Тож батько тягне восьмирічного Террі і його сестричку в ліс і наказує стати на коліна і благати в Бога пробачення, тому що він збирається застрелити їх. Террі каже, що старий п’яничка вимахував двоствольним дробовиком прямо перед ними і що його сестричка, Сінді, “зараз же намочила штанці.” Замість стріляти, батько Террі пішов хитаючись далі в ліс і стояв там кілька хвилин, проклинаючи небо. Тоді він знов запхав дітей в кабіну і відвіз додому. Мати навіть в поліцію не звернулася.
Я бачив містера Бестера в місті. Він нагадує мені персонажа, не пам’ятаю імені, з екранізації Вбити Пересмішника. Ну того фермера расиста, якого вбиває Бу Редлі. Зачекай хвилинку, я перевірю. (Боб Евелл!)
Тепер ти розумієш, чому я дозволяю Террі проводити стільки часу зі мною. Йому потрібен позитивний чоловічий зразок для наслідування… а також чуйний дорослий, з яким можна поговорити і чогось навчитися. Я навіть подумав би, чи не всиновити Террі, якби це було можливо.
Тепер ти маєш хоч якусь уяву, як живе бідніша половина людей. Саме тому цей рік такий важливий, навіть якщо це було суще пекло. Якась частка мене прагне повернутися до тебе, до моря, до справжнього міста, де можна зайти в закусочну і замовити каву фрапе і на тебе ніхто не витріщиться. Але інша частка знає наскільки важливий цей рік – і для мене, і для дітей з якими я стикаюся, перебуваючи тут. Взяти хоча б історію, яку я їм розповідаю – знайомство з усною творчістю, якого не відбулося б за інших обставин.
Що ж, в мене закінчується папір і вже майже перша ночі. Завтра до школи. Передавай вітання рідним, Уіт, і перекажи сенатору, нехай продовжує плідно працювати. Якщо пощастить (і прокладка циліндра дозволить), побачимося в середині червня.
Бережи себе. Пиши, будь ласка. Мені самотньо в цій глушині.
З любов’ю, Пол
Великий Небесний Галеон рухався поміж високими берегами шарувато-купчастих хмар, що відбивали останні рожеві промені вечірньої зорі. Рауль, Доббі та Джернісав’єн стояли на палубі і спостерігали, як велетенська сонячна куля повільно опускається в шар хмар під ними. Час від часу, капітан Кокус викрикував накази матросам шимпанзе, які стрімголов бігали серед оснащення і вітрил над палубою. Іноді капітан обертався і бурмотів тихі накази своєму помічнику, який повторював їх у металевий рупор. Джернісав’єн відчула легеньку корекцію в прихованих баках з антигравітаційною рідиною.
Зрештою світло поступово зникло, за винятком мерехтіння перших зірок і двох маленьких місяців, що мчали понад шаром хмар. Невидимі матроси запалили навігаційні вогні, що звисали зі щогл і рангоуту. З хмар, що здіймалися немов велетенські вежі, зникли залишки заграви і Доббі запропонував спуститися вниз і почати готуватися до забави з нагоди весняного сонцестояння.
Забава вийшла на славу! Довгий капітанський стіл вгинався від вишуканих страв і рідкісних вин. Там були соковита печеня з бізона з Північних степів, риба-меч з Південної затоки та крижані джамбу з далекого Екваторіального архіпелагу. Тридцять гостей – навіть два суворих Друїди – їли й сміялися як ніколи раніше. Офіціанти постійно доливали вино в стакани й невдовзі тости почали проголошувати швидше, ніж лилося вино. В якийсь момент Доббі встав і запропонував тост за капітана Кокуса і його чудовий корабель. Доббі хотів назвати бувалого, сивого небоплавця “моїм людиноподібним приятелем”, але запнувся посеред фрази й під загальний сміх йому довелося починати з початку. Капітан Кокус відповів компліментом на комплімент, проголосивши тост за відважне тріо та похваливши Рауля за мужню перемогу на Іграх Смерті в Карвналі. Ніхто не згадував про ганебну втечу з міської причальної щогли, коли трьох останніх пасажирів переслідували два загони воїнів-ящерів. Навколо чулися оплески та схвальні вигуки.
Прийшов час розпочинати Бал. Зі столу прибрали, скатертину стріпали, тоді сам стіл розібрали на частини й винесли. Гості стали навколо широкого майданчика на найнижчій палубі та ще раз наповнили стакани. Вервечкою зайшов корабельний оркестр і почав готуватися.
