^©

_{З польської переклав В. ОМЕЛЯНЧУК}

_{Малюнки Н. АНТОКОЛЬСЬКОЇ}

_{Обкладинка Г. ФІЛАТОВА та В. БЕЗП'ЯТОВА}

_{Переклад здійснено за виданням: Jerzy Broszkiewicz. Сі z Dziesiatego Tysiaca. Nasza Ksiegarnia, Warszawa, 1973.}

Прокидатися можна по-різному. Часом доводиться просто-таки вириватися із сновидінь — важко, через силу, ніби з-під снігового замету. Іноді ж прокидаєшся легко, навіть смішно буває. Наче отак собі, з доброго дива, злітаєш у повітря.

Саме так майже завжди прокидався Іон Согго. Широко розплющивши очі, він одразу починав усміхатися, радіючи новій зустрічі з самим собою, зі своїм життям і всім білим світом. Та що вдієш, коли з самого малечку й по сьогоднішній день, коли йому сповнилося чотирнадцять років і три місяці, Іон Согго був страшенним сміхуном!

Щоб сміятися, треба мати добру вдачу. На вроду Іон був звичайний собі хлопець — темно-русий, блідий, кароокий, із коротким носом і довгими ногами. Але сміявся він, казали його батько й мати, «наче захрипла зозуля кихкотіла».

Десь років шість тому один із злостивих, приятелів записав Іонів сміх на магнітофон. А потім, не попередивши Іона, запустив при ньому стрічку.

Спершу, почувши якісь дивні звуки, Іон зареготав. Але потім прислухався і помітив, як схожий його сміх на звуки, що линули з магнітофона. Тоді він перестав сміятися. Тільки магнітофон, на жаль, не перестав.

Іон дуже уважно слухав хвилину-дві. Тоді сказав:

— Жахливі звуки.

І усміхнувся.

Та й після цього він так само охоче сміявся й радів життю. Погодьтеся — хороша в нього вдача?

Тож і цього ранку, з якого розпочинається наша історія, Іон прокинувся у веселому настрої. Найперше глянув на Робіка, що стояв над ним. Робік усміхнувся, привітно махнув рукою і лагідно мовив:

— Сім тридцять. Доброго ранку, Іоне!

Іон відповів майже лічилкою. Бачите, свій день він завжди починав з короткої гімнастики, щоб, як сам казав, «зарядитися добрим настроєм на цілий добрий день».

Звучало це приблизно так:

— Має бути — раз-два — добрий і веселий день — три-чотири, — тому що — раз-два, присяд — собі того зичимо і — вгору-вниз — через те постараємося — підскік — задовольнити своє — раз-два — сердечне бажання — три-чотири.

— Безглуздя якесь, — сказав Робік.

— Авжеж! — вигукнув Іон уже з душової. — Ну й що?

— Нічого.

— От і чудово, — мовив Іон, розтираючись так енергійно, ніби разом в водою вирішив стерти з себе й шкіру.

— Лови! — крикнув Робік, жбурляючи в Іона сорочку, шорти, черевик, другий черевик, куртку, шкарпетки.

Іон «взяв» сорочку, шорти, лівий черевик і куртку. Правий черевик і шкарпетки він пропустив у ворота, тобто в двері душової.

— Два-нуль! — підсумував Робік.

— Теж мені, не можеш піддатися хоч разок! — образився Іон.

— Хотів би, та не можу, — відповів Робік.

Один по одному вони вискочили у вікно просто на газон. Приземлившись, Іон вигукнув:

— Гей! Близнюки!

Із сусіднього вікна виткнулися дві голови — однаково чорняві й однаково голубоокі.

Ці здивовані й симпатичні личка належали Аліку та Альці Роям. Близнюки прибули сюди на канікули, так само як і Іон. До батька-матері. Тільки Іон жив тут уже два тижні, а близнюки прилетіли вчора пізно ввечері. Тож не дивно, що їхні однаковісінькі обличчя в цю мить зображали найвищу цікавість.

Побачивши Іона з Робіком, Алік привітно трусонув складеними над головою руками і крикнув:

— Гей, гей!

Його сестра, навпаки, примружила очі й запитала дуже ввічливо:

— Даруйте, будь ласка, хіба «гей» заміняє тут «доброго ранку»?

