Гансен слухав усе, що розповідав Лепські, і не вірив своїм вухам.

— Але, друже мій, це абсолютно неможливо! Один із наших працівників? Ні! Ні! Немислимо!

Лепські ненавидів гомосексуалістів так само сильно, як Гансен ненавидів детективів. Він нетерпляче пойорзав на стільці.

— Ми шукаємо індіанця, — наполягав детектив. — За описом, що в нас є, йому близько двадцяти трьох, має густе чорне волосся, носить сорочку з квітковим орнаментом і темні джинси-гіпстери. У вас працюють індіанці, що підпадають під цей опис?

— Такий молодий? — Гансен наморщився. — Ні... ні... всі наші працівники індіанці значно старші. Вони працюють тут роками... дійсно, роками, а щодо сорочки із квітковим орнаментом... — Гансен закинув голову й засміявся. Лепські цей звук нагадав іржання кобили.

— Зрозуміло... Але погляньте на це з нашої точки зору, — наполягав Лепські. — Двоє членів вашого клубу вбиті. Третій сам прикінчив себе після вбивства його дівчини. Ми цікавимось, чи не має зв’язку між цим убивцею і вашим клубом. Відомо, що він індіанець-семінол. Розумієте, до чого я веду? Можливо, хтось із ваших працівників полює на ваших же членів клубу.

Гансен презирливо вишкірився, демонструючи бездоганні зуби.

— Запевняю вас, мій любий друже, це цілком, цілком хибна думка. Наші працівники з нами роками, подумайте, роками. Вони люблять нас усіх. Ви й гадки не маєте. Ці індіанці дуже вірні. Вони нас люблять.

— Чи не міг хтось із них зачаїти образу? — продовжував Лепські. — Можливо, комусь умови праці видавались поганими?

— Поганими? — Гансен щиро здивувався. — До працівників завжди ставляться винятково добре. Ми тут одна велика щаслива сім’я.

Лепські важко засопів.

— Ви колись звільняли когось із персоналу? Можливо, хтось не відповідав вашим стандартам?

Увесь час, що вони говорили, Гансен грався із золотою авторучкою. Але після цього запитання вона висковзнула у нього з пальців і покотилася столом. Гансен трохи наморщився, ніби від різкого зубного болю. Лепські помітив цю реакцію.

Після довгої паузи Гансен підняв свою ручку і знову спробував гратись нею.

— Що ж, певно... в минулому... так, таке цілком можливо, — повільно й неохоче проказав він.

У пам’яті Гансена зринув образ молодого індіанця. Як давно це було? Місяці чотири тому? До сьогодні він був певен, що витіснив той інцидент із пам’яті, тепер же спогади повертались із жахливою чіткістю. Як же його прізвище? Тоголо? Так... Його батько працює у клубі вже двадцять років. Гансен пригадав, як старий прийшов просити, щоб його сина взяли працювати в клуб. І коли він побачив хлопця, то погодився. Миловидний, статний хлопчина! Але який дикун! Той інцидент, коли він посміхнувся хлопцеві... вони були наодинці у вбиральні, і коли він торкнувся його... Гансен здригнувся. Який дикун! Це було жахливо. Хлопець мав такий оманливий вигляд. Звісно, індіанця треба було позбутися. Він обережно пояснив батькові, що хлопчині не місце в клубі — надто молодий. Старий тоді так подивився на нього. Гансен нервово посовався у своєму кріслі. Він і досі бачив вираз зневаги в чорних очах.

Але він не міг розповісти цьому насупленому детективові про Тоголо. Якоїсь миті він хотів був пояснити, але ні! Це було неможливо!

— Пам’ятаєте якогось конкретного індіанця, котрого ви звільнили? — повторив Лепські.

Суворий голос копа деренчав на нервах Гансена.

— Такого вже багато років не траплялося, — відповів Гансен. Він поглянув на Лепські, але швидко відвів погляд. — Звісно, вони старішають. Потому ми відправляємо їх на пенсію.

Та Лепські відчував, що натрапив на щось.

— Ви зберігаєте реєстр співробітників?

Гансен швидко закліпав. Він дістав свою шовкову хустинку і приклав до скронь.

— Звичайно.

— Можу я його побачити?

— Але запевняю вас, ви марнуєте свій час.

Лепські відкинувся на спинку крісла. Його худе уважне обличчя нагадувало Гансенові яструба.

