Іон дивився на неї якимось відсутнім поглядом.

— А що, — прошепотів він, — що, коли це не «чужинці», а…

Довкола квітувала найкраща на «Розвіднику» лука. Вгорі свистіла якась пташка, а в траві співали цвіркуни, такі ж крикливі й невгамовні, як і на Землі теплого полудня.

— Я боюся, — сказав Іон. — Дуже боюся, що доведеться гукати на допомогу.

— Що ти сказав? — запитала Алька. — На допомогу?

Він пішов далі, не відповідаючи. До мети їм зосталося лише кілька кроків.

— Розумію, — зітхнула Алька. — Я вже кричала: «Рятуйте!». Не допомогло.

Що ж робили тим часом Алік із Робіком?

Вернімося до тієї миті, коли Алька й Іон стали в Центральному Залі на голубий квадрат швидкісного ліфта.

Алік закліпав очима — так швидко щезли Іон і Алька.

Тоді штовхнув Робіка ліктем і мовив:

— Ну, артилерія, струнко!

— Вільно! — засміявся Робік і скорчив смішну пику.

Алік з подивом глянув на Робікові веснянки і сказав:

— Ви, сатурнійські роботи, абсолютно поза конкуренцією. Ніколи б не здогадався, що ти не людина.

— А це добре? — запитав Робік.

— А чи я знаю? — відповів запитанням Алік.

Робік трохи сумно усміхнувся.

— Все залежить від обставин.

Саме цієї миті «Розвідник» повідомив, скільки часу зосталося до моменту операції, розробленої Супером.

— Шістдесят хвилин, — промовив він.

— Поїхали, — сказав Алік.

Транспортер повільно рушив, а тоді швидше й швидше став сповзати в тунель. Оксамитна губка стін миготіла світловими візерунками. Стрічка транспортера ледь колихалася під ногами. Алік усміхнувся Робікові.

— А ти завжди такий симпатичний? — запитав він.

— Ну, що ти! — заперечив Робік. — Адже ми, ро-боти-охоронці, ростемо разом з вами, тільки по-своєму. Але… — тут він завагався, — … гадаю, ліпше буде поговорити трохи про…

— Не зараз, — перебив його Алік.

І зразу ж серйозно пояснив:

— Сподіваюся, що цими запитаннями я не ображаю тебе. Але ти перший сатурнійський робот, якого я бачу в житті. Наші, земні, трохи кращі на вигляд. Отож, вибач, але…

— Прошу, — усміхнувся Робік. — Я не ображаюся. Хочеш знати, як я ріс? Просто. Коли Іон був маленький, я скидався на рухомий склад іграшок. Замість носа — співучий шершень, очі — рухливі світлячки, руки з тріскачок…

— Мабуть, ти був дуже гарний! — захоплено вигукнув Алік.

Робік скромно опустив голову.

— Не можу поскаржитися, — сказав він. — Був я і роботящий і кумедний. Іон страшенно любив мене.

— Ну, тепер він теж тебе любить, — мовив Алік.

— Я став прибирати людську подобу, коли Іон почав розрізняти людей. Відтоді ми й «ростемо» разом, тільки я…

Він не закінчив, бо цієї миті транспортер, різко загальмувавши, вніс їх до невеликого круглого залу.

— Артилерійські позиції, — повідомив «Розвідник».

— Дозвольте доповісти: ми прибули, — сміючись, вигукнув Алік.

Згадав цю смішну фразу з якогось відеофільму про так звані доісторичні «армії».

— Приймаю накази, — відповів «Розвідник», який не зрозумів останньої фрази Аліка.

Алік кивнув.

— Покажи мені штурвал і екран головного позитрономета.

— Це наказ?

— Наказ.

— Наказ прийнято, — підтвердив «Ропер». — Пройдіть на середину.

— Ясно, — відповів Алік.

В залі, що був прицільною кабіною протиметеорної батареї «Розвідника», знаходилися три екрани і три пульти для бортових артилеристів.

— Це не педагогічно, — удавано гнівався Алік. — Спочатку мені забороняли бавитися настільним атомним реактором, а зараз раптом дають у повне розпорядження найпотужніший позитрономет.

Робік пирснув сміхом, але враз посерйознів.

— Ти, Аліку, здається, блазнюєш, — мовив він суворо.

— Ніяких «здається», — зітхнув Алік. — Якраз блазнюю.

— Чому?

Алік якось безпорадно глянув на Робіка.

— Тому що, — сказав Алік, — тому що, мій любий Робіку, мені трохи страшно. Розумієш?

