— Рятуйте! — І ще раз — Рятуйте! — І знову: — Рятуйте!

Алька не сподівалася на відповідь, бо зразу ж помчала далі навколо вежі, до вхідної брами. Тепер вона бігла щодуху, бо тут, біля вежі, звідки десь за півгодини вони повинні були стартувати, її знову огорнув неспокій.

«Десь за півгодини? Що це означає? — подумала вона біжучи. — Це нічого не означає, коли необхідно діяти з точністю до десятої, сотої долі секунди».

Вона побігла до широкої алейки, що вела до вхідної брами Стартової вежі і зупинилася, ніби вкопана: брама була зачинена.

Саме тут Альчине обличчя прибрало такого виразу, який повинне було мати тоді, коли вона кричала: «Рятуйте!». Але тепер вона не кричала. Бо й навіщо?

Вперше в житті її огорнуло почуття цілковитої безпорадності перед усім, що люди створили для людей. Найпрекрасніший штучний супутник усіх часів, найкраще сконструйована механопланета, найзнаменитіший з усіх і «найвідважніший» «Розвідник», — раптом перетворився на пастку. На пастку для трьох безпорадних, відділених одне від одного, покинутих напризволяще людських мишенят.

— Стривай, — зауважила Алька собі вголос. — Ще буде час на розпач. Краще подумай: що все це означає?

Алька потерла чоло.

— Ти істеричка, люба моя, — замислено прошепотіла вона.

Адже «Розвідник» загалом функціонував нормально: штучні сонця світили й гріли, повітря було чисте, кришталево-прозоре, буяли сади, співали птахи. І якби те, про що тут ідеться, сталося звичайного дня і в звичних умовах, це можна було б вважати за надпрограмний «номер». Звісно, з технічної точки зору це був би скандал на всю Сонячну систему. А з людської точки зору?

Однак це не був звичайний день. Тож події на «Розвіднику» стали не скандалом, а лихом.

Чи, може, «Розвідник» злякався за свою долю і перестав коритися людям?

Минув той час, коли незчисленні жартуни і похмурі пророки твердили: «Настане день, коли вони (машини) збунтуються».

«А хіба це так уже й неможливо? — подумала Алька. — Коли радарна система «Альфи» виявилася дефектною, то, може, і в «Розвіднику» теж є якийсь дефект, якесь замикання, що штовхає його на бунт проти людей?»

— Це неможливо, — відповіла собі вголос Алька.

«А чи напевно? — подумала вона. — Чи напевно це неможливо?»

Цієї миті, ніби на замовлення, озвався «Розвідник».

— Увага, командири! Увага, командири! Треба негайно…

— Що треба? — люто верескнула Алька, бо після слова «негайно» настала пауза, потім «Розвідник» повторив: «Негайно… не… айно… гай… айно» і замовк.

Все одно Альчине обличчя раптом засяяло, ніби третє додаткове сонце «Розвідника». Бо тієї самої хвилини, коли «Розвідник» даремно силкувався закінчити свій рапорт командирам, йому вдалося зробити хоч одну корисну річ — відчинити браму Стартової вежі.

Звідти, просто до Альки, вибіг Іон.

— Нарешті! — вигукнув він. — Ти їх бачила?

— Ні.

— Я так і думав.

— А тепер що? Що будемо робити? Він схопив її за руку.

— Я ще не впевнений, — сказав він. — Ще… ні. Але треба негайно діяти. У нас замало часу. Бачиш?

Крізь відчинені стулки брами виднів екран. Праву половину його величезної поверхні займала тінь Чорної Ріки, яка зростала з кожною секундою.

— Що накажеш, командире? — запитала Алька.

— Маємо тільки дві можливості, — мовив він швидко. — Або спробувати повернутися до космольота, або ж, дістатися до Центрального Залу і там вияснити, в чому справа. Що ти радиш?

— Центральний Зал.

— Чому?

Алька і на мить не задумалася.

— Це ж зрозуміло, — пояснила вона з «надзвуковою» швидкістю. — Якщо ми навіть доберемося до космольота і вчасно стартуємо, то й тоді не матимемо певності, що «Розвідник» буде діяти за встановленою програмою, що він не загубить нас у просторі, не вийде з небезпечної зони тощо.

Іон кивнув.

— Треба дістатися до Центрального Залу, — продовжувала Алька, — бо тільки там…

— Тільки там, — перебив він її, — можна з'єднатися з Базою.