— Мені платять за те, щоб я витрачав час, — не здавався Лепські. — Чи ви не хочете, аби я його побачив?

Гансен відчув раптову слабкість. Він спробував скористатись своїм високим становищем.

— Мушу попросити вас не поводитись так нахабно, — сказав він невпевненим голосом. — Якщо ви хочете побачити реєстр, то будь ласка.

— Саме його я й хочу побачити.

— Що ж, прошу.

Гансен відкрив шухлядку в столі. Він передав Лепські шкіряний записник.

Лепські вивчав список імен, які нічого йому не говорили, але тепер він був упевнений, що Гансен намагається щось приховати.

— Я хотів би отримати його копію. Поліція захоче опитати усіх цих людей, — різко сказав детектив і кинув записник на стіл.

— Авжеж.

Гансен сидів нерухомо. Якийсь час двоє чоловіків просто дивились одне на одного, потім Лепські сказав:

— Я почекаю.

— Авжеж.

Гансен підвівся, ноги його зрадницьки тремтіли, коли він узяв книгу і вийшов до іншого кабінету. Десь за п’ять хвилин він повернувся та простягнув Лепські аркуш.

— Ось... це вам не допоможе, але візьміть.

Лепські проглянув список імен і підвів на Гансена свій незворушний погляд.

— Одного не вистачає, — заявив детектив. — У вашому реєстрі працівників записано п’ятнадцять індіанців. Тут лише чотирнадцять імен.

Гансена аж перекосило.

— Перепрошую... Ви навіть не уявляєте, яка в мене біда з персоналом. Моя секретарка зовсім ідіотка.

— Та невже? — Лепські простягнув руку до шкіряного записника, який Гансен все ще тримав. Пополотнілий Гансен віддав його.

Лепські звірив імена з реєстру зі списком, який дав Гансен.

— Тоголо? Хто він? — запитав Лепські.

Гансен облизав пересохлі губи.

— Вона загубила ім’я Тоголо? Нечувано! Він наш найстаріший і найвідданіший працівник! Запевняю, не варто навіть підозрювати його. Тоголо! Та він із нами вже двадцять років!

Лепські підвівся.

— Гаразд. Вибачте, що потурбував вас, — уже рушивши до дверей, він раптом озирнувся. — Ви ж не проти, якщо я поговорю з Тоголо просто зараз?

Гансен вгруз у крісло. Він знову підняв золоту авторучку і втупився у неї. Цієї миті він здавався дуже старим.

— Якщо це не створить будь-яких незручностей для членів клубу, можете поговорити з ним, — хрипко проказав він. — Ви знайдете його в барі.

— А де це?

Гансен не відводив погляду від золотої ручки.

— У дальньому кінці коридору. Двері ліворуч.

Гансен зібрався з силами. Треба хоч спробувати, сказав він собі. Не можна дозволити, щоб життя, яке він собі створив, розсипалось. Відірвавши погляд від ручки, він у відчаї подивився на Лепські.

— Але ладен запевнити вас: це просто марна трата часу.

— Так-так. Ви вже це казали, — відповів Лепські, виходячи з кабінету.

Гансен впустив ручку. Його пронизав страх. Спогади повернули його на двадцять років назад, тоді він отримав дзвінок від доброго друга з попередженням, що поліція розпитує про нього і краще б йому тікати геть з Англії. Він так сподівався, що більше ніколи не відчує це нудотне почуття.

Але вже наступного ранку йому довелось пережити його ще раз, коли надійшов лист із запитанням, чи хоче він жити. У листі з нього вимагали п’ятсот доларів, а підписав його Каратель.

Чак вів «б’юїк» униз курною дорогою і виїхав на один із багатьох пляжів уздовж узбережжя. Піщані дюни робили цей пляж одним із найменш популярних, та попри це там вже стояли інші машини, а у воді хлюпались відпочивальники.

Чак припаркувався подалі від інших автівок. Він озирнувся на Меґ, яка сиділа, забившись у кут подалі від нього. Дорогою до пляжу вони не розмовляли.

— Дістала? — запитав він.

Тремтячими руками Меґ відкрила сумку, витягла з неї конверт і простягнула йому.

— То ти подивилась? — запитав Чак, помітивши, що конверт відкритий. Він дістав п’ять стодоларових банкнот. — Чудово, — прошепотів хлопець. — Нарешті, грошики!

Меґ тремтіла.

Лист від Карателя випав з-поміж купюр і приземлився на сидіння поруч.