— Не зовсім, — щиро зізнався Робік.

Алік усміхнувся і сів за середній пульт. Зразу ж перед ним засвітився великий, круглий екран.

— То це ж вона, — прошепотів Алік.

— Хто?

— Чорна Ріка.

— П'ятдесят хвилин, — повідомив «Розвідник».

Алік показав Робіку на маленьку й імлисту, але досить виразну смугу Чорної Ріки, що з'явилася в глибині екрана.

Якусь мить вони мовчки дивилися на ту далеку темну смугу.

— «Розвіднику»! — наказав Алік.

— Слухаю!

— Мені потрібен пробний постріл.

— Наказ прийнято.

На екрані з'явився світлий кружечок ручного прицілу. Було, звичайно, ще далеченько до Ріки. Проте Алік вибрав собі для проби невелике скупчення цяток на її силуеті.

Хотів переконатися, як швидко пощастить навести на ціль кружечок прицілу. І раптом переможно усміхнувся. Вистачило непомітного руху, навіть не долонею, а двома пальцями, і світлий кружечок слухняно накрив обраний згусток Чорної Ріки.

— Чудово! — вигукнув Робік. Алік натиснув педаль.

На екрані майнув яскравий спалах — швидше, ніж на Землі падає зірка.

Алік склав губи, хотів на радощах засвистіти — він згадав нарешті мелодію забутої, але дуже симпатичної пісеньки. Проте не встиг цього зробити.

Робік раптом здригнувся всім тілом — так ніби відчув якусь несподівану образу чи навіть загрозу.

— Що сталося? — запитав Алік.

— Не знаю.

— Чому ж…

— Стривай, — нетерпляче перебив його Робік, напружено прислухаючись до чогось. До чого?

«А хіба людина може це знати?» — заздро подумав Алік.

Хіба можна взагалі порівняти гостроту почуттів людини і середнього робота, не кажучи вже про сатурнійських охоронців? Взяти хоча б слух: роботи чують ультразвуки, радіо- і телехвилі, і ще десятки тисяч інших хвиль. Алік завжди твердив, що роботи тільки тому не вмирають, сміючися з людської безпорадності, що від природи мають лагідний характер. Тому зараз він тихо й слухняно чекав Робікових пояснень. Слухняно, але нетерпляче. Навіть для такого дня, як сьогодні, це було незвично: робот занепокоївся!

Однак Робік і не збирався пояснювати, що його занепокоїло.

«Він, мов пес, що зачув змію», — подумав Алік. Дінго його бабусі з Делі не терпів навіть вужів. Робік тільки попросив:

— Зачекай на мене тут.

— Що? — здивувався Алік.

— Я зараз повернуся, — сказав Робік і став на стрічку транспортера з написом: «Поверхня».

Транспортер відразу ж рушив, і стіна безшумно стулилася за ним, як тінь.

Алік стурбовано похитав головою.

— Якісь неспокійні ці канікули, — повідомив він екрану. Хотів ще жартувати, але чогось не виходило.

— Якщо так і далі піде, — сказав він голосно, — то нам, очевидно, продовжать канікули. Тут від нудьги помреш.

Але до смерті від нудьги було так далеко, що Алік вибухнув сміхом. А потім згадав «сміх захриплої зозулі» й зареготав, аж сльози виступили на очах.

Тоді раптом замовк. Почувся голос «Розвідника», в якому бринів страх чи, може, навіть розпач.

— Увага! — закричав «Розвідник». — Увага…

Друге «увага» перетворилося на огидне, безпомічне белькотіння.

— Що? — запитав Алік.

Ніхто не відповів. Тільки ще раз божевільний голос пробелькотів своє «увааа…», а потім настала жахлива тиша.

Алік устав. Оглянувся довкола.

— Я сплю, — мовив він. — Аліку, прокинься!

Тиша.

У глибині екрана, поволі й безмовно, росла, наближалася смуга Чорної Ріки.

Але не те було найгірше. Почало відбуватися «щось». І те «щось», очевидно, відбувалося далі. І відбувалося тепер уже в цілковитій тиші, яку не можна було ні зрозуміти, ані стерпіти.

— Робіку! — вереснув Алік.

Анічичирк.

— Перестань верещати, — порадив собі Алік. — Це негарно і нерозумно. Краще подумай, що далі?

Якусь мить він серйозно роздумував. Серйозно і без слів.

«Що занепокоїло Робіка? — запитав сам себе. — Чого злякався Робік?» Потім промовив уголос:

— Буду говорити вголос. Так легше думається.