Вбити Елліота Гансена було не складно. Звісно, виникали певні ризики, але Пок був готовий ризикувати.

Була 14:30, обід у «Клубі П’ятдесят» вже закінчився. Дві третини відвідувачів повертались у таксі на роботу, а та третина, що залишилась, дрімала у кімнаті відпочинку. Співробітники спустились до просторої кухні в підвалі будинку, щоб і собі пообідати. Пок добре знав усе це. А ще він знав, що у цей же час Елліот Гансен йшов до свого офісу й розтягувався на канапі, щоби подрімати хвилин сорок. Оскільки Гансен мав чутливий слух, він власним кошом зробив кабінет звукоізольованим. І це Пок теж знав.

Він опинився перед службовим входом до клубу в той самий час, коли двоє знуджених інструктажем офіцерів виїхали до Парадайз-Сіті, а капітан Террелл різко загальмував на червоний сигнал світлофора десь за пів кілометра від «Клубу П’ятдесят».

Пок тихо просувався коридорами, дослухаючись до розмов із кухні, де обідала обслуга. Він зняв із вішака один із білих кітелів, що висіли там, і вдягнув. Кітель виявився трохи завеликим, але це було не важливо. Пок пройшов повз відчинені двері кухні непоміченим. Через їдальню він вийшов у коридор і рушив далі повз бар. Біля входу до бару він уповільнив крок. За стійкою він побачив батька, що з терпінням і завзяттям, які завжди так сердили Пока, мив брудні склянки. Він зупинився так, щоб його не було видно з бару, і довго дивився на старого, аж раптом відчув нестримне бажання увійти до великої кімнати й обійняти батька. Та Пок знав, що не може дозволити собі такої розкоші, тож рушив далі.

Двоє членів клубу — випещені, вгодовані чоловіки з сигарами у руках — пройшли повз Пока. Вони не помітили його. Хто ж звертає увагу на мавпу в білому кітелі? Для них він був такий же безіменний, як муха на стіні.

Біля кабінету Гансена Пок навіть не озирнувся, щоб перевірити, чи ніхто за ним не стежить. Він обережно повернув ручку й увійшов до кімнати. Двері з тихим зітханням зачинились, жоден звук із кабінету не міг пробити звукоізоляції.

Елліот Гансен сидів за столом. Зазвичай о такій годині він вже спав, але цього разу був надто наляканим, щоб заснути. Світ, який він збудував навколо себе, почав руйнуватись і, здавалось, скоро обрушиться на нього.

Коли Гансен підвів погляд і побачив індіанця у білому кітелі, він роздратовано замахав на нього:

— Я не кликав тебе! Забирайся! Що ти собі дозволяєш, так просто приходити... — Аж тут він упізнав Пока і, задихаючись, втиснувся у спинку крісла.

Пок підняв зброю. Коли індіанець натиснув на гачок, обличчям його промайнула легка посмішка.

Від першої кулі на правому плечі Гансена розквітла кривава рана, і Пок зрозумів, що приціл пістолета трохи збитий праворуч. Друга куля поцілила Гансенові у рота, розкришивши його прекрасні білі зуби. Третя куля розбризкала його мозок по книзі для записів.

Таким Гансена й знайшов капітан Террелл, який приїхав за десять хвилин.

 Коли сержант Бейґлер увійшов до кабінету Террелла, піт стікав із нього струмками, а очі несамовито палали гнівом. Террелл доручив йому невдячну справу — вгамувати пресу, не розголошуючи нових фактів. Реакція преси на це виявилась занадто бурхливою для артеріального тиску Бейґлера.

— Знаєш, які ті сучі діти називають нас? — запитав він, стискаючи і розтискаючи свої кулачища. — Поліцейськими з Кейстоуна[5]! Кажуть...

— Нехай собі, Джо, не зважай на них, — Террелл щойно говорив телефоном з мером Гедлі, який вже був на межі істерики. Начальник поліції мав певність, що правильно розігрує всі карти, і тому ніякі істеричні крики не могли вивести його з рівноваги. — Сядь... випий кави.

Бейґлер сів і налив у паперовий стаканчик свіжої кави.

— Завтра нам треба виступити перед пекельною навалою преси, — сказав він, намагаючись заспокоїтись. — А сьогодні у теленовинах... це буде щось!

— Ти сказав їм, що в нас немає зачіпок?

Бейґлер здригнувся від самої згадки про це.

— Сказав.

Террелл заходився набивати люльку.

— Добре. Скількох людей ти залучив?

— Шістьох. Чекають за дверима.

— Нехай заходять.

