркуша для нотаток.

— Це було серед листів.

Маккуїн дістав окуляри, надягнув і придивився до аркуша. На ньому великими літерами було написано:

СПОЧИВ ІЗ МИРОМ

о 09:03

КАРАТЕЛЬ

— Що це в біса таке? — роздратовано запитав Маккуїн.

Токо, який стояв позаду Маккуїна, скривився. З голосу господаря він зрозумів, що ранок почався погано.

— Не знаю, — відповіла Марта. — Я подумала, вам варто це побачити.

— Навіщо? — лютував Маккуїн. — Хіба не бачиш, що це написав якийсь божевільний? Не маєш чим зайнятись, окрім як турбувати мене такою дурнею? Це навмисна спроба зіпсувати мій сніданок! — з цими словами він змахнув клаптик паперу на підлогу.

— Пробачте, містере Маккуїн.

Маккуїн розвернувсь у кріслі й тепер спрямував свою лють на Токо.

— Цей тост холодний! Що з тобою сьогодні? Принеси інший!

О 09:03 Маккуїн завершив віддавати розпорядження і, все ще розлючений, вийшов з дому. «Роллс-ройс» уже чекав на нього.

Брент, багатостраждальний водій Маккуїна, тримаючи фуражку під рукою, очікував господаря біля дверцят автомобіля. Марта Делвінь вийшла проводжати Маккуїна і стояла біля нього нагорі велетенських сходів.

— Я повернусь о шостій. Приїде Голлідей. Він сказав, десь о шостій тридцять, але ти ж його знаєш. Він ніколи не може прийти вчасно...

Це були останні слова Діна Маккуїна. Жахливий спогад про наступні кілька секунд переслідуватиме Марту аж до могили. Вона стояла поруч із Маккуїном, дивилась просто на нього, аж раптом його високе чоло перетворилось на брудну мішанину крові й мозку. Маленький шматочок мозку бризнув Марті на обличчя і повільно сповз щокою. Кров заляпала її білу сорочку. Бос важко впав, ударившись об мармурові сходи, його портфель розкрився, й увесь вміст висипався.

Паралізована від жаху, Марта спостерігала, як обважніле тіло Маккуїна покотилось сходами донизу. Відчувши на своєму обличчі щось бридке й слизьке, вона закричала.

Доктор Ловіс, офіцер медичної служби, спустився сходами до вітальні, де на нього чекали Террелл, Бейґлер і Лепські. Лисуватий та веснянкуватий Ловіс був пузатим коротуном, але мав талант, на який Террелл цілковито покладався.

Дзвінок надійшов, щойно Лепські закінчив повідомляти пресу про викрадену гвинтівку. Телефонував Стів Робертс — патрульний поліції, який повідомив, що почув крики з резиденції Маккуїна і пішов перевірити. Після того, що поліцейський розповів далі, Террелл, Бейґлер і Лепські прожогом кинулись вниз до патрульних машин, наказавши Джейкобі повідомити відділок убивств. Історія патрульного не лишала у Террелла жодних сумнівів: трапилось те, чого давно вже не траплялось у Парадайз-Сіті, — вбивство, і не просто вбивство, а вбивство одного з найвпливовіших мешканців міста.

Вони прибули на місце злочину одночасно зі «швидкою», а доктор Ловіс прибув хвилин за п’ять.

Зараз тіло Маккуїна вже було на півдорозі до моргу.

— Як вона? — запитав Террелл.

— Дали їй заспокійливе, — відповів Ловіс. Він щойно спустився сходами і зупинився, щоб перевести подих. — Не тривожте її принаймні двадцять чотири години. Вона напівпритомна.

Після почутих деталей та побаченого тіла Маккуїна Террелл цілковито розумів такий стан секретарки.

— Вже маєте якісь ідеї, доку?

— Потужна гвинтівка. Я зараз повертаюсь на роботу і спробую дістати кулю. Але закладаюсь, що це була модифікована гвинтівка з оптичним прицілом.

Террелл і Бейґлер перезирнулись.

— А кут пострілу?

— Стріляли згори.

Террелл і Ловіс вийшли на терасу. Вони уважно вивчили пейзаж перед будинком.

— Десь звідти, — сказав Ловіс, указавши напрям маленькою товстою рукою. — Я поїхав. Це вже ваш клопіт, — і з цими словами док пішов.

До Террелла підійшов Бейґлер.

Удвох вони уважно вивчали краєвид. Маєток Маккуїна було обсаджено високими каштановими деревами, за деревами тягнулось шосе, а потім трохи далі здіймався багатоповерховий будинок із пласким дахом.

— Стріляти могли звідти, — зауважив Бейґлер.

— Більше немає звідки... озирнись, — сказав Террелл. — Ти ж чув, що сказав Ловіс: модифікована гвинтівка з оптичним прицілом. Це може бути гвинтівка з магазину Данваза.

— Дізнаємось, щойно Ловіс дістане кулю.

— Томе? — Террелл повернувся до Лепські, який стояв, очікуючи розпоряджень. — Візьми стільки людей, скільки треба, і займіться багатоповерхівкою. Перевірте дах і порожні квартири. Якщо порожніх квартир немає, перевірте кожну. Я не маю пояснювати вам, як це робиться.

— Слухаюсь, шефе.

За мить машина із Лепські й чотирма співробітниками відділку вбивств рушила до багатоповерхівки.

— Ходімо, поговоримо із водієм та японцем, — сказав Террелл.

— Поглянь, хто приїхав, — пробурчав Бейґлер.

Із машини, яка щойно під’їхала, саме виходив високий, сивий чоловік. Якось хтось сказав йому, що він схожий на кіноактора Джеймса Стюарта, і відтоді він почав удавати з себе манірного актора. Це був Піт Гамільтон, репортер кримінальної хроніки місцевої газети «Парадайз-Сіті Сан» та місцевого телеканалу.