Іон не відповів, бо захоплено втупився в Альку. Правда, він уже бачив її вчора, але якось мимохідь. До того ж близнюки тоді були стомлені з дороги й хотіли спати. Проте Алька, дарма що сонна, трималася страшенно манірно і всіляко показувала, яка вона вихована. «Нудна», — зробив висновок Іон. Ось і зараз Альчине обличчя було непривітне: глузливий погляд, єхидна посмішка. І в той же час виявилося раптом, що Алька дуже гарна, просто чарівна, і взагалі не така, якою видалася Іону вчора. Тож не дивно, що Іон замовк і тільки усміхався дурненькою усмішкою.

На щастя, Робікова кров була холодніша за Іонову.

— Ні, люба моя, — з гідністю пояснив він, — «гей» — це, звичайно, не «доброго ранку». Але коли ти проявиш хоч трішечки доброї волі, то «гей» цілком замінить тобі «доброго ранку».

— Красненько дякую за пояснення, — холодно усміхнулася Алька.

— Доброго ранку, — буркнув Іон.

Алік вистрибнув у вікно, став перед Робіком і взявся допитувати Іона:

— Ти вчора не говорив, що вас двоє. Це твій брат? Ви зовсім не схожі. Старший чи менший? І як його звати?

Алька, слідом за братом, легко вистрибнула у вікно.

Робік хихикнув, наче «захрипла зозуля».

— Вісім нуль-нуль, — сказав він. — На вас чекає сніданок. Ми зовсім не брати.

Близнюки здивовано перезирнулися. На хвилю заніміли.

— Не може бути! — вигукнув нарешті Алік.

— Абсолютно не може бути, — мовила Алька.

Іон з гордістю дивився на Робіка. Таке він чув щоразу, коли люди з далеких країв, не знаючи звичаїв його батьківщини, починали гадати, хто ж такий Робік.

— Чому ж? — поблажливо усміхнувся Робік. — Ще й як може бути! Де там ми брати, коли Іон Согго — людина, як і ви, тільки народився він на Сатурні…

— Наш рід Согго, — вставив нібито байдуже Іон, — веде свій початок від перших колоністів на Сатурні…

— А я, — вів далі Робік, — людиноподібний робот, найновіша модель сатурнійського робота-охоронця. Звісно, я такий новенький тільки зовні. Ріс я разом з Іоном. Та хіба ви не чули, що на Сатурні нема в людини кращого друга за робота-охоронця?

Поки Робік говорив, Алік, проймаючись повагою, крадькома розглядав усміхнене веснянкувате обличчя рудуватого п'ятнадцятирічного хлопця. Алька ж, навпаки, рішуче глянула просто в зеленаві очі Робіка.

— Не вірю, — сказала. — Безглуздо ошуканство.

Іон аж навшпиньки став, чекаючи, як відповість Робік? Навіть трохи занепокоївся. Вже хотів сказати: «Тільки без фокусів», але Робік випередив його…

Злегка зігнувши ноги в колінах, він підстрибнув — ні, злетів на добрих десять метрів угору.

— Що?! — ахнула вражена Алька, але Робік уже опускався.

В його конструкції був регулятор тяжіння, тож Робік зробив своє падіння плавним — це було зовсім не схоже на стрімкий стрибок.

— Здорово! Прекрасно! — сміючись викрикував Алік. — Як на лекції про роботів!

Робік приземлився перед Алькою і, схиливши голову на ліве плече, уважно подивився їй у вічі:

— Тепер віриш?

Алька задумалася. Потім ніжно торкнулася пальцем його щоки.

— Не дуже охоче, любий Робіку, — сказала вона, — але вірю.

Робік кивнув головою.

— Ти чванько, мила Алько, і в тебе каша в голові, мила Алько, — сказав Робік напрочуд ввічливо.

— Звідки ти знаєш?! — захоплено вигукнув Алік.

— Це ж видно, — незворушно відповів Робік.

Алька якусь мить дивилася на Робіка, тоді обернулася до Іона:

— На жаль, він каже правду, — мовила впевнено, як людина, котра знає, про що говорить. — Я просто нестерпна, коли зазнаюся.

Алік скривився, ніби співчуваючи сестрі. Але вийшло це так кумедно, що Іон розсміявся.