На чолі з Лепські до кабінету Террелла увійшли п’ятеро. Це були Макс Джейкобі, Дейв Фаррелл, Джек Волленс, Енді Шилдс та Алек Горн.

— Візьміть стільці, — сказав Террелл, — й сідайте.

Кілька хвилин метушні — й усі шестеро детективів розсілися по місцях.

— Ви знаєте, яка в нас ситуація, — почав Террелл. — Ви всі читали звіти. Наш підозрюваний номер один — Пок Тоголо. Ті двоє, що називають себе містером та місіс Аллен, працюють із ним і можуть привести нас до нього. Опис у вас є. Їх буде не важко знайти, бо вони не підозрюють, що ми вийшли на них. Ось чому ми терпимо нападки журналістів. Ми згодували пресі, що не маємо жодних зачіпок, і доки нас називатимуть копами з Кейстоуна, ці троє почуватимуться розслабленими, і я хочу, щоб саме так вони почувались, — розслаблено. — Террелл перервався, щоб запалити люльку, й продовжив: — Я впевнений, що в багатьох членів «Клубу П’ятдесят» вимагали грошей, і так само я впевнений, що вони заплатили, але жоден із них не визнає цього. Вони — купка безхребетних, а вбивство Гансена налякає їх до нестями. Гансен заплатив, але хтось знайшов гроші, перш ніж Пок зробив це, тож він убив Гансена. Загалом, розумна ідея — клеїти конверт з грошима до телефону-автомата в публічних місцях. Телефонними будками користуються часто, тож помітити, хто забирає конверт, майже неможливо. От тільки в нас є опис цих трьох, а вони про це не знають, та й не повинні. Нам відомо, що вони використали телефонну будку в аеропорту, а оскільки ці негідники й не підозрюють, що ми полюємо на них, можуть використати її ще раз. Макс, Дейв і Джек, ви просто зараз поїдете до аеропорту. Зайдіть у кожну телефонну будку й перевірте під кожним телефоном-автоматом. Якщо знайдете конверт, лишіть його на місці й зателефонуйте мені. Це займе трохи часу. Ви повинні поводитись, нібито просто хочете зателефонувати. Пам’ятайте, що за вами можуть стежити, й один невірний рух спаскудить усю операцію. Мені не треба про це нагадувати, правда ж?

Троє чоловіків кивнули.

— Якщо на місці ви помітите когось із цих трьох, слідкуйте за ними. Ви будете на радіозв’язку з Лепські. Ми хочемо арештувати їх усіх разом. Якщо побачите усіх трьох підозрюваних, оточуйте їх, але будьте обережні — вони небезпечні. Готовий закластися, що за конвертом прийде хтось один, можливо, дівчина. Якщо з’явиться лише один підозрюваний, прослідкуйте за нею або ним і продовжуйте доповідати. Все зрозуміли?

Троє чоловіків знову кивнули.

— Добре. Рушайте.

Джек Волленс був саме тим, хто знайшов конверт під телефоном-автоматом у будці В у залі очікування аеропорту. Він відчув легкий прилив адреналіну, коли, нахилившись до телефону-автомата, закрив його від сторонніх очей. Лівою рукою детектив обмацував дно телефону, а правою набирав номер — збирався перекинутися кількома словами із дружиною. Та щойно він намацав конверт, негайно відбив дзвінок і перенабрав номер Террелла.

— Начальнику, я знайшов, — доповів він. — Будка В.

Террелл глибоко вдихнув — його гра почала приносити свої плоди! — Чудово, Джеку. Йди з аеропорту й повідом Лепські.

Воллес повішав слухавку та вийшов з будки, зиркнувши на стареньку жінку, яка нетерпляче очікувала, щоб зайняти його місце.

Лепські сидів у машині, коли увімкнувся радіопередавач і голос Террелла вивів його із задуми.

— Джек знайшов конверт у будці В, — повідомив Террелл. — Займись цим, Томе. Вся операція твоя і... щасти тобі.

Лепські засунув руку до кишені піджака і торкнувся руків’я свого службового револьвера, потім відповів:

— Слухаюсь, начальнику. Я повідомлю, коли щось станеться, — і вимкнув зв’язок.

Волленс з’явився біля машини Лепські.

— Попередь інших про готовність номер один, Джеку, — наказав йому Лепські. — Я піду досередини і роздивлюсь.

Він вийшов із машини й, перетнувши широку парковку, увійшов до аеропорту. Він рухався спокійно, пробираючись крізь натовп роззяв. Проминув ряд телефонних будок, зиркнувши на стареньку, яка була в будці В, й рушив сходами на другий поверх, де розташовувався контрольний пункт і звідки було видно залу очікування. Будка В звідти була як на долоні.