Він повернувся через три хвилини. Один погляд на його зажурене обличчя сказав більшості з них все, що вони хотіли знати.

-- Ну? – наполіг Бред.

-- Борчердінг, -- сказав Білл.

-- Може він ще не прийшов? – припустила Моніка, та в це мало хто повірив і дівчина поникла під їхніми осудливими поглядами.

Коли настав час заходити в клас, реальність сиділа перед ними в тій самій готовій тріснути сукні з фіолетовим узором, яку вона носила у вівторок. День тягнувся з тією млявістю, яку так важко описати і яку може викликати тільки останній день в школі. Ранок наповнила старанна праця, тим більше прикра, що в решті школи панувала лунка тиша. Більшість класів організували пікніки. Містер Кеннан вже давно запланував прогулянку до парку Ріверфронт на цілий день, де їх очікувала “ вакханалія з софтболом і ласощами”. Кожна дитина зголосилася принести особливі ласощі. Тепер про це не було й мови. Коли учні піднімали погляд від книжок, виконуючи команду місіс Борчердінг, у всіх в очах був однаковий вираз. Вони раптово почали розуміти, що світ не стійкий, що існують двері в реальність, які можуть несподівано відчинитися. Це був урок, який всі діти колись інстинктивно знали, але були настільки дурні, що, оточені захисним кільцем магії, тимчасово забули його.

День доплентався до обіду. Діти поїли у майже порожній столовій, де сиділи тільки покарані першокласники і п’ять слинявих учнів з окремого класу для відсталих.

Крики на майданчику лунали якось приглушено. До Террі ніхто не підходив. Якщо він і хвилювався, то не показував цього; він стояв, опершись на стовп для тетерболу і схрестивши руки на грудях.

Після обіду вони здали книжки – Бреду і Дональду довелося заплатити за загублені та пошкоджені книги – і сиділи мовчки, поки місіс Борчердінг старанно проводила інвентаризацію. Діти знали, що останні півтори години шкільного року вони будуть скребти парти, здирати плакати зі стін і вкривати книжкові полиці папером. Вони знали, що це намарне, бо через тиждень чи два прибиральники і так винесуть все з класу і приберуть його знову. Вони знали, що місіс Борчердінг зволікатиме до останнього, перш ніж видати табелі, весь час натякаючи, що дехто з них не перейшов в наступний клас -- чи безсумнівно не заслуговує на це. Вони також знали, що перевели всіх.

П’ять по другій, місіс Борчердінг важко встала і поглянула на двадцять сім дітей, що мовчки сиділи за своїми незвично чистими партами. Високі купки книжок оточували їх як захисні мішки з піском.

-- Гаразд, -- сказала місіс Борчердінг . -- Можете йти на перерву.

Ніхто не ворухнувся, за винятком Бреда, який встав, поглянув збентежено на нерухомих однокласників і з дурною посмішкою, сів на своє місце. Місіс Борчердінг зашарілася, почала щось говорити, раптово зупинилася і важко опустилася на крісло.

-- Террі, здається, ти хотів щось сказати, -- прохрипіла вона. Вона поглянула на поламаний годинник на стіні, потім – на будильник, який діти потайки продовжували накручувати. – В тебе тринадцять хвилин, юначе. Постарайся не змарнувати всю перерву.

-- Так, мем, -- сказав Террі та встав. Він підійшов до довгої дошки оголошень і підняв руку до намальованих фломастером трикутників гір, що тяглися вздовж південного узбережжя, зображеного від руки, континенту. Він нічого не сказав. Діти мовчки кивнули. Террі опустив руку і пішов на середину класу. Коли він йшов, його вельветові штани легенько шаруділи.

Посеред кімнати, він повернувся обличчям до однокласників. Через відчинене вікно залітали мляві потоки спекотного повітря, дзижчання комах і віддалені крики. Террі відкашлявся. Коли він почав говорити, в нього побіліли губи, але його високий, м’який голос був сповнений рішучості.

Рауль був на скелі біля двох ящерів, шо охороняють двері в місце, де Чаклуни тримали Доббі та Джернісав’єн. Не забувайте, шо саме в цей час той здоровенний чаклун діставав ножа, би розпороти Джернісав’єн і дістати ключ. Коротше, пальці Рауля замерзли, і він знав, шо мусить вбити ящерів дуже швидко, бо другого шансу в нього не буде. Навколо нього лютувала хурделиця і стрімко темніло.