— І навіть самим усунути аварію.

— Побігли, — вирішив Іон.

Вони бігли крок у крок. Раптом Іон схопив її за плече.

— Дивись! — показав він на рухому стежку, ту саму, яку Алька недавно обминула.

— Що?

— Вона рухається не туди.

Алька мовчки кивнула.

— Тепер сюди, — він звернув убік від лабораторій.

Вони бігли прямою алейкою по еластичній, як бігова доріжка, поверхні.

— Як ти гадаєш? — запитала Алька. — Що все це означає?

— Все може бути, — відповів Іон.

Обмінюючись короткими, уривчастими фразами, вони бігли поряд, як пара бігунів на середині дистанції: швидко, але без поспіху, рівномірно, але напружено.

— Все може бути, — повторив Іон.

— Невже це… сам «Розвідник»?

— Ні.

— Звісно, — погодилася Алька. — Він намагається нас застерегти. Але…

— Що «але»? — запитав Іон.

— А може, це він тільки вдає?

— А ти як гадаєш? — відповів він запитанням.

— Ні.

Іон кивнув, але обличчя його було похмуре.

— Все може бути, — втретє повторив він.

— Ти про що?

Він не відповів. Тільки коли вибігли із заростей, що оточували комплекс лабораторій, і через широку поляну з квітами помчали до помітної здалеку великої бані Центрального Залу, Іон» озвався стишеним голосом:

— Спочатку я думав, що це… чужинці.

— Які чужинці?

— З космосу?

Алька аж стала. Іон ніби й не помітив цього. Вона насилу догнала його. Пробігли вже майже кілометр.

— Нісенітниця! — крикнула вона, задихаючись.

Іон знову не відповів. Біг далі спокійно, розмірено. Алька почала відставати.

— Іоне, трохи повільніше, — попросила вона.

Він зразу ж зупинився і навіть притримав дівчинку, коли та хотіла бігти далі.

— Відпочинь.

Вона навіть не могла відповісти — так засапалася. Лише кивнула.

— Бачиш, — буркнув він. — Далі будемо йти… крок за кроком.

Іон теж захекався, хоча на Сатурні охоче і добре бігав. Пройшли кілька метрів, і він заговорив цілком вільно.

— Все може бути. Але, — погодився він, — я теж думаю, що чужинці, їхня поява… І взагалі всі ці мавп'ячі фокуси… це нісенітниця. Якби хто прибув, то намагався б передовсім порозумітися з нами.

— Може, «вони» просто вивчають «Розвідника».

— Хто «вони»? Що означає «вивчають»?

— Я, коли була маленька, — відповіла вона, — завжди намагалася розібрати нову іграшку. І кожну псувала.

— Ага, — задумався Іон. — Отже, ти думаєш…

— Ні, — сказала Алька. — Я вважаю, що це нісенітниця.

Іон розсміявся.

— Відпочила?

— Так.

— Ну, то бігом!

Вони знову побігли.

— Найважливіше, — мовив Іон, — це ліквідувати аварію… Щоб впоратися… з цим.

— З чим? — запитала Алька.

— З тим «чимось»!

— Зрештою… нам не варто так поспішати, — зауважила вона.

Іон зразу не зрозумів, що Алька хотіла цим сказати. А тоді так ляснув її на радощах по плечі, що вона мало не впала.

— Правду кажеш! — крикнув він.

— Знаю, що правду. Але за це… — зітхнула вона, — не треба ламати мені ребра.

Іон навіть не звернув уваги на цей докір.

— Все-таки, — вголос роздумував він, — найважливіше — це наздогнати Ріку. Якщо не встигнемо визволити їх тепер, зробимо це трохи пізніше. Ну, попросимо у Бази нову програму. Адже…

Вона знову дивилася на нього і антипатично посміхалася.

— «Адже, адже»… — перекривила його. — Адже це було ясно з самого початку.

Раптом Іон став мов укопаний. Очі його заокруглилися, ніби він побачив щось страшне.

— Так, адже це було ясно з самого початку, — прошепотів він.

Алька перелякано дивилася, як Іон блідне. Що його так вразило?

— Що сталося, Іоне? — запитала вона.

Він похитав головою, мов оглушений несподіваним ударом.

— Це неможливо.

— Але що неможливо? Скажи, нарешті, що? — просила вона.

Іон обійняв її за плечі. Стиснув так, що їй стало боляче. Алька вирвалася.

— Говори! — вимагала вона.