Коли все було готове, капітан Кокус заплескав у долоні й запанувала тиша.
-- Ще раз офіційно вітаю всіх на борту Милосердного Зефіра, -- прогримів голос капітана. – і бажаю всього найкращого в цей сезон сонцестояння. А тепер… розпочинаються танці!
З останнім ударом його долонь, ліхтарі потьмяніли, заграв оркестр, великі дерев’яні заслінки на дні корабля опустилися вниз і тепер між пасажирами й небесною безоднею не залишилося нічого, крім прозорої підлоги Навколо всі ахнули та інстинктивно відсахнулися. Та відразу ж вибухнув сміх і оплески та почалися танці.
Великий, повний грації Небесний Галеон мчав нічними повітряними ріками. Якщо поглянути на нього зверху, то можна побачити тільки блиск навігаційних ліхтарів, а єдиними звуками були зітхання вітру, шелест вітрил і час від часу вигуки вартових на марсі “Все спокійно!” Але знизу, на кораблі сяяло світло і лунали мелодії настільки древні, що про них говорили, що вони походять з легендарної Старої Землі. Лісові німфи і напіврослики танцювали і крутили піруети на висоті тисячу п’ятсот метрів над вкритими темрявою пагорбами. В якийсь момент, твереза Джернісав’єн опинилася в незручному становищі – вона танцювала з кентавром, міцні руки Рауля підняли її високо, а копита вистукували свій власний ритм на бездоганно гладкій, прозорій підлозі. Перш ніж забава закінчилася, налетіла буря і капітан наказав погасити світло, щоб товариство могло спостерігати, як в них під ногами, далеко внизу, блискавки розривали грозові хмари. Після хвилини тиші, оркестр заграв Гімн Сонцестояння і Джернісав’єн, на своє здивування, виявила, що разом з усіма співає цю стару, сентиментальну баладу. На очі їй навернулися сльози.
Коли прийшла пора лягати спати, гості розійшлися непевною ходою по палубі, що стрімко тікала їм з-під ніг. Навіть повітряна буря не стала на заваді більшості змучених пасажирів, які відразу ж заснули мертвим сном. Доббі лежав розкинувшись навзнак, пурпурний берет на подушці поряд з ним, він широко відкрив великий, усміхнений, мавпячий, рот і хропів на всю кімнату. Койка Джернісав’єн виявилася завеликою для неї, тож вона спала скрутившись у відкритій шухляді, яка легенько висувалася, а потім закривалася назад під рівномірне погойдування корабля. Тільки Рауль не міг спати і переконавшись, що в друзів все гаразд, піднявся на палубу. Він стояв там, тулячись від холодного вітру, і спостерігав, як перше, зодіакальне світло світанку торкається буремних хмар.
Рауля не покидали похмурі думки. Він знав, що якщо їх не перехоплять летючі машини чаклунів, їхня подорож до Південної затоки триватиме ще тільки кілька днів. Звідти ще чотири чи п’ятиденний марш сушею до ймовірного розташування Перекидача. Вони вже і так знаходилися занадто близько від Цитаделі Чаклунів. Шанс, що троє друзів доживуть до кінця тижня, був мізерним. Рауль постукував по кинджалі на поясі і дивився, як починається новий день.
Містер Кеннан стояв на асфальтованому майданчику, навколо нього бігали і гралися четвертокласники, і насолоджувався приємним весняним днем. В цей теплий день він не потребував своєї військової куртки, яку так часто обговорювали діти, та все одно накинув її зверху, разом з спортивною кепкою. Час від часу він посміхався без причини і потирав бороду. Це таки був прекрасний день!
Навколо настрій дітей вказував на наближення літа. Маленький майданчик, який протягом довгих, зимових місяців, нагадував похмурий двір для прогулянок в’язнів, перетворився зараз на найприємніше місце на землі. Покинуті куртки та светри валялися на траві, а діти висіли на турніках, бігали до прилеглої алейки і назад, чи грали в кікбол біля цегляної стіни шкільного будинку. Дональд і Орвіль були поглинуті маленькою гілочкою, що плавала в брудній калюжі, навіть Террі пройнявся святковою атмосферою і ганяв наввипередки з Біллом і Бредом. Кеннан випадково почув, як хлопчина говорив Бреду, “Ти будеш Доббі, я – Раулем і ми битимемося з щуропавуками.” Білл почав протестувати, коли троє друзів побігли в кінець майданчика і Кеннан знав, що той відмовляється бути неокішкою, навіть на десять хвилин, які залишилися до кінця перерви.