Ящери сиділи навпочіпки і типу щось там бубоніли один до одного. Вони були вдягнені в дуже грубі, схожі на парку, куртки і Рауль знав, шо якщо він не поцілить куди слід, стріла не проб’є ті штуковини. Особливо, якщо вони мали ще й броню.

Тож Рауль дістав дві стріли. Одну він встромив гострим кінцем в сніг, а іншу вставив у лук. Його руки немов у грубих рукавицях, але це не так. Він не чує пальців і переживає, шо може вистрілити занадто рано і зрадити свою позицію ящерам. Але він намагається не думати про це і з усіх сил натягує тятиву. Не забувайте, шо це особливий лук, який дістався Раулю в спадок від його старого, який був ватажком усіх кентаврів і ніхто крім нього не міг натягнути його до кінця.

Натягує. І мусить тримати його так, поки прицілюється. Його м’язи замерзли і на мить ним починає трясти, але він глибоко вдихає і наводить… лук… на першого ящера, того, шо стояв ближче до дверей. Вже панує цілковита темрява, але з-за дверей вибивається смужка червоного світла.

Вжик! Рауль відпускає тятиву. Не встиг він випустити першу стрілу, як вставляє в лук другу і знову натягує тятиву. Перший ящір, ближчий до дверей, видає дивний звук, коли стріла потрапляє йому прямісінько в горло і висувається з іншого боку. Другий ящір, він дивиться в інший бік і коли він повертається, щоб поглянути, шо відбувається – вжик – і з його шиї теж стирчить стріла, тоді він падає, сковзає через гребінь гори і сунеться по замерзлій кризі три кілометри вниз, жоден з них навіть не пікнув.

Тоді Рауль спускається з гори, типу з’їжджає на ногах і мчить прямо до дверей. Це дуже великі, металеві двері, в них немає клямки чи ще чогось, і вони замкнені. Але перший ящір -- той, шо лежить мертвий в снігу – має зв’язку ключів, а на ній десь шістнадцять великих ключів. Пощастило, шо це не він впав з гребня гори. По-любому.

Рауль встромляє ключ і двері ковзають вбік, попереду відкривається довгий тунель, залитий червоним світлом, в ньому типу лячно. Він заходить в тунель, і або він зробив шось не так, або там є камера спостереження, чи шо, бо раптово звенять дзвінки, здіймається тривога.

-- Ну, почалося, -- думає Рауль і мчить по коридору на повній швидкості. Він закинув лук за плечі та вийняв меча.

Тим часом, не забувайте, шо Джернісав’єн була прив’язана до стального стола і над нею стояв чаклун, який збирався розрізати їй живіт та витягнути той ключ від Перекидача. Він тримав ножа, це був типу ніж, як в лікарів, такий гострий, шо ним можна було б різати масло і чаклун стояв над нею, типу вирішуючи, де зробити надріз, а тут тривога.

-- То Рауль! – кричить Доббі, який висить на стіні, він все ше живий.

Чаклун, він повертається реально швидко і перемикає якісь рубильники і засвічуються всі телевізійні екрани. На деяких екранах видно, як біжать ящери-солдати, на інших – кілька чаклунів типу розглядаються навколо, а на одному Рауль мчить по коридору.

Чаклун бовкнув шось по-чаклунськи до інших чуваків в мантіях і вони всі разом погнали з кімнати. Доббі та Джернісав’єн залишаються самі, але вони не можуть нічого зробити і їм залишається тільки дивитися на екрани, бо вони зв’язані.

Рауль, він вибігає з-за повороту і звідки не візьмись перед ним купа ящерів і у всіх них арбалети, а в нього тільки меч. Але всі вони в шоку, ше більшому ніж Рауль і він опускає голову і влітає в них на повній швидкості, перш ніж вони встигають зарядити свої арбалети, він розмахує мечем і навколо літають голови, хвости та інші штуки ящерів.

Джернісав’єн бачить це по телевізору, і вони з Доббі радісно кричать і таке там, але їм видно також інші телеекрани, а тама всі коридори забиті ящерами і чаклуни на підході. Доббі, він починає з усіх сил тягнути і тягнути за ланцюг. Не забувайте, шо його руки сильніші ніж видається, як ми всі довідалися, коли він тримав Будиночок на дереві Тартюфелла.